Посестри. Часопис №154 / Домініканець на віслюкові

Відчинено крамнички. Пахне кава.

Пливе домініканка, наче пава.

Земля – руда з сипких пісковиків.

То торохтять швидкі мотоциклісти,

то селище трапляється, то місто,

то помічаєш сірих віслюків.

 

При кафетеріях – вірніше, в синіх будках,

обслинених сиґарах-самокрутках

місцевий люд розпочинає день,

зелені пальми з глиною впереміш,

дороги в калабанях жовтий ремінь

затискує і відстань, і людей.

 

У селищі, що назви не згадаю,

на віслюкові мурин доїжджає

до будки-кафетерію, щоб зранку

попити каву й щось таке почути,

щоби кросівки з секонд генду взути

й залишити до вечора коханку.

 

Він їхатиме вздовж нових крамничок.

Повсюди ціни створено зі знижок,

то холодильники, то газові плитки,

то кури патрані, то посиніле м’ясо,

то вироби з паперу і пластмаси,

кераміки, то з фруктами лотки.

 

Вздовж пальмових посадок на сніданок.

Навприсядки чомусь поприсідали

мужчини біля будок і крамниць.

Жінки метуть, жінки уже напрали

і пахнуть, як місцеві злаки й трави,

із чорних ліктів й звабливих сідниць.

 

А він на віслюкові, як Месія,

і пальми тут тремтять і даленіють.

Попереду – бо перевізник фруктів –

пів дня дороги: ананас з кокосом,

щоденна кава і щоденний космос,

і дим пахкий,

і тління самокрутки.