Посестри. Часопис №81 / Тут розпач, там розрада

У світах поділів, уявних та часом реальних, ми долаємо кордони, уявні та часом реальні, пізнаючи одне одного – уявними та часом реальними. Чи ми за межею, чи до межі, чи далеко поза нею – не знаємо, бо не стоїмо наприкінці історії, не починаємо її, не ділимо та не визначаємо. Такими мізерними та ні на що не здатними особливо важко себе зносити. Тобто зносити ніяк.

У цій недосконалості, незнанні та неоднозначності поетична мова здатна змалювати особу, яка перебуває в стані пошуку та прагне порядку, якого ніяк не осягти. Віслава Шимборська глибоко ввійшла в світ людської недосконалості. Може, саме тому її поетичний доробок оцінили так високо, нагородивши Нобелівською премією. Цього року виповнюється сто років від народження поетки.

На одному березі смерть, на іншому життя.
Тут розпач, там розрада.
 
Якщо існує рівновага, шальки не коливаються.
Якщо є справедливість, ось вона.
 
Померти наскільки необхідно, не занадто.
Відрости наскільки потрібно, з того, що залишилося.
 
Справді, і ми здатні ділитися.
Але тільки на тіло й обірваний шепіт.
На тіло і поезію.

У цьому поетичному випуску зустрічаємо прозові фрагменти значної ваги: оповідання «Голос» Анни Малігон та уривок роману Антоні Лібери «Мадам». Про українську прозу, а заразом і сучасний стан речей, обставин, проблем і викликів говорить Артем Чапай із Іриною Феофановою. 

Поетичну картину випуску доповнюють Адам Лешкевич – поет із краківського літературного середовища, книжка якого нещодавно побачила світ у перекладі українською мовою В'ячеслава Левицького, та Галина Крук – поетка зі Львова, яка вміє створити яскравий образ, який вражає, шокує, але втягує в особливий поетичний світ авторки:

навіть ніде стати 
ногою, що не тямить, що відтята, 
занесена в нудний війни реєстр, 
де руки, ноги, очі, лиця, трупи, 
відторгнутий, як кров не тої групи 
(бо група вся розкидана в житах) 
він їх збирає, лиш зімкне повіки...