Посестри. Часопис №115 / Зиновій Толкачов. Художник, що задокументував злочини «Майданека» та «Освенціма»

Я знаю художників, які не поступаються таланту Толкачова, і художників, що перевершують його як живописця або графіка, але я не можу назвати нікого, хто зробив би в цій настільки важливій сфері художньої творчості так багато, як автор альбомів «Майданек», «Квіти Освенціма» та «Освенцім».

Олександр Борщагівський

<....> 

добрий капо, що наглядав за нами,

Сказав, що ми все-таки не коні,

Що нам можна дозволити трохи погрітись, –

Біля печей затишно й тепло.

І ми стояли гуртом біля топки,

Наставивши проти вогню долоні,

Теплом у затишку дихала топка,

І ми не знали, що це востаннє

Тілом своїм нас зогрівають

Наші тато й мама….

<....> 

Леонід Первомайський (Майданек, Зіновію Толкачову)

За кілька місяців до лютого 2022 року, ще до повномасштабного нападу росії на Україну, я планував проєкт – дослідження робіт дещо забутого як в Україні, так і в Польщі чудового українського художника Зіновія Толкачова (1903–1977). Його роботи були створені між 1944-м та 1945-м роками, коли Толкачов, солдат Червоної армії, був свідком та учасником звільнення в’язнів німецьких концтаборів Майданек та Аушвіц. Під час Другої світової війни він був солдатом, але залишився художником. Мистецтво стало його зброєю. Художник Толкачов був одним із перших, хто показав жахи нацистських концтаборів і Голокосту. Усе, що він бачив і малював у реальних екстремальних обставинах, можна вважати документальною хронікою, хронікою війни.

Можливо, мій нарис про Толкачова та його графічні роботи стане новим відкриттям творчості видатного українського митця. Особливо в наш час, коли агресія вже не Німеччини, а росії проти незалежної України призвела до масової загибелі людей та руйнування цілих міст.

***

Зіновій Толкачов народився в білоруському місті Щедріні (нині Гомельська область) у сім’ї слюсаря-ремісника. У дитинстві разом із родиною переїхав до Києва. Після закінчення двокласного єврейського ремісничого училища в Києві пів року навчався в художньому училищі, проте змушений був його покинути через тяжке матеріальне становище сім’ї. Потім працював учнем майстра з розпису вивісок та в ательє живопису. У 1919–1920 роках талановитий юнак навчався у Вхутемасі в Москві (у Петра Кончаловського), а в 1920-х роках – у Київському художньому інституті, куди пізніше був запрошений на посаду професора. Працював у сфері монументального мистецтва, книжкової графіки, робив плакати, ілюстрував книги, зокрема твори Горького, Ремарка.

До початку Другої світової війни Зіновій Толкачов був уже відомим художником, роботи якого виставлялися в музеях України, а також у Москві, Празі, Варшаві, Венеції, Копенгагені та Амстердамі. 1939 року в Києві, у рік ювілею Шолом-Алейхема, відкрилася персональна виставка Толкачова «Містечко – Штетл» за мотивами книг Шолом-Алейхема. Однак незабаром вибухнула Друга світова війна. Улітку 1941 року художник добровільно вступив до Червоної армії.

Зіновій Толкачов пройшов увесь довгий шлях війни як солдат і художник на передовій. Він багато бачив і відчував, але, мабуть, найбільше враження на нього справили нацистські концтабори. Толкачов воював на території Польщі, у звільнений концтабір Майданек потрапив за дорученням політичного управління 1-го Українського фронту. Там він почав робити нариси побаченого: з’явилися малюнки «Душогубка», «Дим від печей», «Одні кістки», «Під високою напругою», «Газова камера», «Діти… діти». У своїх роботах, пропускаючи дрібні деталі, Зіновій Толкачов намагався зобразити все, що зафіксував його погляд: ув’язнених зі знаками-цифрами на руках, шибениці, трупи, газові камери, у яких людей труїли «Циклоном».

