Посестри. Часопис №173 / Фраза веде крізь час

Літературний текст збурює свідомість, викликає особливе переживання: близьке до реального, воно, проте, часом суттєво перевищує реальне за інтенсивністю. Через літературний текст читач здатен побачити себе та своє буття в іншому несподіваному світлі. Чи заради цього існує література? Складно відповісти на це запитання. Але про те, що так складається навіть поза волею літераторів, можемо стверджувати впевнено.

Кристина Домбровська творить поетичний світ неначе з усього, що її оточує: це енциклопедія щоденності, легкою рукою авторки опоетизована та насичена підтекстами й паралелізмами. Її текст звучить у перекладі Наталії Бельченко:

Хмариться в небесах, промовив він, спохмурнівши,

закинувши голову. Друг з біофаку.

Одна коротка фраза веде крізь час

його обличчя й ім’я.

У випуску ми говоримо про двох відомих письменників. Перший – неймовірний інтелектуал Збіґнєв Герберт. У статті ​​​​«Найпрекрасніше те, що не існує: лабіринтами поезії Збіґнєва Герберта» Тетяна Павлінчук накреслює кілька важливих аспектів його поетичної спадщини:

Якщо однією з найважливіших проблем, позначених Гербертом, визнати неможливість артикуляції, то надзвичайно важливо відчути те неартикульоване, але все ж таки у якийсь спосіб заявлене про себе, вимовити його, виголосити, виговорити самому, щоб жодна річ, жодна людина, жодна ідея не була німою, безмовною, щоб не минула безслідно.

Інша персона – Віктор Петров, найсуперечливіший антигерой української літератури двадцятого століття. Есей «Петров як Іванов» Ігоря Котика – це рефлексії над книжкою Віктора Ададурова «(Не)таємна історія Віктора Петрова: 17 миттєвостей із життя агента радянської держбезпеки (документальний нарис)», що вийшла друком у Львові 2025 року:

Агент «Іванов» переслідуватиме читача Домонтовичевої прози й нагадуватиме про те, що екстравагантні інтелектуальні розваги письменника, його ігри з мораллю не обмежуються сторінками книжок, а мають і свої сумні наслідки в українській історії.

Поетка Марина Пономаренко малює виразні картини – також налиті щоденністю, випадкові й зумисні фрази ведуть крізь час і спогади:

Чоловік, який красиво старішає

У цьому середземноморському кліматі,

Тримає в лівій руці газету

(Правої в нього давно нема)

І дивиться чи то на горизонт,

Чи то на далекі гори

Він просто вдихає

І видихає,

І вдихає,

І видихає

 

«Таки досить довга перерва між війнами, –

Думає він. –

Досить-таки довга перерва між війнами»

 

Вдихає,

І видихає