Посестри. Часопис №130 / Про те, як я жила в українській лютеранській громаді Віттенберґа, Мартіна Лютера, сирники й чашку пані Олі
«Житло в Ляйпціґу під час Книжкового ярмарку неможливо забронювати ще із зими, але ти можеш пожити у Віттенберзі, в українській лютеранській громаді. Ти знаєш, що це місто, де жив Лютер?» – каже мені пані Марина, яка організовує мої читання в Ляйпціґу. Насправді я про це не знала, або забула, бо назви, імена й дати ніколи довго не тримаються в моїй пам’яті. Але ідея була чудовою, адже від Віттенберґа до Ляйпціґа всього 30 хвилин у швидкісному потязі.
«Пишіть “Luterstadt Wittenberg” в автоматі для продажу квитків на потяг, − каже пані Оксана, яка запросила мене у Віттенберґ, – а жити будете у Старій Латинській школі». Це звучить трохи… сюрреалістично, бо я досі не можу звикнути, що нині українці розселилися по всіх містах і містечках світу. У Віттенберзі зареєструвалося майже 2 000 українців, усього в місті проживає 40 000 осіб. Я їду робити презентацію моїх книжок у місто, з якого понад 500 років тому почалася Реформація, котра вплинула на весь тодішній європейський світ. Їду під час війни, яка нині також змінює Європу.
Презентація проходить у дещо врочистому настрої. Мої книжки розставили навколо портрета Шевченка, адже нещодавно тут були Шевченківські читання. Діти серйозні й зосереджені, хтось прийшов у вишиванках, як і я. Вони дуже серйозно розповідають про німецькі штрафи й сортування сміття. Тут є невеличка бібліотека й більшість дітей завзяті читачі, хтось прочитав 100 книжок за пів року, хтось 40. Але діти є діти, і серйозність ми легко долаємо «Шаленою бджілкою», яку привезла з України. Дорослі ж зі сльозами на очах, і я знаю, що на закордонних зустрічах важливо не лише щось розказати, а й вислухати всіх.
Маргарита принесла збірку різдвяних оповідань «Коли сніг пахне мандаринками», єдину книжку, яку взяли з дому, бо син не встиг її прочитати. Там є і моє оповідання. Книжка з іншого життя, але саме моє оповідання, написане 2020 року, нагадує людям, що війна ще не скінчилася. «Ви знаєте яка гарна нова в нас була бібліотека у Вугледарі, – розповідає Маргарита, – справжній хаб. Яким гарним було наше місто, які чудові книжкові презентації і свята ми влаштовували. Ми стояли на кордоні світла й темряви, і нині наше місто знищено». Завдяки таким як Маргарита Донбас був, є і буде українським.
«А ви знаєте який День Незалежності ми влаштували на головній площі цього року, – розповідає пані Олена, учителька з Овідіопольського району Одеської області, – усі німці плакали, коли побачили». – «Чому плакали? – питаю». – «Бо наші діти так співали гімн, так співали, з рукою на серці!». Пані Олена народилася в Санкт-Петербурзі, там досі живуть усі її родичі, які вірять російській пропаганді. Вона – українка не по крові, а за покликом душі, усе життя викладала російську мову й зарубіжну літературу, нині викладатиме німецьку, коли повернеться.
Декілька днів живу у Старій Латинській школі. Тут тихо, двері в кімнати не замикають на ключ, усі прокидаються рано, бо діти ходять у школу на 7:30, але можна відправляти й на 6:00, якщо батьки працюють зрання. Тож у мій перший ранок тут, коли мені здалося, що я прокинулася рано, бо мені їхати на «Книжковий ярмарок» у Ляйпціґ, майже всі вже розійшлися на навчання і роботу. На кухні залишилася тільки пані Світлана, яка встає о 5:30, щоби проводити дочку-студентку. Згадую класичну роботу Макса Вебера про протестантську етику й дух капіталізму, про два важливі слова німецької мови – ordung і arbeiten, а життєлюбна пані Світлана пропонує сирники, які вже встигла приготувати.
«А це чашки тьоті Олі, − каже мені 12-річний Кирило, побачивши, що п’ю каву з гарної білої чашки в сині візерунки, − треба питати дозволу, перш ніж їх брати, вона нам дає їх тільки на свята». – «Невже пані Оля привезла ці чашки аж із дому, − питаю». – «Ні, вона купила тут сервіз, − розповідають». За ці декілька днів я не раз перетиналася з пані Олею на кухні, бо жінка постійно щось готує, навіть уночі. Вона чимось нагадує мені мою бабусю, яка все життя крутилася на кухні. «Нащо буду варити ковбаски як німці, якщо можу наварити нормальної їжі», – каже вона. За ці декілька днів я бачила, як вона готувала голубці, борщ, салати, піцу з начинкою у три яруси й качку в апельсинах. До неї в гості приїхали родичі, і вона накривала пишний стіл зі своїм гарним сервізом у сині візерунки. Для неї це важливо, бо їжа й посуд – це про відчуття дому, тому я обережно мию чашку, витираю і ставлю на полицю. У моєї бабусі теж був сервіз із Німеччини, вона його берегла й ми майже ніколи не їли з нього. Я радію, що пані Оля придбала сервіз і користується ним тут, у Німеччині, в евакуації. Нам усім потрібні наші маленькі щоденні радості.