Художник писав: «Уже в Майданеку я бачив велетенські бараки, де в’язнів доводили до цілковитого виснаження: прямокутні зацементовані газові камери, де їх душили газом-циклоном «В», крематорії, де їх спалювали. Я стояв біля печей, де німці спалювали вже розстріляних, задушених, забитих і ще живих, спалювали росіян, євреїв, поляків, французів, греків ‒ людей усіх національностей незалежно від статі та віку, людей, зігнаних сюди з усіх фашистських катівень Європи. Я ходив серед величезних складів, навантажених речами убитих: посудом, убранням, взуттям… Я знаходив, доторкався, брав у руки дитячі черевички різних розмірів, різних кольорів. Дитячі черевички в Майданеку. Я тримав їх у руці, торкався до них. Такі самі черевички, із такими самими кумедно збитими носками носила моя донька…»

Перебуваючи на вокзалі Майданеку, Зіновій Толкачов бачив вагони з одягом і чобітьми, зірваними з убитих ув’язнених… І ці теми також увійшли в серію робіт художника. Він малював, малював із натури, малював для пам’яті, вів свій обвинувальний літопис.

***

Зіновій Толкачов писав, що коли в січні 1945 року опинився в концентраційному таборі Освенцім, відразу після його звільнення, то побачив там удесятикратне збільшений Майданек. Вражений художник їздить по засніжених дорогах Освенціма, подовгу стоїть біля печей. Він бачить трупи в коридорах, в одиночних і загальних камерах, трупи дітей, жінок, людей похилого віку, задубілих у передсмертних судомах, бачить чорні сараї, ущерть забиті мерцями, кричущі мертві голови, заціпенілі руки матерів, жах, якого не описати словами…

Пізніше Зіновій Толкачов згадував: «Але все це зблідло і згасло в порівнянні з тим, що я побачив у визволених Червоною армією таборах Освенціма. Зимовий вітер вив тоді над Освенцімом, пронизливо завивав у колючому дроті, що звідусіль обгороджував табори. Здавалося, це земля звучала та плакала голосами померлих.

Поміж бетонними стовпами, з’єднаними потрійним рядом колючих дротів, здіймалися сторожові вежі, де ще недавно стояли вартові з автоматами. Протягом майже п’ятдесяти кілометрів розтягнувся створений фашистами страшний комбінат ‒ велетенське місто смерті. Я знову побачив, але в значно більшій кількості, ніж у Майданеку, звуглені трупи, газові камери, сотні бляшанок із циклоном, руїни висаджених у повітря велетенських крематоріїв. Я бачив шибеницю в зловісному блоці № 11, і знов блукав посеред іще більших складів, де сортували речі розстріляних, отруєних, задушених. Усе це розбирали уважно, по-хазяйському, і сотнями транспортів відправляли до Німеччини.

І знову перед очима величезні кучугури взуття: черевики, туфлі, калоші, дитячі тапочки; зубні щітки, бритви, протези рук і ніг, гребінці, штучні зуби, мило різних сортів і фабрик. В одному з будинків я бачив тонни жіночого волосся, запакованих у лантухи із зазначенням ваги. Це волосся вагонами вивозили в Німеччину на матраци. Серед чорного, русявого, золотистого волосся я бачив дитячі косички з бантиками. Ці дитячі косички, ці рожеві бантики! Моя донька носила такі самі бантики. Маленька Ядзя, портрет якої я малював у Соколові, має такі самі тоненькі косички…»

І ще зі спогадів митця: «…Я блукав у спорожнілих бараках, де ще лежали рештки убрань, білизни, посуду. Де не глянь ‒ чорніли трупи дорослих і дітей… О, ці кричущі мертві обличчя, ці немовлята, застиглі з підкорченими ніжками, наче в колисці. Такими намалював їх у себе в ескізнику. А поруч стриміли застиглі в останніх конвульсіях руки матерів. Небагато залишилося живими з чотирьох мільйонів людей, загнаних до Освенціма. Але залишилися. Відступаючи, німці не встигли їх знищити. Це були чоловіки, жінки, діти. У смугастих халатах із номерами на руках і на грудях. Якими очима вони дивилися на тих, хто їх визволяв. Як вітали солдатів Червоної армії! Особливо діти. І малий Мотеле, і кирпатий Вася, і блакитноока Марися…»

