Посестри. Часопис №100 / Олег Коцарев: Поезія – острівець приємнішого життя, ніж те, в яке нас занурили

С. Пр.: Чи змінилося в тебе ставлення до своїх текстів, написаних до повномасштабного вторгнення? Чи змінилося щось у текстах, написаних із 2022 року – за інтонацією, поетикою? Мені здається, в тебе у віршах так і залишився виразний абсурд. Можливо, є якісь нові нюанси?

О. К.: Так, змінилося ставлення. Ще більше став цінувати те, що було раніше. Тепер я взагалі маю враження, що 2021 рік для мене був таким собі літературним «золотим віком». Я не лише про свої вірші кажу, а взагалі. Зрозуміло, що це, мабуть, ілюзія, психологічний ефект самозахисту і самонавіювання. Але таке відчуття є. Що ж до моїх нових текстів, то, схоже, кардинально стиль, поетика чи підхід не змінилися.

Звісно, трансформувалась тематика. З одного боку, чисто документальна поезія або поезія, повністю сконцентрована на війні, – це не моє, але ми всі настільки занурені у війну, що в мене тепер багато текстів, які справді фіксують якісь факти, атмосферу, образи, пов’язані з війною. І це не етичний вибір, не політичний – ми повністю в цій війні, як у повітрі чи у воді, не писати про неї просто неможливо. Ще мені видається, що мої вірші стали дещо стислішими, лапідарнішими. Кожне слово більше зважуєш. І щось подібне я спостерігаю в багатьох авторів і авторок, дехто навіть каже, що в них тексти стали менш образними, що їм менше хочеться писати та читати якихось орнаментальних речей, гри слів, асоціацій. А більше прагнуть сильного і прямого слова. Це теж потрібно і теж важливо, але не всі пішли цим шляхом. І добре, бо література має бути різною.

С. Пр.: Ти не став писати менше?

О. К.: У перші тижні після 24 лютого я не писав зовсім чи майже не писав. Це був перший психологічний стрес від початку повномасштабної війни. Потім поступово став писати десь стільки ж, як і раніше.

С. Пр.: Знаю, що деякі взагалі припинили писати.

О. К.: Через стрес, травми, трагедії та загалом нові реалії не всім хочеться цим займатися. Мені хочеться. Для мене це моя основна внутрішня і зовнішня діяльність, мій спосіб діалогу з навколишнім простором. І також це один із острівців приємнішого життя, ніж те, в яке нас занурили «у зв’язку з відомими подіями». Зрештою, один із проявів, як писав Чеслав Мілош, «незгоди зі світом».

С. Пр.: У тебе дуже мало віршів римованих або ритмізованих. Із чим це пов’язано?

О. К.: Насправді, я завжди більше писав верлібри, і з часом ця тенденція лише посилюється. До речі, коли, буває, повертаюся до своїх давніх текстів, то щоразу переконуюся: римовані рідко бувають поміж найкращих із них. Хоча білі, ритмізовані – так, бувають, і вони в мене продовжують «виникати»... Я вже казав про вагу окремого слова, яка тепер стала значущіша для мене, так от, римований вірш завжди радше акцентує цілість, а не окреме слово. А у верлібрі в кожного слова й образу значення більше. При цьому в українській сучасній поезії в цілому не можна не помітити, що десь так від кінця 2010-х років і дотепер триває своєрідний «ренесанс» римованої поезії, її стало набагато більше.

С. Пр.: Ти багато років був у журі конкурсу для молодих авторів, що його проводить видавництво «Смолоскип». І відслідковуєш нових авторів. Чи є якісь цікаві спостереження? Можливо, менше або більше стало графоманії.

О. К.: Більше стало цікавих молодих поеток і поетів. Можливо, просто їм тепер легше знаходити якісь виходи, де можна показати свої тексти, знаходити середовище. Змінилась комунікація. В умовному 2000-му році ти міг жити й не знати, що є, наприклад, літературні конкурси. Що можна кудись приїхати і виступити. Особливо якщо ти жив не в одному з кількох найбільших міст. А сьогодні тяжко уявляю людину, яка справді цікавиться літературою, пише, серйозно ставиться до свого письма – і взагалі нічого не знає про можливості для виступів або публікацій. Ще з тенденцій – повторюся – тепер більше римованої поезії, часто під впливом популярності Сергія Жадана. Є ціле «гроно» поетів і поеток, які розвивають формальні, естетичні особливості жаданівської поетики. Згадаю й таке: у 2014 році, а потім у 2022-му відбувся сплеск публічного інтересу до сучасної української поезії. Така собі зустріч поезії з читачами. І це в якомусь сенсі змінило і багатьох читачів та читачок, і багатьох авторок та авторів. Я би сказав, посилило психологічну залежність других від перших.

