Посестри. Часопис №167 / Марія. Українська повість. Частина перша. ХI–ХV

ХІ

Так трепетно та жінка Святе Письмо гортала,

Мов над ясною брамою голубка літала,

Несла дух віри в небеса на тремтячих крилах,

Щоб там гніздечко звити, бо на землі – не в силах.

Понад облуду світу, пишнот високі гори –

Несла пречисті пера приниження й покори.

Та рветься нить, що серденько із небом єднає,

Росиночка солодка на рану їй спадає:

Піднісши зір до неба у жалібному смутку,

В якому почуття всі в однім з’єднались жмутку,

Й Прийдешнє у Минуле по променю ясному

Спішить, немов сестриця, зарадити в усьому –

Поглянувши угору, пізнала, яка люба,

Та, що блукає в смутку, своя сердечна згуба,

Коли, вже охоловши від страху і жадання,

Душа свої початки шукає життєдайні,

Щоб не поневірятись у світу вереміях,

А зникнути назавше у вічності обіймах!

І хто б її побачив тоді всю променисту,

І Мечника смутного відчув би душу чисту,

Там, де розлогі липи, густі зелені трави –

Те враження лишило б, напевне, для уяви;        

А хто б іще побачив, як світлість і пахучість

Вінцем терновим їхні шляхетні чола мучить –

То хай би перенісся в часи, в століття інші,

На обшири прекрасніші і в краї славніші,

На береги Йордану, у пальмову долину,

Замислений, Святу там побачив би родину:

У тій недолі спільній відчув би острах знову,

Пізнав ту саму руку, одвічну, загадкову,

Що милості шле й кари, або їх позбавляє;

Вигнанець завше, всюди однаково страждає,

Й людині навіть в щасті чогось не вистачає,

Одне для неї благо – як до небес зітхає!

 

ХІІ

«Мій батьку! В мене нині такі думки приємні,

А на чолі твоєму – якісь печалі темні:

Одна гризота іншу негайно заступає,

А радість щойно зблисне – уже її немає,

Мов сонячне проміння на мить освітить скелі

І знову поринає у хмари невеселі.

Й голівонька, вся сива, від болі не спочине

Вже на моєму лоні: не бійся – жаль не сплине,

Як це колись траплялось – ти, задрімавши в муці,

Раптово прокидався у сліз моїх розпуці!

Так грається нещастя, так пережовкла парость

Зіпсутим поїть соком печальну дуба старість;

І почуття гнітючі тоді перетікали,

Розсудливості греблю в якомусь шалі рвали.

Як болісно сьогодні в минуле оглянутись,

Розпуку грізну зріти, не в змозі повернутись!

Яке випробування! – у немочі  конати,

Не життєдайні ліки – отруту лиш давати!

О, дорогий мій батьку, чи ще ти ждеш години,

Що принесуть розраду від рідної дитини?

Була тяжкою доля – все ж, лихо відступило:

Поглянь, яке проміння вже смуток розтопило –

Усміхнена тепер я, і погляд мій – грайливий.

Я хочу, щоб і ти був, немов колись, щасливий.

Трепетно пригадую своє дитинство часто,

Піднесене, прекрасне, в якому ти, мій тато,

Натомлений, діждавшись жаданого спочину,

Чоло своє проясниш на радість безпричинну

Своєї доні – й радість тобі вже в серце ллється,

І ти тоді так щиро, так весело смієшся!

Куди, куди поділись мої дитячі чари,

Що легко розганяли твої зажури-хмари?

Струмочок жвавий, чистий куди тепер відлинув? –

Він бідкавсь, що маленький, – а в озері загинув .

Чи й наша канарейка навіки відлетіла, 

Що крила золотити над полум’ям хотіла?

О, поки з тим, що був навіки серцю любий,

Коли ще і обряд не поєднав нас шлюбний,

Я радісно зливалась своїми почуттями,

Зітханнями, думками в знемозі до нестями,

О, поки я, мов доля, для нього поставала –

До неба до високого, здавалося, злітала!

Бо він бутон моєї просвітленої мрії,

Чарівністю своєю зігрів у безнадії,

Спивав на нім росинки, і сльози життєдайні

Подяки залишивши, що часу не підвладні. 

