Посестри. Часопис №114 / Хтось починає цей рядок

Після технічної перерви польсько-український часопис «Посестри» повертається до читача і знову публікує поезію, прозу, переклади, інтерв’ю, есеї тощо. Наступні номери будуть виходити, як і раніше, щочетверга, а зараз пропонуємо вашій увазі випуск 114-й. Знову «Посестри» формулюють питання – і вкотре шукають відповіді. Можливо, література може бути відповіддю, бодай частковою?

Ні, ми не мусимо підлягати впливам, отримуючи лише дозволене, і ні, ми не повинні отримувати все, на що сподіваємося. На інші часи – інші подарунки від свавільної долі. Не знаходимо всіх відповідей, шукаємо далі. 

У вірші Юлії Стахівської читач отримує повчальний ляпас, пекучий біль від якого приємніший за солодкі спокуси комфортом:

...хтось починає цей рядок, а я його доводжу до кінця,
все край води, її верткого язика: було – ще є – нема.
Євангеліє лілій і жовтців, оклад латаття, темні сторінки,
записки на шматках соснової кори і оклики очеретів.
У вогнище назбирано багато слів сухих, тріскучих,
аж  іноді по них від жару саламандри пробіжать.
І зір іскристих тать, і розчерк персеїд як мерехтливий шрам,
мов міріади запитань без відповіді «так».

І виходимо нізвідки, і прямуємо в незвіданість. Про цю стежку говорить Ярослав Марек Римкевич у такий спосіб:

Темінь сліпа – як я як поезія
Як берізки в саду як клен як даглесія
Ідемо обоє – за руку мене тримає
Ту саму веселу пісню співаєм:
Сліпі всі берізки і кожна даглесія
В природі своїй сліпа і поезія
Тож ідемо обоє – я трохи позаду
Сліпа темнота з поетом сліпого саду

Тетяна П'янкова в інтерв'ю Олені Олійник невимушено проговорює все ті ж непрості питання: «Вважаю, що суть життя – жити тут і зараз. Адже найбільша проблема людини, що вона озирається на минуле, дуже переймається майбутнім, і через те пропускає найкращий свій час – сьогодення».

Безвихідь, усе ж, у нашій уяві, вона розривається, наче чорний папір. В оповіданні Маріанни Кіяновської густа ситуація втрати, неначе шлюз із невитеклою водою, шукає та знаходить вихід: «Але мама сіла, чомусь на “татове” місце, взяла до рук і кілька разів переставила з місця на місце сільничку, потягнулася, набрала в склянку води, сказала: “Давай зробимо тут велике прибирання, і поїдемо звідси. Кудись. Байдуже куди. До моря. Є міста. Гданськ. Осло. Додому. Кудись».

Випуск доповнює уривок класичної прози Генрика Сенкевича.