Олександр Борщагівський писав: «Зіновій Толкачов безпомилково відчув головне, єдине, невід’ємне завдання художника – те, без чого неможливо братися за олівець, без чого легкі аркуші паперу стали б важчі за могильні плити. Внутрішнє наскрізне завдання всього циклу полягало в тому, щоб не пом’якшуючи, не прикрашаючи та не згладжуючи дійсності, показати безсмертя людини, її духовну силу, що перевершує сили зла та злочину, показати, що і в таборах смерті фашизм не виграв битви, бо не зміг убити людяності в людині.

Олівець художника поспішає викласти на папір десятки, здавалося б, повторюваних сюжетів. Але він точний у відборі та композиції навіть «найпобіжнішого», на наш погляд, ескізу! Він вірний відчуттю історизму – відчуттю, яке дозволило Толкачову уникнути натуралістичних подробиць… В останні дні січня 1945 року до оніміння рук працював Толкачов у бараках, біля печей і газових камер Освенціма. Його вело Мистецтво, вела інтуїція художника та відданість правді…»

Вражений побаченим, Зіновій Толкачов почав малювати просто на території табору. Паперу не було, і він малював на німецьких табірних бланках. Усе, що він побачив і швидко занотував, – це прожитий літопис війни, її жахів. Отримані в закладі смерті враження лягли в основу величезної кількості малюнків сепією та пастеллю, одночасно створених в Освенцімі. Німецькі папери – бланки комендатури концтабору Освенцім, на яких малював художник (бо не мав іншого паперу), підкреслюють документальну основу зображуваного світу.

У післявоєнній пресі про ці роботи Толкачова писали так: «Швидкі, різкі, виразні чорно-білі малюнки – це образи мучеництва одних і нелюдської жорстокості інших. Малюнки Толкачова не можна назвати ні програмними, ні ідеологічними – вони просто зображують те, що було, і в цьому їхня особлива сила».

Пізніше народилися дві великі серії: «Квіти Освенціма» – про дітей-бранців, та «Освенцім», завершений уже в мирний час, у 1961–1962 роках. Ще пізніше, у 1968 році, усе ще під сильним враженням від побаченого в Освенцімі, художник повернувся до тієї теми й написав 16 картин темперою та олією.

***

Зіновій Толкачов став одним із перших художників, який зобразив жахи нацистських таборів смерті та Голокост. Те, що він побачив і пережив, справило надзвичайний вплив на його подальшу творчість. Художник показав людей, беззахисних перед катами, безпорадних у своєму розпачі, але непереможних, невразливих до кінця життя. Малюнки, створені на табірних бланках Освенціма, особливо виразні. 

Уже 26 листопада 1944 року, за день до суду над катами концтабору Майданек, польський міністр освіти Вінценті Римовський відкрив у Любліні виставку серії «Майданек». На ній були представлені 32 твори Толкачова. 1945 року в колишньому концтаборі Аушвіц відкрилася експозиція з малюнками Зіновія Толкачова із серії «Освенцім». Роботи художника в той час демонструвалися в багатьох містах Польщі та у Відні. Вони також були передані лідерам союзних держав. Виставки відвідали сотні тисяч людей… Цикл «Майданек» (39 аркушів) був представлений у Любліні (листопад 1944), потім у Кракові, Катовіцах, Лодзі, Жешуві, Варшаві (1944–1945). У 1945 році серію «Квіти Освенціма» (36 робіт) показали в Кракові, Катовіцах, Лодзі, Варшаві. Роботи обох серій були об’єднані на виставці в Кракові (1945), а потім із назвою «Майданек, Освенцім» виставлені у Відні (1946).

