Посестри. Часопис №114 / Велике прибирання
Зазвичай Таня відчиняла двері, робила два кроки всередину, замикала двері на ключ, при порозі кидала до ніг сумки – з ноутбуком, із продуктами, з котячим кормом і піском, шкіряну клала на тумбу при вході, опиралася спиною на двері – і починала беззвучно кричати. Очі її були криком, чоло, підборіддя, ніс були криком, рот був криком, зуби були криком, все її єство було криком, але з горла виривалося тільки тихе хрипіння, сип: за стінами, за перегородками, над і під – жили сусіди, а вони не мали знати нічого, взагаліі нічого ані про цей крик, ані про ридання вночі, ані про дрібні шрами на животі, ногах і руках (самогубство Таня не могла собі дозволити, але біль – так, о!!! так!!!)
Вони приїхали сюди, в цю квартирку, 6 березня, коли вже загинули десятки, ні, сотні, ні, тисячі цивільних, хоч їх навмисне тоді ще нібито ніхто не вбивав. 1 березня, у вівторок, була обстріляна і зруйнована їхня найбільша в Україні площа Свободи – о восьмій ранку, Таня якраз підходила до роботи, десять убитих (здається). А вночі вони вже були в дорозі, кілька діб на вокзалі, вона не пам’ятає навіть, в якому місті, хто спав, хто не спав, що їли, з ким говорили. До них підійшли люди, помогли зібрати речі, знов потяг, переповнений вагон, всі стоять, дихають, і від того водночас – холодно і тепло. Знов вокзал, ніч, повітряні тривоги, кордон, і нарешті втома привалює так, що не можеш розплющити очі, шепочеш, а повіки, руки, ноги – мов камінь. І ось – шосте, Прощена неділя. Щоб ви всі виздихали, суки, недолюдки. Березень, холодно, виснажена, напівмертва душа, яку розривало на клапті чекання на тих господарів, вони запізнилися на кілька хвилин, тобто на цілу вічність. Щось подібне Таня відчувала відразу після аварії: змінений час, тобто не-час, вона дивилася на годинник – і не вірила, сорок секунд, три хвилини, вісім... Коли зазвучали сирени «швидких», вона вже внутрішньо посивіла, висхла, як древні старці, на мощі, перетворилася на потерть, розвіялася вітром. Але ось до її обличчя наближається чиєсь лице: ніс, очі, зуби, вії, вавка на підборідді, неохайна, костурбата брова, запах із рота: «Ви мене чуєте?» А вона не знала, чи чує.
Раніше, коли у Тані було кілька вільних годин, навіть у дощ, вона просто щезала – блукати містом, для подруг, для всіх інших людей існував інший час. Гості найчастіше приходили додому, її батькам це подобалося, хоч і заважало. Існував ритуал: під кінець, десь за пів години до прощальних обіймів, батьки доєднувалися до чаювання, мама шурхотіла обгорткою улюбленого печива, яке докладала на древній віденський кльош, прадідів трофей, Тані тоді навіть на думку не спадало, що насправді це означає, Валєра в сусідній кімнаті крутив своє «лего», Міха спав під котом, тато запарював свіжий чай, власним способом, як він казав – «під кожухом», накриваючи чайничок спеціально пошитою «камізелькою» з отворами для носика і для вушка. Де зараз та чайничкова «камізелька», де «лего»? Кіт є, але навіть він посивів. І Валєри того вже більше нема. Смішного, тихого, зосередженого Валєри. Він виріс, два роки для такого хлопця – не жарт, вигнався, скоро буде під два метри. Ніби зовсім інша людина.
Позбувшись рідного дому, звичного отчення, батьки здитиніли. Міха відразу пішов на війну, і це було правильно, але Таня знала: їм уже ніколи не буде добре разом. У них уже ніколи не буде сексу. Навіть якщо і він, і вона вціліють. Навіть якщо вціліє їхній старий харківський дім, якщо ніхто не розкраде речі з квартири, навіть якщо вони всі якось зуміють, то тут то там обманувши долю, дожити до того, щоби повернутися, щоби бути разом, – сексу в неї з Міхою більше не буде.
Тут, у Варшаві, яка, якщо дуже захотіти, чимось нагадувала Харків, вони уп’ятьох влаштувалися порівняно добре. Таня тягла три роботи (одну – дистанційно), тому на кухні, у ванній доводилося прибирати вночі, вона вдягала гумові рукавички, все мила, все розставляла на свої місця, бо двоє старих батьків, підліток-розтелепа, ще йкіт мимохіть розводили купу сміття – і миючи, чистячи унітаз, раз на добу, серед ночі, дозволяла собі усвідомити, що це не дім, не її дім. Не її дім. Не їхній. Не свій. Удома не все має сяяти чистотою. А тут – усе. Серед лискучих кахлів, присівши на підлозі, вона думала – яке щастя, що вона поночі йде, поночі повертається, не мусить дивитися у вікно, де – суцільна стовіконна і стобалконна стіна «вєжовца», а не їхні рідні дерева, з їхнім насиченим запахом, навіть узимку ці дерева пахли, так вона собі уявляла, – можливо, часом, зрідка снігом, чоловік казав – його «мівіною», мовляв, запах «мівіни» вилітав із вікна і налипав на гілки, на стовбур, на живу брость. Тоді підбігав син і під’юджував: а ти посмаж цибулі, запах цибулі все переб’є. І це тепер пригадується як щастя.
