Посестри. Часопис №139 / Кролик із капелюха, або Невидимий цирк та інші непорозуміння. Розділ другий

Розділ другий, де новий знайомий демонструє надприродні здібності, Мар'яна розуміє, що в одному вагоні вони опинилися невипадково, і дізнається, що означає слово престидижитатор

– Не хвилюйся, тут мої фокуси нікого не здивують, – озвався незнайомець м'яким, ніби аж оксамитним голосом, який подіяв на Мар'яну заспокійливо, – зараз усі зайняті власними проблемами.

– А можна його погладити? – запитала дівчинка.

Коли власник кролика ствердно хитнув головою, вона обережно піднесла руку до пухнастої білої мордочки. Вухань смішно засмикав рожевим носиком, обнюхав її пальці, але зрозумівши, що частувати його не збираються, миттєво зник усередині капелюха.

– Ромуальд зранку нічого не їв, ти ж розумієш, не до того було. Тому зараз його не цікавить нічого, крім хрумкої морквини чи хоча б капустяного листка. До речі, звуть мене Дем'ян Шуляк, а мій сценічний псевдонім – Дем'ян Характерник.

– То ви фокусник?! – радісно вигукнула Мар'яна.

– І як ти здогадалася? – усміхнувшись, відповів пан Шуляк, а тоді, глянувши у вікно, запитав: – Це ми часом не повз річку Весела Боковенька проїжджаємо?

Дівчинка й собі подивилася крізь шибку та одразу впізнала річку і ліс, в якому вони з мамою Ланою щоосені збирали опеньки. Вона вже хотіла розповісти про це панові Дем'яну, який їй подобався все більше й більше, однак її веселого попутника раптом зовсім перестали цікавити навколишні краєвиди. Він по-змовницьки підморгнув дівчинці й раптом щосили підкинув угору свого капелюха. Той кілька разів перевернувся в повітрі і приземлився точнісінько на його блискучій лисині.

– Теж мені характерник! – подумки обурилася Мар'яна. – Та цей дядько справжній садюга! Адже трюки з використанням тварин майже в усьому світі заборонили! – Вона уявила, як бідолашний кролик розчепірив чотири лапки, щоб утриматися всередині капелюха, і тремтить від переляку.

І тут над самим вухом дівчинки почувся оксамитний голос пана Шуляка:

 – Мар'яно, ну чому треба одразу прозивати мене садюгою?! Ось зазирни-но в мою праву кишеню. Можеш туди навіть залізти.

Дівчинка так розгубилася, зрозумівши, що цей дивний чоловік не лише знає її ім'я, а й щойно прочитав її думки, що слухняно встромила руку до кишені чорного пальта і відчула під пальцями м'якеньке хутро. Ромуальд вистромив із кишені голову, кілька разів лизнув її долоню і нарешті дав себе погладити. Це було так несподівано і приємно, що вона трохи заспокоїлася й, пильно глянувши в очі панові Шуляку та намагаючись говорити так, щоб голос не тремтів, запитала:

– Звідки ви знаєте, як мене звуть?!

Той махнув рукою, ніби відганяючи якесь зовсім недоречне запитання, хитро примружився, сяйнув нереально білими зубами і відповів:

– Це дуже легко пояснити – просто у шаленій штовханині серед вокзального натовпу мене випадково прибило до вас із мамою. На ескалаторі, що піднімав пасажирів до переходу на перони, я опинився за вашими спинами і почув, як мама, підганяючи тебе, називала Мар'яною. А ти їй сказала, що хочеш перетворитися на білу з чорними цяточками мишу і сховатися в теплій нірці!

Однак Мар'яна вирішила не піддаватися на лагідний голос і приязну усмішку лисого фокусника:

– Я вам не вірю! – майже прокричала дівчинка, – Моє ім'я мама ще могла назвати, і про те, що я хотіла стати мишею теж, бо я їй про це сказала. А от про колір хутра і чорні плямки точно не говорила. Я про це тільки подумала. І садюгою я вас назвала лише подумки! А ви... ви їх... підслухали! – від хвилювання у дівчинки зірвався голос, і вона відчула, що до очей підступають сльози.

Мар'яна подивилася на пасажирів, які вщерть заповнили вагон. Жінки з малими дітьми, старенькі дідусі й бабусі зі своїми та чужими онуками вже дрімали, сидячи на дерев'яних потрісканих лавах із високими спинками, а решта її випадкових попутників або вмостилися на підлозі, притулившись до обдряпаних сидінь, або стояли, заплющивши очі та  тримаючись за металеві ручки, прикріплені згори до лавок.

Просити допомоги у цих виснажених, розгублених людей, яким довелося тікати з власних домівок, вона не наважиться. До того ж, на що вона може поскаржитися? Що пан Шуляк у якийсь неймовірний спосіб прочитав її думки?  Що морочив їй голову, демонструючи свої фокуси з карликовим кроликом Ромуальдом? Та носатий фокусник просто підніме Мар'яну на сміх, і решта пасажирів повірить йому, а не дев'ятирічній дівчинці, яка їде сама, без дорослих, невідомо куди. Її просто здадуть на найближчій станції в поліцію. До того ж провідниця, якій мама доручила приглядати за дочкою, досі так і не з'являлася в їхному вагоні. 

