Посестри. Часопис №118 / Святість дитинства
Виростаємо – і сакральний, безперервний час дитинства змінюється пошматованими буднями дорослого життя, в якому замість безтурботності – клопоти, замість безпричинної радості – цілком обґрунтовані смутки і нудьга. Там, де сяяло стонадцять барвистих сонць, на небі залишається тільки одне світило, і коли воно сходить, це означає теж тільки одне: пора вставати, збиратися на роботу. Час дитинства інакший, ніж решта часів, відомих людині. Він схожий на калейдоскоп, у якому кожен день має інший візерунок і сюжет; цього часу завжди вдосталь, його можна не заощаджувати. Може, тому діти рідко куди поспішають.
Вони годинами можуть бавитися зі своїм іграшковим ведмедиком або до вечора самозабутньо будувати вежі піщаних замків на березі моря. Вони безконечно довго можуть читати книжку улюблених казок і вкотре тішитися запаморочливим пригодам Пеппі Довгапанчохи або Вінні Пуха, вільні від гносеологічного шалу пізнавати все нове й нове, поглинати дедалі більше нової інформації. Вони аристократи, які можуть дозволити собі цю розкіш: утретє і вдесяте перечитувати улюблених.
Натомість діти не звертають анінайменшої уваги на профанний, а отже, нудний час дорослого світу, в якому обов’язково треба щось робити, чистити зуби, наприклад, вдягатися, роздягатися, їсти, працювати, ходити до лікаря, фе. Час дитинства – це час велетенського дозвілля, якого згодом ніколи не буде аж стільки в нашому житті. І цим дитинство подібне на час святих людей, які вже тут, на грішній і заклопотаній землі, не живуть, а раюють, попри всі злигодні, хвороби, страждання, що не раз аж занадто щедро випадають на їхню долю. Раювання з молитвою на вустах сутнісно подібне до захвату від самотужки створеної казки, яку дитина захоплено розповідає найдорожчим на світі людям, мамі або татові. Святі й діти онтологічно рідні.
Тому один із найстрашніших злочинів на землі полягає у посяганні на невинність, на святість дитинства, у вбивстві або зґвалтуванні дітей. Це той морок, із яким нещодавно зіткнувся мій народ після приходу російських окупантів. Цей гріх непростимий, і ті, що вчинили його, а також ті, хто благословляв їх на моторошні злочини, як-от кагебістський патріарх Кіріл, вічно горітимуть у пекельному вогні після смерті, а багатьох справедлива розплата спіткає ще тут, протягом їхнього потворного, збоченого і злочинного життя, просякнутого сатанинськими намірами й потягами. Росіяни люблять пишатися своїми письменниками, яких вони назагал знають винятково за прізвищами, майже ніколи не читаючи їхніх творів.
Якби ж читали, то зрозуміли би, може, що вони для нас – біси, яких жовчно й похмуро описав Достоєвський у однойменному романі. Там, до речі, є такий персонаж, як Ставроґін, що теж не зупинився перед зґвалтуванням неповнолітньої дівчинки і сам повісився після її смерті. Нехай той відчай, який неможливо бачити на лиці маленької дитини, до кінця днів супроводжує російських нелюдів; нехай їм теж день і ніч стоять перед очима беззахисні жертви, як стояла та дівчинка, безпомічно сварячись кулачком, перед внутрішнім зором ґвалтівника.
Коли добросерді західні політики радять Україні віддати частину своїх земель Росії, щоб, мовляв, угамувати апетити агресора й уникнути ще більших, ніж дотепер, людських жертв і руйнувань, вони не розуміють або вдають, ніби не розуміють, що нам і так уже на багато десятиліть вистачить скоєного росіянами зла. Вони вдають, що не розуміють, чому ми не хочемо віддати свої землі і своїх дітей на поталу бісам; чому після цього наше життя втратить будь-який сенс; чому ми самі уподібнимося до бісів, якщо зробимо цей крок. Українцям радять добровільно задовольнити звірячу хіть колективного російського Ставроґіна, який і не приховував намірів, промовляючи напередодні війни ротом Путіна огидну жлобську приказку про «красавіцу».
Західні доброзичливці немовби забули, що є недоторканні речі. Є речі святі, вищі за поточний політичний момент, якими за жодних обставин не можна поступатися. До них, між іншим, належать не тільки святість і невинність дитинства, а й норми міжнародного права, яких ніхто не скасовував. Якщо міжнародна спільнота не готова обстоювати їх, прогнувшись перед брутальною силою російських бісів, тоді нехай вона буде готова до того, що завтра Ставроґін ґвалтуватиме вже не українських, а німецьких і французьких дівчаток та хлопчиків.
Дописуючи цей текст, я з невимовною тугою в серці дивлюся на порожню вулицю, де ще торік восени бавилося багато дітей. Порожніми стоять гірки, якими ніхто не спускається з радісним лементом, немає ні душі в пісочницях, де невтіленими лишилися геніальні архітектурні задуми, сиротливо гойдаються на вітрі гойдалки. Наші сусіди, забравши чотирьох дітей, виїхали до Польщі. Так само й інші люди на вулиці, в Києві та в інших українських містах. День захисту дітей набув неймовірно точного, тобто дослівного значення. Хтозна, чи скоро повернуться додому мільйони українських малюків; щоб повернулися, щоб вони мали де жити, ми повинні захищати їх і кожен клаптик нашої землі до останнього подиху. І ми будемо робити це, безперечно, хоч би хто що нам казав, із добрими чи лихими намірами.
