Посестри. Часопис №115 / Громами і блискавицями

Надходить щось нове, потужне, і ми його чекаємо. Чекаємо не завмерло, не заніміло: працюємо, крокуємо, говоримо й виповнюємо простір текстом. Музика, слово, рух – ці величні комунікатори – працюють на нас, коли ми свідомі їхньої сили, та стають зброєю проти нас, коли ми занедбуємо свій обов'язок. 

Очікування – потужним рядком Ципріяна Каміля Норвіда в перекладі Маріанни Кіяновської – перетворюється на переказ, цілісний епос, який виходить поза межі убогої релігійності:

...Чи ми знаєм, як вони грали, і чиї то псалми та струни?..
Однак – громами і блискавицями небо занімувало!

Очікування може мати й інший характер, дослівно громовий та блискавичний, небезпечний, трагічний, як у вірші Ірини Цілик:

Я поруч з тобою лежатиму в чорній землі,
коли буде треба. А поки ми маємо тут 
червоні світанки у макових мінних полях,
ліниві сніданки з роси і води, і вина.
Засмаглі обвітрені лиця. Прокурений шлях.
Весна, літо, осінь, зима й потім знову війна. 

За хвилями болю можуть нас чекати й інші виходи, інші ситуації, яким обов'язково буде за приятеля забуття, втеча від реальності, як у вірші Єжи Фрицковського:

Ти вже не перечіплюєшся через букети
ми не ворожимо на розкиданій білизні якою буде погода цього літа
ти не озброюєшся календарями
і не б’єш навідліг іменами дітей...

Артур Рудзинський у своїй статті розповідає про українського художника Зіновія Толкачова (1903–1977). Художник був одним із перших, хто показав жахи нацистських концтаборів і Голокосту. Усе, що він бачив і малював у реальних екстремальних обставинах, можна вважати документальною хронікою, хронікою війни.

У випуску обговорюємо українську трилогію Юзефа Лободовського, вже повністю видану в Україні. Рецензія редакторки перекладу Юлії Підмогильної ставить важливі питання щодо твору в трьох частинах: наскільки він «український», для якого «українця» він написаний, чи для «українця» взагалі він створений?