Посестри. Часопис №67 / Скандал. Частина перша

                                              Будь-який збіг зі схожими реальними фактами – випадковий

І коли вже фільм закінчився, погас екран і в залі спалахнуло світло, а публіка підвелася з крісел, я раптом зірвалася зі свого місця і закричала, заволала не своїм голосом:

– Неправда! Все це – неправда! Все – не так!

Мною калатало. Чоловік мій кинувся до мене, пригорнув, але мене била пропасниця. Сльози лилися градом. Не пригадую, щоб коли-небудь зі мною таке бувало.

Прорвало. Зірвалася. Все, що громадилося роками, десятиліттями, вибухнуло. Вирвалося назовні. Якби ж то все виверглося за раз!..

Уже пізніше, коли сто разів роздумувала над тим, що сталося тоді зі мною, накрив здогад: а може – люби, небоже, правду – хотілося тих сакраментальних 15 хвилин слави? Бо так була розчарована… Ваші колеги-журналісти  знімали мене цілісінькі два дні для тієї стрічки. З ранку до ночі. Вимучили. А у фільмі – короткий епізод промайнув, без якого можна було обійтися. Я ж розповідала про речі, що наболіли, які мучили й мучать, речі неоднозначні дуже… Важко передбачити, як їх сприймуть різні люди. Ось і зараз ви слухаєте наче зацікавлено, а насправді – да-ле-кі звідси. Не дорікаю. Просто ви – в зовсім іншій реальності. Зовсім іншій. І ніяка емпатія не може сотворити повне розуміння. Співпереживання. Для цього все-таки треба хоч трохи  побувати в тій шкурі… Моїй шкурі… Не бажаю вам.

Хтось тоді подав мені пластмасовий стаканчик із водою – я облила собі груди й живота. Якби це була склянка зі скла – мабуть, вибила б нею зуби. Так тряслися руки.  Так мною тіпало.

Не знаю, з чого зараз почати… Якщо загалом – життя моє було страшне. Не скажу пропаще, але… Змалку зацькована, затюкана. Так, вони, дисиденти, які не здалися, не продалися, – герої. І мій батько… Справжня еліта нації. Сіль землі. Знайшлися все-таки люди, «люди не з страху», «з міліона свинопасів»… А такі, як я… Скажу відразу: довго вважала, що батько занапастив життя наше. Рідних своїх. Покалічив життя мамине, Катрусине і моє. Іноді я його ненавиділа…

Так. Особливо, коли перед очима – мама, висохла, наче з неї випустили всі соки життя. Вона, звісно, заміж удруге не вийшла. Але батько не міг інакше, розумію. Розумію його, як себе, хоча ми цілком різні за характером, волею. Не міг інакше. Якби він зрадив себе, свої  принципи, свої ідеали, продався – однак не лишився б живим. З вікна викинувся б. Або під поїзд. Чи втопився… Я це зрозуміла, коли почала все переосмислювати. Наше життя. Чи мав батько право розпоряджатися – мимоволі – долею своїх рідних? Ось питання. Право… Він нізащо не хотів погубити нас, це ясно. Але ж ми були пов’язані: одна сім’я…

От чому досі ніхто з вас, журналюг… вибачте, журналістів, не здогадався позаписувати інтерв’ю з такими, як я? Дітьми дисидентів-шістдесятників. Уже багатьом плюс-мінус шістдесят. Як виростали? Що почували? Які випробування перейшли і як? Головне ж – що на душі тепер? Ми такі різні… Хтось – реалізований, успішний. Якою ціною? Що заплачено? Є серед нас ті, кого використала система. Їх затягнули в якусь брудну політику…  Хтось заглядає в чарку – і це вже хроніка.  Бо залякали, зламали.