С. Пр.: Чи є, на твою думку, незаслужено забуті автори?

О. К.: Колись я у випускному класі школи прочитав антологію «Іменник» – поезія, проза та есеїстика 1990-х років. Це було моїм першим знайомством із сучасною українською літературою. Сьогодні, на жаль, мало не половину цих імен узагалі не знайдеш. Хоча, здається, частіше це не забуття, а свідомий вихід із літератури. Або з «літературного процесу». Як, скажімо, вийшло з таким класним і самодостанім харківським поетом, як Ростислав Мельників. Наскільки я розумію, він просто припинив писати чи публікувати вірші, зосередився на літературознавстві, редагуванні. Але, може, повернеться?

У часи моєї юності, вже на початку 2000-х, у Харкові було літературне об’єднання «Zacharpolis ММ». (Слово «Zacharpolis» – від Григорія Сковороди, він так назвав Харків у одному зі своїх латинських віршів. «Харків» тут розуміється як похідне від «Харко», тобто «Захар»). Вони базувалися в університеті Сковороди. Там, наприклад, була Тетяна Дерюга – талановита поетка, яка потім відійшла від поезії та літературного середовища. Або Сашко Ушкалов. Його нових віршів уже давним-давно не чути, прози теж, хоча він був вельми успішним автором. Інший випадок – Сашко Яіцький. Сашко не просто зник із поетичних тус, він долучився до громади кришнаїтів – і тепер пише відповідні, духовні, тексти. Цікавий поворот, чи не так?

Тоді ж у моєму університеті (імені Каразіна) було інше об’єднання – «Весло Слова». Я туди входив – час від часу ми збиралися, десь разом виступали, випустили два збірники. Власне, перші мої публічні виступи були під егідою «Весла Слова». На момент, коли я приєднався, там найбільш активними були Роман Трифонов, Ганна Яновська, Валерія Осипова, Оксана Носкова. З-поміж тих, які потім долучалися чи були «в орбіті», мабуть, згадаю насамперед Олену Черниш. Із них усіх станом на сьогодні в публічному вимірі сучасної української поезії присутня лише Аня Яновська. Втім, є надія, що хтось теж продовжує писати й пізніше ми про це дізнаємося... Може, мені вже час сідати за мемуари?

С. Пр.: Ти згадав дев’яності роки. Знаю, ти не поділяєш популярної думки, що це були погані часи.

О. К.: Це були специфічні роки. Вони дуже сильно міфологізовані. І не завжди це найкраща міфологізація.

С. Пр.: Які б ти назвав найголовніші міфи?

О. К.: Суцільний кримінал. Час, пов’язаний тільки зі зубожінням, із кризою, розпадом усього, що було спроможне розпадатися. Не хочу сказати, що цього не було: звісно, було. Більшості людей в Україні жилося відверто тяжко, і моя родина не стала винятком. Але було ж не тільки це. Зокрема в культурі. Дев’яності – це період активних експериментів. Українська література вперше опинилася поза цензурою. Воно ж як: то релігійна цензура, то імперська, потім зовсім короткий і умовний зблиск під час визвольних змагань, потім радянська і польська цензури. А емігрантські кола не були вільні від неформальної партійної цензури. І ось дев’яності роки – час, коли нарешті стало можна робити по-справжньому будь-що... Замислююся: чи не закінчується епоха без цензури просто зараз?

Скільки було яскравих проектів і подій у дев’яності! Мені з ходу згадуються «Бу-Ба-Бу», «Пропала Грамота», «Крайслер Імперіал», фестиваль «Вивих», харківська «Червона Фіра», зрештою, переїзд видавництва «Смолоскип» до Києва, поява їхнього літературного конкурсу, ірпінських семінарів, які дуже вплинули на формування середовища, точніше різних середовищ. Дев’яності – це й активне повернення тієї літератури, яка була заборонена чи обскубана в радянські часи. Процес, щоправда, затягнувся. Ще й досі є що «повертати». А декого навіть знову хочуть запхати в забуття з ідеологічних чи моральних причин (тобто за доброю традицією) особливо активні громадяни.

