Посестри. Часопис №132 / Вітер наздоганяє мене 

Легкість і сила історії, жах і трепет її зрушень, чуттєвість миті, радість відкривання таємниць – тональність нашого часу дедалі вища. Що поза нами й нашим простором? Як зовнішній океан затече в нашу пам'ять, який знак там залишить?

Бартоломей Майзель має ліричні відповідь на наше волання:

вітер наздоганяє мене коли стою у вікні.
коли граєш в мені холодним звуком
аж вода у вазоні тріскає. надалі незамерзла.
надалі легка. якби її дух відірвався від долоні
і плечей. від волосся та шиї.
 
за вікном накочувались хвилі тіней яких ніхто
не зрозумів. бігли шаленою хмарою як здичавілі качки.
щось гнало їх до простору в якому життя
раптом зарухалось. та замість того щоби вивернутись
раптово повернуло усе що тримало
у великій таємниці.

Його ж вірш ми ставимо в мотто нашого випуску. А Маріанна Кіяновська розгортає сувій ліричної історії землі, випроваджуючи зі стану комфорту різким віршем:

третій рік оплакую Крим слізьми яких не видно назовні
сорок мечетей Кафи оплакую грецькі вірменські квартали
всіх грузинів болгар сербів румунів
всіх дельфінів і риб
жертвопринесених коли решта пішли на фронт
і в підвалини неба

Юзеф Чапський у статті «Академія та Норвід» своєрідно розкриває взаємини видатного Норвіда з польською літературною номенклатурою та богемою: «Норвід хотів бути колючкою, що пробуджує нас зі сплячки порожніх кліше, а за кліше йому правило кожне не пережите, а лише повторене слово...»

У випуску завершуємо публікування прозового твору Ольги Купріян «Усе за планом». Прості речі стають універсальними, а людські почування та тривоги – стихіями планетарного масштабу. У другій частині есею «Пам'ятник Мазоху біля Львівського університету» Олександр Глотов продовжує мову про знаного та незнаного нам прозаїка Галичини.