Посестри. Часопис №58 / Звідти

Ще ніколи птахи так не прилітали на цей балкон:

їхні душі наївні, як у моєї дитини. Грудки жовтої спалах,

трикутник, кружок – сонце застигле у пір’ї.

Ще ніколи так не страшилася ніч, випиваючи жах із

місячних кратерів. У ожинах її спали квартири, будинки,

руді гаражі, люди лежали у кокони вкладені,

раді більш відчувати, ніж думати: легше спати, смачніше їсти.

Тож думали камені, що лежали в траві, думали камені, в стіни

утрунені. Думали труби, линяючі змії, думали яблука, груші

і сливи – ними, як мовою, повнився сад – дуже звичайний,

без ландшафтних принад, з білими гольфами стовбурів.

Звідти й птахи на моєму перилі, неперелітні, вже трохи осклілі

від ранкових різких холодів.

Грудки жовтої спалах, трикутник і цвірк – чистий і вільний.