Посестри. Часопис №58 / Червоний джаз у Білостоку. Фрагмент із нової книжки «Міхал Вашинський між Гітлером і Сталіним»
Сьомий день війни видався, як і завжди на початку вересня, теплим і сонячним. Білосток – столиця прикордонного воєводства – зустрів біженця Вашинського звичайним тиловим життям. Шпиталі, розгорнуті в гімназіях, скаути-волонтери в медичних пунктах, риття окопів на вулицях. Періодично виють сирени повітряної тривоги: німецькі літаки скидають бомби переважно в районі вокзалу, адже місто – важливий залізничний вузол. Але насправді вороже військо ще далеко і, дасть Бог, сюди не прийде... А на вулиці Сенкевича режисера приємно вразила афіша: найкращий у місті кінотеатр «Аполло» – зал на 800 місць – крутить його фільм «Волоцюги» з Тоньком і Щепком, які співають «Тільки у Львові».
Місто ніби вітає відомого кінорежисера.
Очевидно, Міхал замешкав у фешенебельному готелі «Рітц» навпроти колишнього палацу Браницьких. Дорого, але найвідоміший і найзаможніший кінорежисер Польщі міг собі це дозволити. Час обмежень іще не настав. Зустрів у Білостоку багатьох варшавських колег: акторів Євгеніуша Бодо, Казимира Круковського, Єжи Валдена та інших. Більшість із них грали в його фільмах. Також здибав зо два десятки джазових музикантів, яких добре пам’ятав по Варшаві – Єжи Бельзацького, Зигмунда Карасінського, Ізраїля Шаєвича, і так далі.
Кожна така зустріч тепер – наче дарунок долі.
Тимчасом окупант невпинно наближався. 13 вересня в місті вже чутно артилерійські канонади – запеклі бої йшли десь неподалік. Ранком 15-го з’явилися чутки, що німці на околицях Білостока. Міхал бігцем зібрав речі й виїхав із готелю. І правильно зробив: за кілька годин гітлерівці вже були в середмісті, всі номери «Рітца» забрали собі німецькі офіцери. В ліпшому разі цивільного пожильця з реготом випхали би з номеру, а в гіршому, якби дізнались, що єврей, розстріляли.
Моторизовані частини вермахту справили сильне враження на містян – модерні мотоцикли з колясками й тягарівки з лавками для вояків та стояками для зброї були новим словом у військовій справі. Такого тут раніше не бачили. Й не тільки тут – це була дивовижа для всієї Європи.
Німці зажадали від мерії, щоб місто функціонувало у звичному режимі, поновили роботу всі крамниці, а ціни були довоєнні. Ніби нічого не змінилося. Але змінилося: патрулі хапали євреїв просто на вулицях і кидали до табору військовополонених при вулиці Палацовій, неподалік давньої резиденції Браницьких. Багато затриманих пройшли через тортури, потім їх розстріляли біля паркану. Окупанти пограбували понад двісті єврейських крамничок.
У ці дні Вашинський переховувався у колег-поляків і носа не висовував на вулицю. То були дні жаху.
Хотілося вірити, що нацистське пекло триватиме лише кілька днів. Усі наче на манну небесну очікували на 17 вересня. Не відомо, звідки взялися чутки, ніби союзники Польщі – Франція, Велика Британія – за угодою, укладеною наприкінці серпня, атакують Німеччину протягом двох тижнів від моменту оголошення ними війни. А оскільки оголосили її 3 вересня, то мають рішучо вмазати клятому агресорові не пізніше 17-го.
І цей день настав... 17 вересня відбулася справді доленосна подія, яка змінила абсолютно все. Тільки зовсім не та, про яку мріяли. Ранком 17 вересня не союзники вдарили по Німеччині з заходу, а СРСР атакував Польщу зі сходу.
Розпач, відчай, безнадія. Битися на два фронти країна не може.
Невдовзі, 21-го, в небі над Білостоком з’явилися радянські літаки й скинули на місто... ні, не бомби, а пропагандистські листівки. Вони красиво кружляли над дахами будинків і падали на балкони, на картаті маркізи кав’ярень, на тротуари. Люди піднімали, роздивлялись, пробували читати. Але написано було чомусь білоруською мовою – мало хто з містян розумів її.