А зараз у Тані були – зі свого, власного, тільки її – нічні прибирання кухні та щоденний беззвучний крик при порозі. Її дім, квартиру, помешкання, родинне вогнище, хату – у неї не те щоби вкрали, радше вбили, хоч сама будівля наче ще не розбомблена, як ті, в Гостомелі, в Маріуполі, на Північній Салтівці, де вони з Міхою мали океан сонця, повітря і сексу – зокрема на дахах багатоповерхівок, ще до тотальної приватизації всіх горищ.Але дім її, її дім у ній, однаково вбили. Це як їсти з каструльки, в якій до того лежали людські останки, їй розказувала знайома, що дивом втекла з Маріуполя, перед тим поховавши насправді всіх. Вона мала одну каструльку, і збирала в неї рештки людського тіла, те, що не змогло вміститися в наволочку. Збирала, щоби поховати. І поховала. Раз. Вдруге. Всьоме. Але тепер вона їсть тільки хліб, шоколад, печиво, цукерки з коробок. Воду п’є тільки з пляшки. Бо та каструлька із людськими нутрощами ввігналася в неї, ніби осколок бомби в живіт. Не дає жити. Дихати не дає.
І Тані тепер ця Наталина каструлька не дає жити. Це ще й тому вона так прибирає, шурує-вишуровує, миє, наводить блиск. Мама, сива красива мамадорослої дочки бачить у всьому цьому, і навіть у ній самій, тепер уже більше не Таню, а жінку без настрою, без часу на те, щоби пристосувати свій новий характер, свій новий очевидний біль до насущних потреб чотирьох вирваних із коренем істот – сина, батьків, кота, з усього, що Таня здатна тепер, тут їм дати – тільки дах над головою, їжу, порядок. Цінності виживання. Мама ні в чому Таню не звинувачує. Просто тепер вона майже постійно мовчить. Але то папірчик ніби випадково скине на підлогу, то крихти рукою на підлогу змете, то цукор, то сіль, то крупу, то якісь поламані макаронини... Не назло Тані, звісно. Але воно все якось накопичується і накопичується... І якби не Танині щоденні прибирання на кухні...
У перші тижні на новому місці вони ще щось пробували, намагалися. Сідали всі разом за стіл їсти, щоб хоч за недільним обідом поговорити. Але і це розпалося. З того лишилося одне-єдине: батько знайшов собі заняття, тепер він сідає за кухонний стіл, вмикає айфон у режимі «телевізор для кота», і вони з котом дивляться, як плавають рибки. Іноді він вмикає фонову музику – Баха, тільки дуже, дуже, дуже тихо, тож ця музика звучить майже як шепіт. Тато навіть дихає голосніше, ніж грає Бах. Toссata i fuga re minor BWV 565 зливається з присвистом із грудей. Руки лежать на колінах, на лиці – увага, зосереджена на музиці. Кіт водить очима за рибками, теж зосереджений. Це – спосіб кота і тата наводити лад у голові.
І все воно якось дивно так, дійсно дивно: чим більше усе зламалося, тим більше вони не здатні обійтися одне без одного, попри взаємне нескінченне роздратування і навіть гнів.
Кімната, кухня, два ліжка, чотири людини, кіт. Таня спить на кухні, у спальнику. На підлозі, корисно для хребта. Батьки –разом, на досить вузькому ліжку, вони стали набагато меншими, ніж колись. Сухенькі старенькі. Син, із головою накритий ковдрою, чимось нагадує Аюдаг у Криму. Кіт-гора – на Ведмідь-горі, одначе тільки вночі, бо вдень на ліжку, одному і другому, кипить життя: мама царствує на своєму – з рукоділлям, наприклад, Валєра – на своєму, з трьома лептопами, причому кожен – для особливих потреб. Тато – на кухні, з котом, в кімнаті для нього майже немає місця. Тані вдень у квартирі, здається, немає місця ніде.
Пізно вночі, коли Таня з усім закінчила і вже вкладалася спати, мама вийшла на кухню – приблизно о пів на другу. Таня подумала – щоб попити води. Таня знала, що мама знає, що вона знає: другий рік безплідного, страшного, але, на перший погляд, ситого і, на перший погляд, безпечного життя – знищує, знищує їх усіх. Отже, здогадалася Таня, мама попросить її повернутися до Харкова. Тані доведеться сказати «ні», і вона стане для мами чужачкою, ще більше, ніж до того. Бо Таня не могла думати про Харків. Вибухи російських ракет на площі Свободи відкрили в душі у Тані якусь страшну інфернальну діру, яка досі засмоктувала в себе все – розмови, плани на майбутнє, життя рослин, юність кота і сина. І не було способу, щоби подолати гравітацію цієї чорної діри, вирватися і хоч трохи нарешті почати жити.
Але мама сіла, чомусь на «татове» місце, взяла до рук і кілька разів переставила з місця на місце сільничку, потягнулася, набрала в склянку води, сказала: «Давай зробимо тут велике прибирання і поїдемо звідси. Кудись. Байдуже куди. До моря. Є міста. Гданськ. Осло. Додому. Кудись».
А тоді мама підійшла до привідкритих дверей у кімнату, оперлася спиною на одвірок. Відкрила рот і почала кричати. Оглушливо, як повітряна сирена, аж задрижали вікна.
І тоді Таня теж нарешті дозволила собі закричати, заревіти, завити – на повний голос.
Мама налякано схлипнула, затнулася, і сказала, тобто повторила вже майже зірваним хрипотом, зовсім тихо: «Велике прибирання! Велике прибирання! А-а-а-а-а-а!!!»
