Посестри. Часопис №178 / Сестра вічності Галина Посвятовська

Поезія Галини Посвятовської, вважає Бартош Сувінський, вчить нас бути подібними до «постійно плинної лави, яка не застигає в магму значення». Переконаємося в цьому із книги українських перекладів творів поетки «Вірші», здійснених Наталією Бельченко українською мовою і виданих видавництвом «Стилет і стилос» у 2025 році.

Читаючи поезію Галини Посвятовської, навчімося любити одне одного й любити життя. І саме життя, і розбурхані почуття й емоції, пов’язані з ним, з’являються у віршах різнобарвні, кольорові, освітлені з усіх боків, сприйняті всіма органами чуття: на смак, на дотик, на слух, на нюх, зором. А ще внутрішнім зором, бо поетка вдивляється в себе, вслухається, намагаючись виловити якісь не розпізнані ще раніше знаки, сигнали зі свого єства, те, що можна відчути лиш самій собі, але от як про це розповісти, як про це розповісти іншим?

А це єство вже не лише розгориться різними кольорами: воно намагатиметься класифікувати почуттєвий потік відповідно до кольору: чорноти, в якій можна укритися, і світла, яке здатне світити собі та іншим. Зробити це необхідно, бо ліричній героїні текстів Галини Посвятовської потрібно визначитися і з формою існування: як вона існує? Може, так:

в твоїх досконалих пальцях

я тільки тремтіння

спів листя

на дотик твоїх теплих уст

 

запах дражнить – каже: існуєш.

Або вона визначає свою сутність інакше: «я світло». А якою ж є форма? Потрібно оформитися матеріально під тим дотиком, виявити, що ти існуєш і поза ним, окремо від нього, упізнавати себе у воді, листі, вечорі, ночі, голосі, фіксувати, відзначати минущість, бо «пролітають дні», а отже, упізнавати себе в часі, констатуючи факт свого існування.

Галина Посвятовська мала мужність жити в душевному болю й нескінченній тузі, прийнявши фатальність долі, пізнавши «розпластаний на струні крик». У поезії «Дисонанс» відтворено власну світобудову: «такий малий світ / він має тільки три поверхи / на найвищому знаходишся ти / дихаєш важко / поруч стоїть вічність / темна… Ми обидві / зупиняємося під твоїми дверима». Три поверхи – як три подихи, як рівні свідомості й розуміння необхідності відбути своє життя: «чому так важко померти?»

Героїня Галини Посвятовської знає ціну щастю і вміє його помічати, розрізняти, радіти йому, спрагло його ловити, бо ось воно, коли насправді нічого в долонях немає:

а щастя – на небі світить

молодим сміхотливим сонцем

 

долоню простягни й замкни

у кулаці проміння силу

і скільки стане сил гукни

      – пощастило! –

Вона прислухається до того, як росте трава – навшпиньках, постає в образі зорі, сонця, води, птаха. Ці метаморфози – як можливість прожити себе в інших іпостасях, відчути цвітіння життя у всіх його виявах, розширити можливості існування, перекинути його на інші речі, зазирнути за завісу таємниці небуття, вірити, якимось дивом вірити, що життя нескінченне, що це безкінечний шумливий танець, у якому пізнаєш себе і світ.

Поезія Галини Посвятовської – це суцільне, неперервне звертання до об’єкта своєї любові, тужливе й спрагле, бо в розлуці. Це розглядання й вивчення себе у дзеркалі його реакцій, оцінок і рухів, це пісня кохання, яке є й немає водночас, політ ластівки, лагідна усмішка самотнього Бога, уміння виявити свої почуття й поділитися ними з усім живим, а хоч би й метеликом, що сів на квітку. А як же оприявнити те, чого нема? Говорити про нього. Говорити про нього безперестанно! Шукати його скрізь – хоч би в гілках дерев, у листку, мушлі, повній зеленого набубнявілого життя. Спекотна, тягнуча, млосна туга нездійсненого, невтоленого й ніколи невтолимого бажання.

Разом із тим Посвятовська розуміє примарність цих емоційно-інтелектуальних знахідок, а тому формулює: поезія – це змерзлий лелека, вона вже приручена, просить краплю молока:

і я не годую її

ніколи не годую її доcхочу

і не вірю похиленим крилам

 

адже знаю що вони розквітнуть

як земля навесні розквітає

і понесуть її з мого дому

Поезія з’являється в муці, її годує голод, несамовитий голод і спрагла жадібність. В окремих творах Посвятовської відчуваємо, що розхристаний, піднесений екстаз емоційного прославлення життя змінюється на зауважування порожнечі навколо себе, розуміння часу прощання і втрати. З’являються образи у своїй безпорадності й малості, яких шкода, бо є розуміння, що й самому доведеться відійти. Хто я без поезії? Прив’язати її, бо і я самотня. Я теж голодна й жадібна життя й обміну теплими людськими енергіями. Якщо вона мене покине, як мені жити тоді? Куди ж піде від тебе твоя вічно спрагла почуттів та їхнього вибуху поезія? Отже, потрібно відчути, прожити все спочатку й сказати про це заново: кожну любов, кожну муку і смерть, кожне осяяння, кожне життєве прозріння прожити, відчути, як тече крізь мене безкінечність нескінченного напруженого тріпотливого кохання.

Бути живою і мати своє обличчя замість лиця, що стає місяцем і придатне лише для музейної полиці.

У творах Галини Посвятовської помітимо естетизацію смерті. Пише про неї вродлива жінка, поєднує з нею прекрасні почуття, незагнуздані емоції, романтичне сприйняття кохання й модерністичне, відверте самопізнання. Ось вона я, бунтівнича душа, яка буде колись без шерсті – оголена, порожня, неприкрашена, чиста, ніяка.

Із поезії Галини Посвятовської постає безсенсовний сенс усього – просто мати щастя і бути для когось. Насолоджуватися речами, бо ж саме наше сприймання створює їхній сенс для нас: для чого все, що навколо? Вітер – щоб оселитися у відкритих долонях, сонце – щоб мерехтіти на шкірі чиїхось губ, отже, бути. Будьмо й ми у цім незбагненнім світі піднесеності й любові!