Також виглядало підозрілим, що німці чомусь не намагаються збивати чужу авіацію... А чого її збивати, якщо командування було в курсі, що ці землі за секретним протоколом до пакту Ріббентропа-Молотова мають відійти до СРСР?
Тоді ж, прорвавши польську оборону в Гродно, до Білостоку попрямували підрозділи Червоної армії. І вже наступного дня агресори зі свастикою люб’язно передали місто загарбникам із червоною зіркою – радянським кіннотникам із 6-ї кавалерійської дивізії. Підписали в палаці Браницьких відповідний акт. А може, й підняли чарку. Відтак німці всілися на свої тягарівки й мотоцикли і, на прощання заревівши моторами, організовано забралися геть.
Тиждень кошмару завершився. Міхал уперше вийшов на вулицю.
Нові завойовники справили гнітюче враження – вдягнені абияк. Дрантиві шинелі невиразного блідо-кавового кольору. Ремені мали не всі, хтось був підперезаний звичайною мотузкою. Те саме з головними уборами: ті – в пілотках, а ті – в шапочках. Частина вояків замість чобіт мала на ногах якісь дивні онучі, схожі на постоли. В одних були карабіни з багнетами, в інших – без, а хтось не мав і карабіну. В ролі коней були схудлі шкапи, не завжди навіть підковані. Більшість «кавалеристів» топали пішки. Виглядали понуро, йшли мовчки, були втомлені.
Червоні командири, які змінили німецьких офіцерів у готелі «Рітц», кинулися до крамниць, скуповуючи все поспіль: одяг, взуття, сукно, постільну білизну, кольорові олівці, дитячі іграшки, намиста. Неприємно вразили їхні простакуваті манери, некультурні обличчя.
28 вересня надійшла трагічна звістка: Варшава капітулювала. Перша пролетарська держава і Третій Рейх уклали договір про спільний кордон. За два дні німецькі підрозділи в’їхали в столицю. Останні частини польської армії ще билися з ворогами – тими і тими, – але за тиждень склали зброю. Гітлер особисто прибув до Варшави і прийняв переможну дефіляду своїх військ.
Пригніченість. Безнадія. Пітьма.
У Білостоку червона влада розіграла на сцені Міського театру ім. Пілсудського спектакль – не драматичний, а політичний, влаштувавши такий собі з’їзд народних делегатів Західної Білорусі. Його учасники одностайно проголосували за приєднання Білосточчини до Білоруської РСР. Ясна річ, оте «прохання» швидко задовольнили.
З Мінська, столиці Радянської Білорусі, надійшла вказівка: всі мешканці приєднаного регіону мають вчити «рідну білоруську мову». Нею ж видають нову газету Вольная праца. Тепер уся періодика лише офіційна, цензурована, є органом державних чи партійних установ. Наприклад, згадана газета, поки що єдина в області – орган Беластоцкага абкома і гаркома КП(б)Б і аблвыканкома.
У жовтні в місті з’явилися біженці другої хвилі – з окупованої німцями столиці.
Відома артистка Тола Манкевичувна, яка грала головні ролі в фільмах Вашинського «Парад резервістів» та «Що мій чоловік робить уночі?», зі сльозами розповіла йому про свою одіссею. З Варшави її з чоловіком-євреєм вивіз у своїй машині знайомий, який мав німецьку перепустку. Далі без пригод дісталися до лінії поділу між гітлерівською та сталінською зонами окупації – так званого нового кордону, – оскільки її чоловік Тадеуш Раабе досконало володів німецькою. Знайшли провідника з місцевих, який уночі таємними стежками переправив їх на той бік. Були затримані радянським патрулем. Допити в НКВД тривали кілька днів. Чоловіка з тавром «німецький шпигун» відправили разом із іншими арештантами до Казахстану, а їй порадили їхати до Білостоку, де невдовзі відкриються театри.
