Посестри. Часопис №112 / Ниточка

Абонент недоступний.

Надіслано. Надіслано. Надіслано. 

Зупинися, Аріадно.

Не рви душу.

І побратимів його не смикай. 

Вони там, де зв’язок тонший за ниточку.

Зв’язок між смертю і життям.

Викури ще одну, Аріадно.

Думай про мотузок у руках абонента.

Він вийде.

Вийде.

 

З цього міста виходять не всі.

Міста згарищ і жертвоприношень.

Міста без лиця, яке ти колись любила.

  

Із cхололих очниць розбитих домів

виповзає змія порожнечі.

 

Але що ти можеш, Аріадно?

Ну, принаймні імітувати життя.

Готувати суп.

Сваритися у Фейсбуці.

Відповідати колегам «I’mfine, thankyou”.

А в кінці ще одного дня-без-відповідей

скласти випраний одяг

і молитися над трусами та шкарпетками:

«Хай всі твої речі будуть лише твоїми.

Хай всі твої речі будуть лише твоїми.

Нині і повсякчас».

 

5 діб без зв’язку.

 

Однак він ще тримається за ниточку. 

Ти в це віриш, віриш.

А тоді,

коли віра трісне,

пекло раптом розчахне гнилий чорний рот

і віддасть тобі чоловіка.

 

Лише трохи зім’ятий і контужений.

Тішся, Аріадно.

 

Ось тобі сердечко.

І ще одне, ще одне.

І оте… від жінки,

чий чоловік не вийшов з лабіринту.

 

«Обіймаю тебе», –

напише тобі інша жінка,

що колись вдягала тіло коханого

у військову парадну форму перед похованням.

 

«Нехай Бог береже твого Тесея!» –

напише тобі третя жінка.

Її власний чоловік, натомість, 45 діб без зв’язку.

 

Що ти можеш…

Ти нічого не можеш, Аріадно.

 

Лиш тримайся за ниточку.

І тримай інших.

Ми колись таки вийдемо, вийдемо.

А Мінотавр здохне.

 

2023