Допоки він ясніє від світлого жадання, 

Погордою не знищивши наших вуз єднання, 

Триматиметься цноти, любові не зречеться,

Уламкам буде вірний – як щастя дім схитнеться.

Над долею моєю ще не опустять віко,

Його думки про мене здалека, хоч і рідко,  

Плисти таємно будуть у почуття схололі

Бальзамом чудодійним, немов рятунок долі.

І ту страшну офіру, й гіркоти серця рвійні

Я витерплю смиренно, ще поки наші тіні

Десь у країнах чистих поєднані магічно,

Хоч те й не бачать люди, лиш бачить небо вічне!»

 

 І після слів тих наче водиця помутніла,

 Розгойдана раптово, всю зелень, що осіла,

 Пустила на поверхню – так і печаль незрима

 У жінки, за сльозами, лягла попід очима. 

 

«Волів би краще в турків кайдани волочити,          

Ніж бачити, як донька тут буде сльози лити.

Хотів би у в’язниці свою чекати згубу,   

Ніж бачити безвихідь її смутного шлюбу.

Чи женихами Польща сьогодні не багата,

Від погляду яких шаріються дівчата?

Було ж у нас, було, що лицарське коліно

Згиналось тільки раз – лиш по вінок, за віно!

Ні, не зітхай, Маріє, твого – не ображаю,

Він мужній і цнотливий, його я поважаю,

Мене гнівить і мучить лиш батька його пиха:

Як принесе Марії багато сліз і лиха,

Хай знає, що ця шабля в моїх руках надійна,

І на ефесі блисне іконка – Свята Діва –

Йому під очі! В шляхти є давні  привілеї:

Там, де темніє Приязнь – шаблі іскрять за неї

Ох, Приязнь... Наші зверхники сваряться на сеймі,

Кричать зарані «вето!» зусилля всі даремні!

І щоб  не лихо в краї та з Гетьманом угоди –

Ніхто б мене не кинув у шведські ті походи!

 

І щоб твоя матуся (Дай, Боже, раювання! ) 

В хустках не заховала тоді сердець кохання,

Й жіночими, у блиску таємниць, смаками

Зв’язків тих не уклала з своїми тіточками –

У мене під маєтком не пахло б ворогами,

Не дав би їхній злості буяти й біля брами. 

Що я застав? Дружина вже зметена косою,

Дочка сльозами вмита, немов земля росою... 

Для моєї корабеліКорабеля – крива турецька шабля з коштовним ефесом.[1] – диво незбагненне:

Зносити тяжкі образи й кепкування з мене.

Чи Марію Воєвода хоч раз приголубив,

Чи розчулив ласкою, як син її пошлюбив?

Лиш віднаджує від дому, впавши у погорду,

Прагне шлюб цей розірвати, в Римі просить згоду!

Якщо це так – на вибір я часу вже не згаю –

Молодь сильна постає, і з нею шлях здолаю.

Хоч її ще не багато – та Бог нам посприяє,

І за галасом всіх чвар ще подзвін залунає!»

Глибше шапку натягнувши, махнувши рукою,

Звісив голову сумну під думою важкою.

 

ХІІІ        

Б’є  у браму кінь копитом, гавкання лунає. 

Звідки цей козак з’явився, куряву здіймає?

Спритно скочивши з коня, на тин закинув повід,

Вуса підкрутив, пішов, шукає, де господар.

На засмаглому обличчі згадок хвилювання,

Був простим його уклін, коротким – привітання,

Від прислуги він, одначе, дуже відрізнявся,

Підданим був тільки волі – у батька навчався.

Гордо челяді сказав: до пана йти бажає! –

Мов над нею зверхник він – так збоку виглядає.

Був гнучким, і зграбні рухи не свідчать про втому –

Своє ж тіло гартував на вітрі степовому.

На нім шапка бараняча: як тільки схитнеться,

Ніби світло червоне із хоругви поллється –

На той бур’ян, де липи, затінюють долину,

Навіюють неспокій простому селянину.

Став перед Мечником козак, біля нього слуги,

З-під воріт коня іржання – за ним, повне туги.