Так само енкаведисти скерували до Білостоку відомого джазмена Едді Рознера, якого Міхал знав ще з культового варшавського клубу «Адрія», де той постійно виступав. Музикант розповів, що перетнув кордон неподалік містечка Зарембо-Кошельни разом із родиною – жінкою Рут Камінською, тещею Ідою Камінською, легендарною єврейською артисткою і майбутньою номінанткою «Оскара», а також п’ятьма колегами зі свого оркестру. Їх зупинили озброєні люди в формі – перевірка документів. На допиті слідчий почав оформлювати їх як диверсійну групу. Рознер дістав із величезного наплічника найдорожче, що мав – знамениту золоту трубу, і заграв. Енкаведист отетерів і відклав ручку... Отоді й пролунала порада «товаришам артистам» прямувати до Білостоку.
Композиторові Єжи Петерсбурському, який писав музику до фільмів Вашинського «Спокушена» і «Що мій чоловік робить уночі?», врятувала життя його пісня. Він зоставався у Варшаві до останнього, а побачивши на вулицях червоні прапори зі свастикою, зрозумів, що далі лишатися не можна – вірна смерть. Польські друзі відвезли його до кордону. Вночі переплив Буг, і мокрий до нитки – того року був надзвичайно холодний жовтень! – заглибився в ліс. Кілька годин блукав, замерз, нарешті вийшов на дорогу, де його схопив патруль.
Офіцер, таке собі «свиноподібне» мурмило, як сказав про нього Петерсбурський, наказав розстріляти шпигуна. «Не треба, – замахав руками затриманий, – мої пісні у вас усі знають. Слухай!» І заспівав To ostatnia niedziela, Dzisiaj się rozstaniemy, Dzisiaj się rozejdziemy Na wieczny czas... У патрульних полізли очі на лоба, мелодія була їм знайома. «Це ти написав?» – засумнівався мурмило. «Так!» – підтвердив композитор. «Раптом, – розповідав він, – ті двоє, що стояли позаду свиноподібного, поклали гвинтівки на землю, взялися за руки й почали танцювати танго, фальшиво наспівуючи Утомлённое солнце Нежно с морем прощалось, В этот час ты призналась, Что нет любви… Свиноподібний почухав потилицю: «Відправимо тебе в Мінськ, хай там розбираються. А то ще влетить через тебе». А в Мінську все швидко з’ясували і... запропонували роботу в Білостоку. Організувати джазовий оркестр».
Петерсбурський очолив оркестр Театру мініатюр. І привів Міхала Вашинського до Леона Борунського, видатного піаніста і композитора, який став музичним керівником театру – порадив узяти творця улюблених публікою кінокомедій і мелодрам на посаду режисера.
На той момент стараннями більшовиків «згоріли» всі фінансові запаси кінорежисера. Нова влада запровадила, паралельно зі злотим, другу грошову одиницю – московський рубль. Причому прирівняла злотий, що становив п’яту частину долара, до рубля, який до вторгнення дорівнював п’ятнадцяти грошам. А за кілька тижнів оголосила, що «буржуазна» польська валюта взагалі скасовується. Дозволено лише обміняти триста злотих – сума для всіх однакова з міркувань соціальної справедливості. Вчорашні асигнації, що їх Міхал мав у великій кількості, вмить перетворилися на ніщо. А одержувати Билеты Государственного банка Союза ССР із овальним портретом Леніна, який пильно видивлявся на власника банкноти, можна лише на радянській службі – зарплату виплачуватимуть у рублях.
Також Вашинський у примусовому порядку отримав радянське громадянство. Ніхто не просив написати хоча б формальної заяви: всіх мешканців окупованих Кремлем територій загнали в нове підданство на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР. Мовляв, громадянами Країни Рад стають усі «колишні польські громадяни, які перебували на території західних областей України і Білорусії на момент входження цих областей до складу Союзу РСР (1– 2 листопада 1939 року)». І все, крапка.
Що ж, Міхал сфотографувався, пішов у відділок Робітничо-селянської міліції оформлювати паспорт – за зволікання передбачена кара. Заплатив за документ три рублі. Невисока, як виявилося, ціна книжечки з серпом-молотом на обкладинці. Документ містив написи двома мовами – російською та білоруською. Чорними чорнилами було написано, що власником паспорту є Вашинский Михаил Петрович. Ось так – по-батькові – до нього ще ніхто не звертався.