С. Пр.: У тебе у віршах вистачає «трешу і угару». Пам’ятаю, один із текстів закінчується образом пляшки шампанського, яка «падає, падає і не розбивається». Здається, це одна з ключових тем у тебе? Ти натякаєш, що треба радіти життю, ловити момент і відриватись на повну, поки є можливість? Наскільки це правильна інтерпретація?

О. К.: От якби пляшка розбилася – то вже був би треш. Узагалі, я прихильник відкритих інтерпретацій, кожен охочий може по-своєму сприймати мої тексти. Мені важливіше те, наскільки текст вийшов яскравим, цікаво зробленим, темпераментним, красивим, ніж те, чи висвітлив я певну тему. А умовний треш, про який ти говориш, для мене це спосіб охопити різні сфери, різні регістри. Я люблю, щоб вірш був поліфонічним.

С. Пр.: Чи пов’язано це з твоєю любов’ю до музичного трешу і диско 80-х?

О. К.: Я ж музику дуже різну слухаю. Під різні настрої, різні потреби. І «Курган і Агрегат», і Баха. Хочеться не зациклюватися на чомусь одному. Можливо, це пов’язане з тим, що моє приватне життя – доволі замкнуте, зосереджене на досить одноманітних (хоч і улюблених) речах. Таких як, скажімо, виховання дочки та література. У мене немає суперширокого та розмаїтого кола спілкування, нескінченних строкатих мандрівок чи щоденного калейдоскопу нових вражень. Через це, може, й хочеться різноманітності в творчості: і в писанні, і в споживанні. Те саме з кіно: з одного боку, я люблю експеримент, артхаус, авангард 1920–30-х років, але при цьому можу вечорами дивитися серіал про Еркюля Пуаро. Ось і в одному вірші може бути і треш, і поряд якісь речі метафізичного характеру.

С. Пр.: Знаю що ти пишеш «жуки». Що це за жанр? Бо мені він нагадує чимось наївне мистецтво і дитячі вірші. Можеш навести найбільш улюблені?

О. К.: «Поетичний жук» – це жанр, який у 2022-му, саме перед російським повномасштабним вторгненням, вигадали ми з Лесиком Панасюком і Богуславом Поляком. Усе просто: вірш складається з трьох рядків, у кожному рядку по два склади. Суть у тому, що така сконцентрована, обмежена форма спонукає шукати всілякі мінімалістичні ходи (це знову до згадуваної мною тенденції лапідарності). Щоправда, є нюанс – обсяг заголовка нічим не обмежується. Першим жуком став мій вірш –

об що

вітер

гуде?

Потім Лесик із Богуславом підналягли на теорію, розробили навіть різновиди «жуків» із тематичними назвами, потім ми зробили перші публікації на «ЛітЦентрі». І виявилося, що це цікаво не тільки нам – «жуків» стали писати інші люди, зокрема й іншими мовами. Тепер є сторінки у фейсбуці, інстаграмі та телеграмі, де публікуються «жуки». Звучить пафосно, але в наш час, коли «все вже було», «жуки» – одна з не дуже численних спроб створити щось нове.

Кілька прикладів симпатичних мені «жуків». Ось два Богуслава Поляка:

коли

рив хтось

сон тиш

 

*

Стелі –

віддай

погляд

А ось – Лесика Панасюка:

НЕМ

Леті

ластів

каме

 

ЯК У ДИТИНСТВІ

знову

боюсь

грому

І не засновниками єдиними. Отакий «жук» Юлії Петрук:

п'є шам

панське

ванна

«Жук» Даші Суздалової:

оба

біч ба

би бач

Поет Олег Клюфас, який загинув у бою під Бахмутом цього літа, теж писав такі тексти:

не від

волі

кайся

Коли занурюєшся в «жуки», це може трохи нагадувати манію. На що й натякає вірш Станіслава Бєльського:

скрізь жу

ків шу

кати

І взагалі, хочеться думати про різних комах, як у Юлії Стахівської:

оса –

зебра

комах

Навіть моя дочка, шестилітня Яся Коцарева, іноді вигадує «жуки»:

СОН ПІД ГРОМОМ

блиска

вичний

колір

А закінчу, як личить поету-егоїсту, своїм текстом. Будемо вважати його оптимістичним.

маро

дер смерть

подер