В оглядових книгах на виставках, що збереглися в сімейному архіві, можна побачити записи багатьма мовами: польською, французькою, ідиш, чеською, російською, італійською, грецькою. Серед глядачів, які залишили свої записи, були студенти, солдати, колишні в’язні таборів. Більшість із них скористалися можливістю, щоб розповісти про жахливий досвід свого життя, пов’язаний із війною або концентраційним табором.

У ті ж роки про творчість Толкачова багато писали польські мистецтвознавці та журналісти. Їхні тексти друкувалися на сторінках газет серед важливих повідомлень із фронту і політичної полеміки. Усі, хто бачили ці виставки та альбоми, підкреслювали високу майстерність художника, його яскраву творчу індивідуальність, строгий реалізм малюнків, віртуозну техніку та силу художніх образів. Висловлювали також переконання, що твори Толкачова, навіть через деякий час, розбурхують совість людства. Уже тоді його роботи називали видатним культурним досягненням. У газетних статтях тих років підкреслювали, що виставкове життя в Польщі поступово відновлюється. Звичайно, твори Толкачова тоді були пов’язані з реалізмом радянського мистецтва. З іншого боку, його творчий шлях містив значний елемент критичного реалізму, і ще більший – експресіонізму.

У складній повоєнній атмосфері, коли мистецьке життя Польщі тільки починало розвиватися після вимушеного застою в роки німецької окупації, виставки робіт Толкачова були першими культурними подіями тих років. Звичайно, прорадянська влада в Польщі намагалася витягти з цього максимум користі. Польські газети багато писали про виставку Зіновія Толкачова, а особливо про його малюнки та пастелі. Ще йде війна, ще газетні статті містять передовсім політичні й публіцистичні оцінки, але майже ніхто з тих, хто пише, не залишає без уваги майстерність художника, його яскраву творчу індивідуальність. Відзначають суворий і підкорюючий реалізм малюнків, відсутність у них самодостатніх формальних пошуків, віртуозну техніку, пластичну «силу та навіть міць», а також те, що для Толкачова і в «Майданеку», у страшній юдолі смерті, «важлива людина та її життя, її терпіння, її любов і ненависть» (Ігнацій Вітц).

У лютому 1945 року варшавське видавництво «Читальник» надрукувало шість тисяч звичайних і 600 номерних примірників альбому «Майданек», які відразу ж стали бібліографічною рідкістю. У вступі до альбому його видавці, представляючи польському читачеві Толкачова, писали про серце художника, «наповнене пекучою ненавистю до катів. Зерна цієї ненависті знайшли вдячний ґрунт. І ось із рук чудового художника світ отримує жнива цього посіву, призначені для того, щоб турбувати совість людства нині та в наступні століття».

Сам Толкачов працював у «представництві уряду СРСР» при «тимчасовому уряді республіки Польщі». Як засвідчує сам художник в одному з листів, експозиція його робіт була організована за особистим наказом наркома закордонних справ СРСР Молотова, одного з найближчих соратників Сталіна. Про державний рівень підтримки свідчать каталоги й альбоми, надруковані в дуже високій як для повоєнних років типографській якості. Як відзначають мистецтвознавці, окремі книги видавалися навіть кілька разів. «Майданек» – двічі у Варшаві в 1945 році (усього 3150 примірників), а «Квіти Освенціма» – у Кракові в 1945-му та 1946-му роках (усього 9200 примірників). Ці альбоми від імені влади були розіслані лідерам країн антигітлерівської коаліції, воєначальникам і міністрам союзних держав.

У передмові до альбому «Квіти Освенціма» було написано: «…Тіні вирваних із наших рядів мучеників і жертв не дають нам спокою. Ми не прагнемо помсти, яка б нас знедуховила та порівняла з тими, хто її заслуговує. Але, незважаючи на це, ми відчуваємо, що зобов’язані виконати обов’язок останньої, сказаної і невимовленої волі мільйонів жертв найбільшого злочину у світі. Відчуваємо, що воля ця повинна бути виконана, щоб убивства та знищення мільйонів невинних людей не змогли більше повторитися в історії людства».

