Посестри. Часопис №79 / Ви не станете другим Максом Кідруком чи Оксаною Забужко, але ви можете стати собою
Анна Луцюк – письменниця, літературна агентка і PR-менеджерка у видавництві Vivat (напередодні три роки працювала у Видавництві Старого Лева). У 18 років потрапила в одну з луцьких книгарень у ролі консультантки і відтоді абсолютно вся її діяльність пов'язана з книжками. Має досвід організації фестивалів, книжкових івентів для дітей і дорослих, займається промоцією книжок, реалізовує з командою літературного фестивалю Фронтера різноманітні проєкти.
Ірина Феофанова: Враховуючи твій досвід, Анно, скажи, з якими викликами зіштовхується видавнича справа під час війни? Які проблеми доводиться тобі і твоїм колегам вирішувати зараз?
Анна Луцюк: Я тримаю руку на пульсі українського книговидання понад 15 років. Пригадую часи, коли україномовна книжка займала одну-єдину поличку у книгарні. І реально, на очі навертаються сльози, коли згадую, як на відкриття Книгарні «Є» у Луцьку до нас прибували тонни українських книжок. Я усвідомила, який шлях подолано у дуже стислі терміни. Між цією однією поличкою і книгарнею на сто квадратних метрів, де 90% літератури українською, – відстань 8 років.
Як не дивно, або ж, навпаки, закономірно, розквіт українського книговидання почався саме з початком війни – у 2014 році. Турбулентні часи стали рушійною силою для змін як у головах людей, так і в законодавстві. Видавець, книгар, автор і читач змушені були визначитися, в якій країні вони хочуть жити, якою мовою говорити. А з 24 лютого 2022 року книговидання стало на паузу, всі колеги кинулися волонтерити або ж захищати Україну. Та вже через місяць видавництва у тилових містах почали повертатися до звичного режиму, відкрилися книгарні, відновився рух і ритм. Багато видавців змогли налагодити свою роботу попри блекаути і те, що працівники були розкидані по Україні і світу.
Деякі потужності, склади були релоковані. Попри все книжки друкувалися, транспортувалися і приходили до читача. Виклики є, їх постійно більшає. Я навіть не згадую світові, як-от здорожчання паперу, падіння книжкових продажів (за кордоном ведеться статистика). Складнощів дуже багато. Але я бачу гнучкість, креатив і впертість на всіх етапах видавничої справи в Україні, люди просто роблять свою роботу, навіть якщо пів ночі провели в укритті, а робочі зідзвони (ми ще з часів карантину наловчилися працювати дистанційно) проводять на підлозі у коридорах.
І. Ф.: В чому секрет? Як видавцям і книгарням вдається не тільки існувати, а й розвиватися у таких надскладних умовах?
А. Л.: Варто зазначити, що я говорю в першу чергу про досвід Видавництва Старого Лева, саме там я працювала донедавна. Старий Лев все-таки перебуває в тилу – у Львові. Знаю, що харківські видавці потребували більше часу, аніж ми, 2 – 3 місяці, щоб оговтатися, виїхати у безпечніші регіони і перезапустити бізнес (хоча дехто й лишався працювати у своїх містах). А секрет у тому, що був запит від людей, які потребували книжок, зустрічей, спілкування. В один момент багатьом стало ясно, що як би складно не було, маємо продовжувати жити далі.
Як тільки відновили роботу книгарні, я побачила, що кількість відвідувачів навіть більша, ніж до вторгнення, за рахунок вимушених гостей, що становили основну частину. Люди, які залишили свої домівки, шукали острівки сили і спокою. Я пригадую дітей, що показували пальчиком на стелаж і просили купити книжку «таку як вдома», і деякі батьки купували, а для декого це було тригером і вони наголошували «книжка є ВДОМА, ми не будемо купувати ще раз, почитаємо як ПОВЕРНЕМОСЯ». І слава нашим захисникам і захисницям, що багато цих родин змогли згодом повернутися додому.
Ірина Грабовська, авторка чудових фентезійних історій, родом із Донеччини, якось розповідала, що у 2014-му думала, що більше немає сенсу писати. Та під час обстрілів на Сході отримала повідомлення від читачки з Єнакієвого: «З твоєю книжкою було не так страшно». Вже у 2022-му її стимулювала редакторка, яка працювала над текстом, перед тим виїхавши з Харкова за кордон. Ірину з творчого заціпеніння вивело усвідомлення, що книжки продовжують створювати, що люди, які їх роблять та читають, тримаються, і отже, зупинятися не можна. Думаю, в цьому й відповідь на питання – нами рухає бажання підтримати інших. Скільки книжкових фестивалів організовано за 2023-й, скільки новинок видано, скільки дебютантів?! Я знаю, як тяжко дається кожен крок для всіх учасників процесу. Але в цьому наша сила – діяти, любити, творити і не дозволяти війні та росії вкрасти цей дар – лишатися Людьми з відкритими серцями.