 

«Чи з листом прибув?» – «Так, пане, і віддав би вчора,

Поки півень не запіє, та напала змора:

Чорт супроти мене став боротися в тумані,

Хай Бог від нього береже вас і юну пані».

«Що з листом не поспішаєш – препогано робиш.

Так чий же ти, козаче, що чорта й нас тривожиш?»

«Чи й досі вам не знана шапок червоних слава,

Що панам одвіку вірна? Чий? – графа Вацлава!»

 

Мечник вже листа читає, а в думках Марії 

Не лише схвильованість – розквітають мрії.     

Ніжне лоно піднесене в легкій хвилі плине,               

Що їй щастя подарує, або в бурю кине.

А рожевість на щоках, що рве сердець загати,

І прекрасно, й хворобливо почала блищати.

 

«Про козака прибулого і коня подбайте,

А я листа писатиму, трохи зачекайте».

 

На гучні слова козак не звертав уваги,

На Марію задивився – скільки в ній наснаги,

Які гарні чорні очі! Нахилив чуприну,

Як відходив, жарти слугам сипав без упину.

 

 ХІV

«Нехай хтось угадає! – чи зрада не тяжіє,

Якщо ні – тебе, Маріє, радість обнадіє.

Мені пише Воєвода тут солодкі фрази,

Що забути ми повинні всі гіркі образи,

Розуміє вже свій гріх і признається в ньому,

А тебе, невістку любу, знов кличе додому;

Його син, мовляв, не вартий ще з такою жити,

І тому для себе щастя мусить заслужити:

Хай покаже себе гідним у лицарській битві,

Щоб з тобою бути в парі, щоб тебе любити.

Наказав йому татар у цих краях бороти,

І захищати доблесно всі твої чесноти,

Щоб міг вінцем лавровим світ переконати:

Той, хто кохати вміє, зможе врятувати!

Йтиме тут сьогодні з військом». 

                                         «Чи ж його побачу?

Боже, Боже! Я від щастя, здається, заплачу!

Та навіщо ж оті битви? Чи і так не видно,

Що він мужній і шляхетний? Все це дуже дивно.

Певно, рідкість такі люди, як пан Воєвода:

Визнає свою провину, але ж тебе шкода!

Батьку! Те, що я змарніла, Вацлава не вразить?

Ще того не вистачало, аби він образивсь!

Як мені причепуритись треба ще збагнути,  

Наймилішою з усіх для нього хочу бути!»

 

«Перед сітями, дитино, не впіймати щуку–

Може нам ще доведеться витерпіти муку.

Щоб татарам дати жару – теж не забарюся.

А чого я тут знаходжусь? Бо усе дивлюся,

Лицарів отих чекаю, маючи підозру –   

Воєвода виношує, може, справу чорну».

 

Загриміли звуки трубні, попливли полями,

Долинало тупотіння, брязкання шаблями.

Обганяючи загони, що ішли повільно,

Лицарі дійшли до брами, зупинились рвійно.

«Мій Вацлаве!» – Марія схвильовано гукнула,

Бігла в чорному вбранні, аж власних ніг не чула.

 

XV

Яке ж це щастя сяйне, яке це величчя:

Шляхетні юні чола, пригожі обличчя!

Як ніжно Вацлав пестив поглядом ласкавим –

Немов світилось серце в ореолі слави!

І на тлі прозорому лагідної тиші

Солодкі сни Надії піднялись в узвишші:

Мужній, милий і ставний – наче після зливи

У рожевій райдузі – отакий щасливий,

Піднесений, пестливий, чує насолоду

Бачити коханої незвичайну вроду!

Як чуттєво-лагідно ту, яку пошлюбив,

Ласкою таємною ніжно приголубив!

Конюху, тримай повіддя, ні за що на світі

Не злякай кохання, мов пташечку на вітті.

Тобі ж, пане Мечнику, я раджу спочити,

Щоб сльозою чулості вус не замочити.

Може так ти і в бою заблищиш сльозою?!

А Марія? – тішиться власною любов’ю! –

Тим жіночим щастям, в якім солодкі миті,

Мов клаптик чистий неба, де хмари розлиті.