1946 року в Лодзі вийшов іще один альбом творів Толкачова. За тематикою він сильно відрізнявся від попередніх. Це альбом «Містечко» з малюнками за творами Шолом-Алейхема. У виданні були представлені репродукції картин і графіки. Живописні твори (олія на картоні й полотні), як згадувалося в передмові на ідиш, були створені в 1937–1939 роках, але не збереглися (були знищені під час окупації Києва та надруковані на фотографіях). Частину творів (зазначено під двадцятьма літографіями) автор створив безпосередньо перед виставкою. Вони відображають авторський погляд на містечко «через призму Голокосту».

Можна з упевненістю сказати, що 1945–1946 роки в Польщі були для Толкачова періодом особливого творчого зростання. За цей час йому вдалося одночасно відкривати виставки, готувати альбоми для друку, малювати, збирати матеріали для нових ідей. Наприклад, він пише про намір зробити серію малюнків про Варшавське гетто. Але ці плани не були реалізовані… Незабаром на батьківщині Толкачова почалася хвиля антисемітизму: поки євреї оплакували своїх родичів, загиблих у роки війни, в СРСР розквітнув державний антисемітизм, готувався новий, небачений раніше погром. 1947 року за наказом Сталіна був убитий видатний єврейський актор і громадський діяч Соломон Міхоелс. 1948 року був розгромлений «Єврейський антифашистський комітет», а його керівники – видатні єврейські письменники, лікарі й учені – заарештовані та вбиті в підземеллях НКВС. Почалася кампанія «боротьби з космополітизмом» і так звана справа лікарів.

І хоча сам художник не був заарештований, його критикували на партійних зборах, про нього писали в партійній пресі як про сіоніста й формаліста. Насправді ж Зіновій Толкачов у кожному своєму малюнку дедалі більше відходив від соцреалізму, навіть створив цикл «Христос на Майдані» з яскраво вираженими релігійними мотивами. Переслідувачі художника згадали, що він створив галерею портретів українських єврейських культурних діячів, зокрема, Іцика Фефера, Давида Гофштейна та Переца Маркіша. Тому на початку 1950-х років творчість Толкачова визнали «релігійно-сіоністською», а малюнки часто відкликали органи державної безпеки. Художник був надовго виключений із радянського мистецтва. У СРСР малюнки Толкачова про Освенцім були опубліковані тільки в 1969 році. Передмову до альбому написав колишній киянин, видатний письменник, історик українського театру і радянський дисидент Олександр Борщагівський:

«У запалі суперечки з тими, хто щиро вважає, що вистачить, досить згадувати війну, смерті, трагедії, що людство втомилося від цього, я міг би нагадати про графічні табірні аркуші Зиновія Толкачова… Вони – правда. Вони – факти, схоплені гострим і гнівним поглядом художника. Вони – істина, з якою не сперечаються, бо її справедливість підтверджують мільйони й мільйони життів, які вже не можуть ні брехати, ні відступатися.

Освенцімський цикл Толкачова може бути зрозумілий не за аналогіями з якимись іншими, тематично близькими роботами художників, а лише зсередини, у результаті свідомого мужнього рішення ще раз поглянути в очі страшній правді минулого (…). Ішла війна, і людина в сірій солдатській шинелі ні на годину не забувала, що є художником (…). Ще сто кілометрів розбитих військових доріг, іще десять, один, потім кілька кроків – і перед ним ворота в земне нелюдське пекло, ворота до «Майданека» та в страшні геометричні простори «Аушвіца-Освенціма (…).  Художник прийшов в Освенцім без паперу, без картону, без фарб. Але побачивши таке, із чим ще не стикався жоден художник світу, він підняв із підлоги казенні табірні бланки, чисті листи з грифом «І. Г. Фарбеніндустрі» і став несамовито, годину за годиною, день за днем фіксувати подробиці пекла, яке йому відкрилося.

