Посестри. Часопис №127 / Діду

Спочатку мова була, що судилась не кожному з нас.
Її мовчання шорстке, її золотий голос.
Рукосплетіння звуків й обійми фраз –
щось несказанно гарне, завжди поруч.
Спочатку була ріка, така, знаєш, вечірня,
коли дід діставав човен гітари й у пісні плив.
Легкий туман завмирав над водою
і намов із полотен Куїнджі у небі вив місяць-звір.
Й ніхто мене не питав про красу української ночі,
вона просто в жилах у мене текла, мов венозна кров.
Білий сад у пітьмі мироточив тисячами пелю-, сотнями -сток.
І мій дід бовванів як Мамай, наче Будда, силуетом сидячих,
на тлі килимка, і гортанно нитку думи висотував, що усе, увесь дім обвила.
І годинник кував, і шашіль точив, і висів на стіні календар із картин:
На одній запорожець писав листа енному гаспиду,
А на іншій – ми з дідом – гойдалися серед хвиль. 

2022