Посестри. Часопис №160 / «Уже дощі минулися, і ми...»

Уже дощі минулися, і ми

поволі розминулися з дощами.

Над озером мартини верещали,

об синяву черкаючи крильми.

 

А то була не синява – блакить,

тоненька – та їдка і порожниста.

Текли по ній липучі згустки тіста,

від подиву спиняючись на мить,

коли мартинам баглося поїсти.

 

Але така пожива не для них –

тож, зрештою, пташиний галас стих

і з глибини повипливали риби.

 

І відблиски червоної луски

замиготіли в синяві лункій –

неясно, то зірки чи не зірки

але зірками стати все ж могли би…