На деяких малюнках Толкачова, поруч із начерками трупів, трагічних фігур приречених, – натовп людей, який у скорботному мовчанні проводжає в останню путь своїх товаришів, які не дочекалися звільнення. Над намальованими колючим дротом і табірними вишками – квапливі рядки олівцевих записів із незмінною позначкою: «на незабудь». Щоб не забути!

Такий педантизм, чужий характеру Толкачова, був би незрозумілий, якби не одна обставина: те, що він побачив в «Освенцімі», не просто жахало або вражало, воно здавалося неможливим, здавалося кошмаром, який розвіється – і тоді не можна буде з упевненістю сказати, що це було. Бо в це страшно повірити, бо здавалося майже неможливим переконати когось, хто тут не був, що таке насправді могло статися. Малюнок фіксував злочин, був доказом, а поруч, свідком обвинувачення …виникав текст (…) Позаду вже була страшна правда Бабиного Яру, «Майданека» – і все ж «Освенцім» уразив так, ніби художник уперше зустрівся зі злочином. …Солдат біля воріт пекла, ім’я якому – «Освенцім…»

1966 року Зіновій Толкачов був автором проєкту пам’ятника про трагедію в Бабиному Яру. Це була спільна робота з архітектором Йосипом Каракісом, але тільки наприкінці 1980-х років ці роботи художника стали доступними мистецтвознавцям і широкій публіці. Зіновій Толкачов помер у Києві в серпні 1977 року.

Як точно зазначила історикиня мистецтва Г. Скляренко, «єврейські та українські частини його душі були нерозривно пов’язані. А Голокост, катастрофа європейського єврейства в роки Другої світової війни, змусив їх особливо гостро ідентифікувати себе…»

Як і багато інших євреїв, можливо, Зіновій Толкачов уперше гостро відчув свою приналежність до єврейського народу, що було фактично нереально за часів сталінського СРСР. Цінність його творів полягає перш за все в тому, що вони є свідченням сучасника та з’явилися тоді, коли широкі знання про Голокост ще не були відомі світовій громадськості. Художник був одним із перших, хто своєю творчістю розповів світу про трагедію євреїв і всього людства.

Завершити свій нарис про Зіновія Толкачова хочу двома творами видатних українських літераторів: Віктора Некрасова та Дмитра Павличка. Віктор Некрасов багато років приятелював із Толкачовим. Про серію творів художника, присвячену таборам смерті, він писав так: «Я не знаю документів – саме документів! – сильніших за ці начерки Зиновія Толкачова. Я бачив його малюнки, видані в Польщі в 1945 році. Толкачов потрапив у табори смерті в перші ж дні після їх звільнення. Він був простим солдатом. Малювати було ні на чому, а не малювати не можна було. І ось трапилися бланки. На кожній сторінці штамп: «Комендант концтабору «Освенцім», «І. Г. Фарбеніндустрі. «Освенцім», «Начальник штабу військ СС. «Освенцім»… І на сторінках цих бланків стали з’являтися начерки. Начерки перетворилися в композиції. Композиції – у серії…

Я дивлюся зараз на ці листки і запитую себе: чому вони, старі, пожовклі, місцями надірвані – чому вони вражають іше більше, ніж закінчені серії, чому від них іще важче відірватися? А саме тому, що це листки. Бо в цих листках майже стирається межа між розповіддю художника та документальністю. Бо на них стоїть штамп комендатури концтабору, і навіть номер телефону є – шістдесят п’ятий. Бо на листку, де зображені дівчата, які співають, міг бути видрукуваний наказ про знищення цих дівчат… Ось у чому сила цих сторінок, пом’ятих і пожовклих від часу, – у правді, гніві та непідробній нищівній достовірності…»

А на закінчення – уривок із вірша Дмитра Павличка «Освенцім», написаного в 1967 році під враженням від графічних робіт Толкачова.

З Освенціму не повернусь ніколи,

Хоч добровільно я сюди прийшов.

Тут черевички донечок моїх

Говорять вирваними язиками.