«Після заняття міста совєтами, – написав про Білосток Кшиштоф Карпінський у фундаментальній праці «Був джаз. Репет джаз-бендів у міжвоєнній Польщі», – там заснувалася філія Мінської філармонії, відновив також діяльність Театр мініатюр (на вулиці Липовій) під музичним керівництвом Леона Борунського. В театрі працював відомий перед війною режисер Міхал Вашинський».
Невдовзі театр вийшов із-під опіки столичної філармонії і підвищив свій статус, ставши Білоруським державним театром мініатюр. Відтак переїхав у згадане приміщення Міського театру ім. Пілсудського, збудованого лише рік тому. Художнім керівником тепер уже державного театру став Казимир Круковський, зірка довоєнних фільмів Вашинського. «Ми почали готувати програму, – згадував він, – яка мала складатися з джазового оркестрового репертуару, сполученого з пісеньками, скетчами, монологами».
Програму режисирував Вашинський. Авторами мініатюр були Владислав Шленгель, один із найцікавіших польських молодих поетів, автор текстів для довоєнних варшавських кабаре, і відомий письменник та публіцист Тадеуш Віттлін. Їхню діяльність скеровував завліт театру Збігнев Мітцнер, варшавський журналіст і сатирик.
Під час однієї з репетицій Міхал уперше побачив на власні очі, що таке НКВД. Серед білого дня до театру зайшли кілька осіб у шкірянках і кашкетах, спитали у вахтера, як пройти до «товариша Мітцнера», пред’явили завліту ордер на арешт і влаштували трус у робочому кабінеті. Далі посадили його в чорну машину, яка чекала біля театру, і повезли до НКВД. Чоловіка вдалося витягнути звідти завдяки зусиллям Круковського – він мав у Білостоку близьких родичів і зв’язки. Рідкісний випадок, бо зазвичай із того відомства не було вороття. Вважалося, що НКВД – караючий меч революції – ніколи не помиляється. Якщо арештували, значить є за що.
Певний час у Міському театрі репетирував також новий колектив – Державний джаз-оркестр Білоруської РСР, яким керували Єжи Петерсбурський і Генрік Гольд. Вашинський став свідком перших репетицій пісні Mała błękitna chusteczka, написаної в Білостоку на початку 1940 року. Чув її оригінальний варіант, а не той, що потім облетів увесь Радянський Союз у російській переробці з назвою Синий платочек.
Було так. Керівники оркестру, а також його соліст Станіслав Лаудан, популярний поет-пісняр і композитор, мали звичку інколи після роботи збиратися у голови Спілки композиторів Білостоку пана Кварта і різатися в покер. Одного разу Петерсбурський сів за рояль і зіграв мелодію написаного нещодавно вальсу. Лаудан захопився і тут же, на місці, накидав поетичні рядки (переклад Наталії Бельченко спеціально для цієї книги):
Синя маленька хустинка
В пам’яті раптом спливла,
Моя дівчина, її хустинка
Застують світ мов імла.
Чи тут, чи там
Блукаю світом я сам,
Нині маленька синя хустинка –
Спомин єдиний очам.
То була зворушлива розповідь про чоловіка, який згадує молодість: колись давно він ішов на війну – вочевидь, не цю, а Першу світову або польсько-радянську 1920 року – і одержав від коханої оберіг, маленьку синю хустинку.
Хусточка синя маленька
Повністю змокла від сліз,
Як залишав я
Любе серденько,
Поїзд на фронт мене віз.
Чи тут, чи там
Блукаю світом я сам,
Нині маленька синя хустинка –
Спомин єдиний очам.
Народилася чудова пісня – лірична, щемлива, сентиментальна. Лаудан завершив її так:
В спогадах жити не варто,
Серце загоює час.
Перше кохання – сліпуча ватра,
Тільки вогонь її згас.
Чи тут, чи там
Блукаю світом я сам,
Нині маленька синя хустинка –
Спомин єдиний очам.