І. Ф.: Про складнощі, з якими зіштовхуються видавці, ми поговорили. А які труднощі зараз стоять перед письменниками?
А. Л.: Частина наших письменників у складі ЗСУ захищають свої оселі, родину, країну. Їхня письменницька кар'єра поставлена на паузу. Хоча не у всіх, наприклад, Віталій Запека у вільні години від чергувань у перші тижні війни написав «Бабах на всю голову» та продовжує нотувати військові будні в окопах. Ще в частини письменників, як-от в Андрія Любки, основний час забирає волонтерство. Олена Герасим'юк повністю віддається праці на Перемогу у Госпітальєрах. Головне пам'ятати, заради чого це все. Мені знову не вистачає слів, щоб окреслити масштаби роботи, бо враження, що всі працюють на межі своїх сил.
Письменники відмовляються від участі на майданчиках, фестивалях, куди також запрошують російських авторів, і часто це потребує значних зусиль, щоб донести до широкого загалу, що саме не так у цих ідеях – намагатися об’єднати на одній сцені українців з росіянами. Це неможливо. Розуміння повільно приходить. Наші письменники приїздять за кордон, аби розповісти про війну напряму і розхитати фундамент російської пропаганди, де роками вкладаються величезні людські і фінансові ресурси.
Зі складнощів роботи в Україні це те, що події інколи скасовують чи переносять через обстріли, або ж їх перериває повітряна тривога, і тоді вони продовжуються в укритті. Та, знову ж таки, всі труднощі стали елементом повсякденного життя. А щодо письменників-дебютантів, то входити в літературу непросто в будь-які часи, тим паче, що в Україні не буває затишшя, а одні виклики змінюють інші. З того, що я зараз бачу, то з'являються нові імена, нові конкурси і стипендії. З початку великої війни резиденції багатьох країн відкривають двері для українських авторів і створюють умови, щоб у безпечному режимі кілька місяців попрацювали над текстами (якщо є попередні напрацювання, то це хороший шанс). А далі треба «стукатися» до видавців, якщо класний текст, якщо видавництво готове вкладатися в автора, а автор готовий працювати з аудиторією, їздити містами і містечками, спілкуватися з читачами, то можна надійно вписатися у середовище.
І. Ф.: Підтверджую твої слова, адже саме так, на резиденції в Інституті Літератури у Кракові, я написала свою першу книжку – «Чужа-своя-рідна», яку Видавництво Старого Лева випустило у 2023 році. Якщо ми вже заговорили про дебюти, то давай трохи зоорієнтуємо авторів, які тільки починають, як ти кажеш, «вписуватися у середовище»: про що зараз варто писати, шоб підвищити свої шанси на друк? Можливо, володієш статистичними даними і назвеш, до прикладу, ТОП-5 найбільш затребуваних зараз тем?
А. Л.: Іро, дякую тобі за «Чужа-своя-рідна», це одна з трьох книжок, які я взяла з собою на резиденцію у Белґрад і залишила в щойноствореній українській бібліотеці. Історії підтримують і тримають за руку всіх, хто опинилися у схожих умовах, тобто всю країну: усіх, хто лишилися, та всіх, що виїхали. Я все ж буду суб'єктивною у висловлюваннях, тому що ґрунтовних досліджень не ведеться і кожна мережа чи видавництво мають свої ТОПи. На власний розсуд хочу виокремити наступні теми:
1. Зараз бум на українську класику. Переосмислення, перепрочитування, а для багатьох українців знайомство з культовими авторами. Протягом останніх місяців кілька видавців запустили серію класики, це Vivat, Pabulum, Рідна мова та інші.
2. Великий запит на жанрову літературу: ромкоми, фентезі, детективи. В основному це перекладні книжки, що розвантажують психіку.
3. Українська історія, як новітня так і давня. Покоління, що виросло на радянських підручниках, хоче розібратися з минулим. Молодь хоче краще усвідомити, що проживали покоління їхніх батьків, дідусів і бабусь, які травми тягнуться за ними.
4. Книжки про теперішню війну. Це нон-фікшн, фікшн та для дітей. Українці їх купують, але не завжди можуть читати, занадто болісно. Водночас права за кордон купуються дуже жваво. «Словник війни», який уклав Остап Сливинський, перекладено на 20 мов.
5. Також хочу виділити книжки для душі. Це теплі душевні історії, від яких стає світліше. І якраз із таким запитом читачі часто приходять у книгарню. Мені дуже близькі за духом та атмосферою книжки, що виходять у видавництві Юлії Сливки. Це якість, естетика, уважність до деталей і душевність. Погортайте збірку її історій «Ніби десь коло хати розбився літак» – одразу стає щемливо, щасливо і затишно як -надцять років тому у хаті діда з бабою на перині між вишитих подушок. З нетерпінням чекаю на цілющу адвент-історію Дзвінки Матіяш «27 днів до Різдва», в авторки магічний дар закласти тонни світла між рядками.