Моя радість – це історії. Історії людей, країн, цивілізацій. А Віттенберґ – це місто-історія. Місто, в якому людство із Середньовіччя зробило один із кроків у Нові часи. Стою біля дверей Замкової церкви, на яких 1517 року Мартін Лютер вивісив свої 95 тез і відчуваю трепет. Я завжди його відчуваю, коли думаю про людей, які, народившись у світі визначених особистих кордонів, де все регламентує король і церква, де за тебе давно вирішено, що ти маєш думати й відчувати, починають порушувати встановлені правила. Це надихнуло мене навіть перечитати 95 тез. Що ж, вони всі про торгівлю індульгенціями, саме ж учення, яким ми знаємо його сьогодні, сформувалося впродовж певного часу. Погодьтеся, звучить доволі сміливо: «Кожен справжній християнин, і живий, і мертвий, бере участь у всіх благах Христа й Церкви, даровані йому Богом, навіть без відпускаючих грамот».
У Віттенберзі є будинок, де мешкав Лютер зі своєю дружиною Катериною (і тут згадую, що протестанти скасували целібат), університет і церква святої Марії, де він служив, Замкова церква, де він похований. І як завжди в Німеччині все чудово збереглося, попри війну й окупацію. Розглядаючи фрески Лукаса Кранаха Старшого в церкві святої Марії, а він також жив і працював у Віттенберзі, можемо уявити, яким був світ і люди в той час. У біблійних сюжетах уже з’являються бюрґери зі своїми родинами в чорних одежах із білими комірцями, релігія стає ближчою до людей і їхньої повсякденності.
Недільного ранку йду на службу, на щастя, вона тут аж об 11:00. «У неділю можна довше поспати», – кажуть усі ввечері. Очікую протестантську службу, таку, як показують в американських фільмах – із довгою проповіддю на сучасні теми. Звісно, тут говорять про війну, допомогу ЗСУ, моляться, щоб Україна встояла. Насправді ж служба схожа на українську православну або греко-католицьку, тут і говорять, і співають українською. Пізніше пастор Андрій розкаже мені, що українське лютеранство не нав’язує вірним чужої культури, а адаптується до рідної. Сюди ж належить й історія про українців Віттенберґа, які прийшли освячувати паски в Лютеранську церкву (і хоч такого обряду нема, але пастор благословив їжу, зрештою, гадаю, більшість цих людей за рік до того святили паски в московських церквах). Розгортаю «Український Євангельський служебник», за яким усі співають, і читаю, що 1933 року його упорядкував Теодор Ярчук у Станіславові. Це дуже цікава книжка, деякі гімни датуються часами Лютера, деякі знаємо як різдвяні колядки. Пастор Ярчук був заарештований 1939 року НКВД, останні звістки про нього датовані 1940 роком. Ця історія повторюється вже 400 років: для росіян байдуже, хто ви чи якого віросповідання, вас уб’ють лише за те, що ви українець.
Ми йдемо з пастором Андрієм берегом Ельби й говоримо про консервативне й ліберальне лютеранство, чому лютеран у США зараз більше, ніж у Німеччині, звідки й пішло лютеранство, і про те, як зберегти культурну ідентичність у наш час. Мені більше до лібералів, пастор же обстоює консервативні позиції, утім, у нас є спільний знаменник – проукраїнська позиція й уміння слухати іншого.
Нещодавно я побачила сюжет (із тих, коли людей опитують у різних російських містах), де одна жінка з виряченими очима розказувала про те, що Україну треба бомбити, бо тут одні безбожники, вона ще в 90-ті приїздила й бачила, що люди ходять у різні церкви. І я подумала, як добре, що в нас усі ці роки розвивалася релігійна толерантність і люди мали вибір, бо якби ми зараз мали значний відсоток фундаменталістів московського патріархату, було б іще складніше. Зрештою, американські й європейські церкви – це також шлях повернення до втраченого під окупацією джерела західної цивілізації.
Обережно питаю тих, із ким спілкуюся, чи збираються вони повертатися в Україну. Пані Людмила, яка прийшла підписувати книжки зі своїми дуже чемними чотирма дітлахами, розповідає, що збираються повертатися цього літа, після закінчення навчального року. Старші діти вчаться в німецькій гімназії. «Але як побачила, що днями трапилося в Умані…», – розгублено каже пані Людмила. Усім, хто хоче повертатися, я пишу у книжках: «Чекаємо вас удома». Згодом, обговорюючи з пані Оксаною ситуацію, доходимо висновку, що важливо, щоби люди поверталися після війни, не менш важливо, щоби залишалися і створювали проукраїнське лобі по всьому світу. У всіх українців іще багато роботи.
Закон колообігу книжок у природі існує: я залишаю у Віттенберзі свої книжки, а пастор Андрій дарує мені книжки про Лютера, лютеранське вчення й мистецтво в церквах Віттенберґа. Де б я не була, завжди повертаюся додому з книжками й темами для роздумів. «Біблія розказує, як жити праведно, – пояснює мені пастор Андрій, – та лише Бог вирішує, на кого зійде його благодать». – «Тобто ми самі нічого не вирішуємо? – перепитую». – «Ні, – каже пастор, – і відправляє мене до трактату Лютера “Про рабство волі”». Звучить дещо невтішно, бо, зрештою, все, що кожному з нас зараз треба, – трішки Господньої любові.