– А ти знаєш, що таке ілюзія? – вже не усміхаючись запитав чоловік, який поводився дуже дивно і не був схожий на жодну людину, з якою вона досі зустрічалася.

– Ну, це, коли хтось бачить те, чого насправді немає. Але так буває лише у фантастичних книжках чи в кіно.

– В реальному житті це також трапляється. Наприклад, коли ти несподівано зустрічаєшся з престидижитатором високого класу.

– З ким, з ким? – недовірливо перепитала Мар'яна і подумала, що власник білого карликового кролика просто знущається з неї.

Але той дуже спокійно і впевнено повторив:

– Прес-ти-ди-жи-та-то-ром. Так у давнину називали дуже вправних фокусників-штукарів. По-перше, треба робити рухи з такою блискавичною швидкістю, щоб публіка не могла за тобою встежити. По-друге, легко й невимушено відволікати увагу того, хто за тобою спостерігає.

 Мар'яна на хвилину замислилась, а потім впевнено сказала:

– Це неможливо!

– Проте кілька хвилин тому це сталося з тобою. Пригадуєш, як я спитав тебе про Веселу Боковеньку?

– Ну то й що?

– Ти подивилась у вікно.

– Ну, подивилась.

– І коли я підкинув угору капелюха, була впевнена, що Ромуальд або зараз випаде на підлогу й розіб'ється, або налякається так, що вже ніколи не схоче туди залазити.

– Ні, я подумала, що ви його мучите.

– Насправді ти вирішила, що я садист, і вже зібралася кликати на допомогу всіх пасажирів нашого вагону.

Мар'яна почервоніла й пробурмотіла ледь чутно:

– Про садиста – правда, я так подумала, але будити їх я б не стала, все одно вони б мені не повірили.

– І правильно зробила. А взагалі, як ти думаєш – навіщо я все це робив?

– Не знаю, – ображено насупившись, відказала дівчинка, – може, хотіли з мене поглузувати...

– Помиляєшся, я хотів тобі продемонструвати, як легко ввести в оману майже кожного. І не тільки дев'ятирічну дитину, а й будь-якого дорослого. Ти лише на мить відвела погляд від мого капелюха, а Ромуальд уже опинився в моїй кишені. Просто зараз у мене не було часу й бажання розважати фокусами весь вагон. Та й на одному кролику в капелюсі я б довго не протримався. Тут варто було показати цілу виставу... А тоді простими фокусами й спритністю рук не  відбудешся – треба створити досконалу ілюзію, а це разів у сто складніше. Можливо, колись ти це побачиш, але не сьогодні і не перед цією публікою...

– А я й не прошу показувати мені якісь нові фокуси. Зараз я хочу дізнатися, як ви прочитали мої думки.

Мар'яна все ще не знала, чи можна вірити цьому загадковому чоловікові, хоча він почав поводитись зовсім інакше,  ніж раніше.

 – Пояснити це складніше, ніж фокус зі зниклим кроликом, однак я спробую. Скоріш за все, ти ще про це не здогадуєшся, але деякі люди народжуються з особливими властивостями. Назвімо це суперсилою. І ти належиш саме до цієї рідкісної породи. До речі, твоя мама також. Напевно, ти не раз бачила, як вона допомагає тваринам, навіть тим, які не довіряють жодній іншій людині. Пані Роксолана ніби розмовляє з ними подумки.

– Звідки ви про це знаєте? – вигукнула дівчинка. – Ви що, знайомі з моєю мамою?

Пан Шуляк заперечливо похитав головою і спокійно пояснив:

– Про ваш Екопарк урятованих тварин знають у всьому світі. А щодо мене, то я прочитав інтерв'ю з його директоркою, пані Роксоланою Соколик, в журналі «Мандри», здається. Таких людей називають по-різному, і ми зовсім не схожі між собою. Але зараз я не встигну тобі це пояснити, бо до нас наближається...

Раптом Пан Шуляк завмер, підніс до губ указівного пальця, даючи знак, щоб Мар'яна мовчала. Потім так само, не кажучи ні слова, клацнув великим і середнім пальцями, і на його долоні, ніби просто з повітря, з'явився годинник-цибулина. З усього було видно, що річ ця старовинна і, напевно, страшенно дорога. Тепер пан Дем'ян був  схожий не на спритного престидижитатора, а на справжнього мага. Він натиснув на якусь невидиму пружинку, кришка годинника з мелодійним дзенькотом відкрилася, і Мар'яна побачила, що цифри, які мали вказувати точний час, у цьому годиннику рухались, підкоряючись легким доторкам пальців її загадкового попутника.

– Ось тепер ти побачиш мене в ролі Дем'яна Характерника! Не сподівався, що це трапиться так швидко і нам доведеться покинути цей вагон... Головне дивись мені в очі та не відпускай моєї рук!

Чоловік заклацнув кришку дивовижного дзиґарика, міцно взяв дівчинку за руку, їх підхопив шалений райдужний вихор і поніс у безвість.