Посестри. Часопис №151 / «Двері трохи просіли, відчиняєш – риплять...»

Двері трохи просіли, відчиняєш – риплять.

Висять занавіски від мух, накрохмалені.

Ще у сінях відчутне тепло – дрова горять.

Живий хтось. Голос лунає віддалено.

Стіни скрізь побілені вапном,

Долівка застелена рядниною.

Кілька різдвяників перед вікном,

Фіалка квітуча, алоє з надломленою стеблиною.

На стіні образи господні з квітами із фольги.

Кілька картин уже з вицвілими нитками.

Портрет чоловіка. Усміхнений. Мабуть, любив.

На гвіздочку – пакетик з хустками.

Зліва поличка, вже трохи порохнява,

Пофарбована охайно – синє з білим.

А там кілька фото, на яких дівча чорняве,

молоде, розпашіле, обгоріле.

Юна і струджена на тих фото людина.

Десь в компанії, рідше без нікого.

На одному із фото – за столом родина:

батько, мати, баба стара, дитя босоноге.

Баба колупає пальцем пропалену церату,

поправляє комір сорочки, промовляє журливо:

Я не маю доню, кому й розказати,

Якою баба за вік була щасливою.

Дід пішов рано. Дітей живих не сталося.

Працювали багато, хату зводили.

Ми хотіли мале, старалися –

Не виходило.

Шість рубців ношу. Діставали посинілими.

Бог дав пам'ять хорошу, пам'ятаю, як нині.

Дурне баба меле, доню, ти ж зголодніла?

Дістає картоплю зі смаженою свининою.

Баба смачно готує, – каже,– переконайся сама,

Йде у клуню за квашеною капустою.

Життя тут святкує! Баба жива!

Хата жива, хоч знадвору здавалася пусткою.