Про себе скажу – я не героїня.  Але й до підлоти не належу. А з такими, як я сама… Щиро скажу, чогось ми не тягнемося одне до одного. Хоча наче мали б… Я ні з ким не спілкуюся. Може, травма душевна не дає, хтозна…

Я багато чого не розуміла від самого початку цієї історії: була ж малою. В 1972-му – знаєте, що це за рік – мала сім років. Режим почав чергове полювання на відьом. Усі спогади дитячі – нічого світлого… тільки страх, страх, страх. Таке дитинство. А це ж – основа майбутнього життя. Перебільшую? Може. Але загальна картина така: страх. Переляк. Пітьма. Ці обшуки серед ночі, коли нагло нас будили, це грюкання в двері… різке світло… тривога, переляк у маминих очах… батькові стиснені кулаки… І розгардіяш по всій нашій хрущовці. Брудні сліди на підлозі. Я мовчала, мене заціплювало і раз, і другий… А Катруся… Ще зовсім мале дитя, вона плакала, мама їй щось шептала на вушко, заспокоювала… Мама посивіла зовсім молодою. Коли все тільки починалося…

Через те я змалку боялася тюрми… Наші побачення з батьком – мама брала з собою – суцільний жах. Мертвотне світло, скрегіт замків і залізо, залізо, залізо… Запах хлорки й сечі… Кругом  охоронці, як сичі. Безвихідь. «Хода нет». Але, кажуть, тюрма – не така страшна, як психушка… Там повільно отруювали дисидентів хімікаліями. Катували струмом.

Навіки закарбувалося: я вже в першому класі. Вчителька викликала мене прочитати напам’ять якийсь віршик. Із-за парти я вийшла до її столу. І тут учительку викликають у коридор. Я стою, як пам’ятник. Бо треба ж дозволу  повернутися на своє місце. Стою – раптом хтось кидає мені в обличчя кульку з мокрого жованого шматка паперу і кричить: «Єйо папку арестовалі! Єво в тюрму посадят!» Я відчуваю: щось мокре й гаряче тече мені по ногах. Дивлюся на свої туфельки, вони теж стали аж гарячими зсередини, – а біля них калюжка. У класі заулюлюкали. Почали тупотіти ногами, сміятися. Вривається вчителька: що сталося? Вона тихенько вивела всіх із класу в спортзал, мене – в бібліотеку. Бібліотекарка дала мені води: пригадую, як зараз, її чашку: пузатенька, в червоний горошок… Зуби цокотіли. Вода – за комірець форми. Біленький комірець… Сама пришивала.

Досі вдячна тій вчительці першій – Мирославою Степанівною звали її. Могла ж при всьому класові змусити мене прибрати за собою. Уявляєте картину? Хоча на тому мої муки не закінчилися. Ще довго обзивали мене деякі однокласнички бридкими словами. Діти – жорстокі істоти. Від батьків же хтось почув про тата мого. Бовкнув хтось удома. Може, застеріг своє чадо: мовляв, подалі від такої… Добре, що мама незабаром перевела мене в іншу школу: на це були важливіші причини, ніж моя ганьба. Я зітхнула з полегшею. Хоча приживатися на новому місці було складно. Може, тому, що почав складатися замкнутий, відлюдькуватий характер…

Як було жити, коли знаєш: у всіх мама-тато, а мій батько – не з нами, десь далеко… Мама як могла, пояснювала мені, чому… за що… Це такі туманні абстракції для дитини: за правду… він чесний… не міг мовчати… захищав друзів… свободу… Україна для тата – дуже дорога… Ці слова мені майже нічого не говорили. Тобто говорили, але на душі не легшало. В мені зіяла прірва. Вона втягувала в своє чорне нутро всю мене… Мамині сльози – хіба я не бачила, як вона крадькома від нас, дітей, витирала їх? До речі, я була свідком, як кагебісти показували їй фото, де батько начебто обнімає й цілує якусь жінку. В мами тряслися руки, коли вона тримала знімок, – а спершу взагалі відмовлялася його дивитися. Потім попросила залишити – не віддали. Ясно, фальшивка. Пізніше мама розказала, що їй пропонували відмовитися від тата, розлучитися з ним. Мовляв, нащо вам чоловік – карний злочинець? Старий прийом товаріщей…

Продовження в номері 68