І. Ф.: Маю питання до тебе і як до письменниці, тобі самій зараз про що хочеться писати? Про мир чи про війну?
А. Л.: Як письменниця і як людина я хочу розширювати довкола себе простір миру. Моя життєва місія множити світло і писати мир. Це означає, що у думках, діях, у взаємодії з іншими, у текстах я беру за основу любов. Так, багато дорогих для мене людей зараз на фронті, моментами буває дуже боляче. Та я хочу писати життєствердні тексти, від яких на душі світлішає. Навіть якщо між рядками фонить війна – мої вірші і проза про любов. Бо це енергія життя.
І. Ф.: Дискусія про те, чи варто писати про війну під час війни, ведеться досить гостро. Не лише у видавничій сфері, а й у кіно, між театральних діячів теж говорять про доречність вистав на болючі теми. А ти що думаєш із цього приводу? Чи варто писати про війну, коли ми перебуваємо в її серцевині?
АЛ: Я завжди дію за покликом серця, і це найправильніший шлях. Якщо відчуваю необхідність і силу проговорити певну тему, то зроблю це. Я один рік виношувала ідею роману – художню біографію гуцульської мисткині Параски Горицвіт. Але коли засіла за текст на початку 2023-го, зрозуміла, що це буде подвійна історія, бо в текст «вриваються» емоції, події, які я проживаю під час війни. Тобто паралельно йдуть мої наративні мемуари про війну. Якщо митець потребує висловитися про війну, проявити її, надати форми через мистецтво, то має на це повне право. Тільки має бути «ювелірна робота» – з великою уважністю до деталей, із максимальною емпатією та повагою. Адже в суспільстві зараз багато тригерних тем, болючих точок. Тому кожна дія, кожне речення мають бути виважені. А щодо книжок про війну, то вище я згадувала: український читач купує, але не завжди готовий їх читати. В той час за кордоном є запит, тому писати і перекладати про війну однозначно треба – ми відкриваємо для світу правду без нашарувань, цензури і викривлення. Тому знову наголошу, що кожен і кожна, хто говорить про війну, несуть величезну відповідальність.
І. Ф.: Чи можеш дати поради письменникам, і дебютантам, і профі: про що і як зараз писати так, щоб видавці зацікавилися твоїм рукописом, а читачі в перспективі купили твою книжку?
А. Л.: Щоб твоїм рукописом зацікавилися видавці, щоб книжка дійшла до широкого кола читачів, має спрацювати багато факторів: якісний текст, правильно вибудувана комунікація з видавцем, бачення своєї цільової аудиторії та вміння підтримувати з нею контакт, використання різноманітних інструментів маркетингу та піару. Та найважливіше – енергія, що стоїть за словами. Скільки власного досвіду, скільки любові вкладено у текст? Чи прожите з кожним персонажем уповні все, що написане? Чи пропущено через себе історію?
Перший рукопис – сокровенна річ. Він може бути неідеальним, потребувати допрацювань, можливо, його ніколи не видадуть. Але, будь ласка, ставтеся до нього з повагою, і співпрацюйте з тими, для кого це теж основа комунікації. Інколи вогник таланту треба роздмухати, підкинути ще дрів і досвіду, аби на ваше світло йшли сотні, тисячі читачів.
Моя основна порада – писати. Писати серцем, писати з пристрастю про те, що додає блиску в очах. Не загравати з аудиторією, не підлаштовуватися під тренди. Так, важливо рухатися з часом в унісон, але дозволяйте собі випереджати і задавати тон. Відкривайтеся новим можливостям, експериментуйте з формою, звучіть на різних майданчиках онлайн і наживо. Але в першу чергу дослухайтеся до себе і рухайтеся у своєму темпі власним шляхом. Ви не станете другим Максом Кідруком чи Оксаною Забужко, але ви можете стати собою. Якщо обрали бути письменником/письменницею, то напишіть унікальну історію своїм життям. Здається, треба заснувати професію літературного коуча, довгенька мотиваційна промова вийшла (сміється).
І. Ф.: І останнє, можливо, хочеш ще щось додати, про що ми не поговорили?
А. Л.: Ми вже стільки всього обговорили. Насправді я б могла втричі ширше відповідати на питання (сміється). Але насамкінець хотіла би побажати тобі, собі, і всім, хто дочитав до цього моменту, сили та енергії на втілення найграндіозніших проєктів. Щоб кожен мав у своєму житті людину, яка беззаперечно вірить, дбайливо скеровує і безумовно приймає та підтримує ваші ідеї. Навіть якщо ця людина ти сам. З надійною внутрішньою опорою можливе все. Я усвідомила ці слова, коли на своє тридцятиріччя вперше стояла на березі океану, позаду були тисячі кілометрів автостопу, багато невпевненості і невіри у власні сили. Та коли ти довірливо ступаєш крок до мрії, починаються дива.