Вирішили включити пісню в репертуар. Оскільки весною оркестр мав їхати на гастролі по СРСР, учотирьох переклали текст, як уміли, з польської на російську. Але не цій ностальгійній історії згодом аплодували розчулені слухачі на всіх радянських концертах, присвячених 9 травня.
Новий варіант слів з’явився пізніше, коли під час гастролей джаз-оркестру в Москві пісню почув поет і драматург Яків Галицький – він не просто виправив стилістичні похибки самодіяльного перекладу, але змінив сюжет: синя хустинка залишилася в коханої, ліричний герой перебуває у війську і одержує від неї теплі листи, їхня любов не вмирає.
Галицький знав, що робив – пісня про кинуту дівчину не мала шансів стати успішною на радянській естраді, бо не вписувалася в певні моральні орієнтири, натомість пісня про вірне кохання стала радянським супершлягером.
Тимчасом відбулася офіційна «здача» вистави, поставленої Вашинським у Державному театрі мініатюр. «На перегляді, – споминав Круковський, – був міністр культури і науки Білоруської РСР разом зі представниками творчих організацій із Мінська та Москви, серед них відомий актор і режисер Утьосов, композитор Покрас, творець лялькового театру Образцов і відомий сатирик, редактор Крокодила Ердман. Незважаючи на мовний бар’єр, приймальна комісія високо оцінила літературний і художній рівень, не шкодуючи компліментів для всіх виконавців».
Перші дванадцять вистав театр дав у Білостоку – повний аншлаг. А далі колектив відправили на шеститижневі гастролі по Радянській Білорусі: Гродно, Ліда, Барановичі, Новогрудок, Брест, Пінськ, Тунець, Вовковиськ і, нарешті, столиця республіки Мінськ.
Артистам надали спальний вагон, у якому вони не тільки пересувалися з одного населеного пункту до іншого, але й мешкали, наче в готелі. Коли приїжджали до чергової станції, театральний вагон ставили на запасну колію, а виступи відбувалися в місцевому будинку культури. Півторамісячне турне виявилося неабияким випробуванням – у радянських їдальнях годували кепсько, полиці магазинів були майже порожні. Актори ходили напівголодні.
Але то вже не історія Міхала Вашинського. Він не поїхав на гастролі, оскільки після затвердження комісією спектаклю його звільнили. Мовляв, мавр (себто режисер) зробив свою справу, дякуємо, до побачення. Залишатися далі в Білостоку не мало сенсу.
Поки театр перебував у поїздці, певна частина творчого люду, якому теж не знайшлося місця в кочовому вагоні, вирішила вертатися до Варшави. Спочатку туди вирушили, ризикуючи життям при перетині кордону, завліт театру Збігнев Мітцнер і автор мініатюр Тадеуш Віттлін. Пізніше в тому ж напрямку подалися й деякі актори – вчорашніх кінозірок допекли партійний контроль над репертуаром, мізерні заробітки, довжелезні черги в магазинах і сірість публічного життя.
У Вашинського, який тиждень просидів при німцях у сховку, не було жодних сумнівів, яка доля на нього чекатиме у Варшаві, доки там порядкують загарбники. Вибору нема – мусить залишатися в радянській зоні окупації.
Ухвалив їхати до Львова, хоча Едді Рознер наполегливо відмовляв від такого кроку. Не так давно, залишивши Білосток, він сам пробував заякоритися в місті Лева, де мав ангажемент у модному вар’єте – нічному клубі «Багатель». Замешкав у престижному готелі «Жорж». Але через інтриги конкурента, композитора Генріка Варса, який там керує музичним театром і перебуває, за словами джазмена, у великій силі, Рознер вимушено повернувся до Білостоку. І жодної миті не жалкує – став мистецьким керівником Джаз-оркестру Білостоцької державної філармонії, готується до тривалих гастролей по СРСР.
Натомість звістка про те, що Варс, автор музики до більшості фільмів Вашинського і близький його товариш, є впливовою персоною у Львові ще й очолює театр, переконала Міхала в рішенні їхати саме туди. Тим більше, з розповідей Рознера випливало, що у Львові є також Театр мініатюр під керівництвом Конрада Тома, який був сценаристом і актором численних кінострічок Вашинського. То невже не знайдеться для нього роботи?
