Посестри. Часопис №82 / Трен VI
О слов’янська Сапфо! Щебетушко моя ти!
Ти не тільки маєток від мене прийняти,
Але й лютню у спадок отримати мала!
Бо надію велику ти нам подавала –
Пісеньки вже складала сама, без упину
Їх співати могла ти цілісіньку днину,
Як малий соловейко в зеленому гаї
Цілу нічку раденький щебече-співає.
О, як скоро ти змовкла! Тебе сполошила
Смерть сувора, моя щебетушечко мила!
Не наслухався я тих пісень, моя зірко,
А над тими, що чув, мушу плакати гірко,
Ти і в смертну годину свою не змовкала,
Цілувала матусю і тихо співала:
«А я тобі, моя нене, вже служить не буду
І за твоїм столом щедрим місце позабуду;
Ключі мушу віддавати, їхати в дорогу,
Навік вітця покинути й матінку-небогу».
Тож від болю у серці не можу згадати
Вже нічого, крім слів тих останніх, а мати,
Як почула, нещасна, ту пісню розлуки, –
Мало серце не трісло від жалю-розпуки.