Посестри. Часопис №57 / надто низька якість розуму щоби сказати правду

штиль. нема за що зачепитись. жоден подмух
не торкне цього віття. жодне обличчя не з’явиться
у цих вікнах. часом птах пролетить та однаково штиль.
щось важке у шлунку і ще те що лягло
коло мене в чорній шкіряній куртці в чорних
черевиках я справді не знаю що з цим зробити однак
неможливо зовсім нічого і ви знову мене не зрозумієте
але я знову почуваюсь цілком розбитим а навкруги
повний штиль на зміни ніяких надій. якщо світло
то тільки тому що хтось забув його вимкнути
і скоро це зробить. сонце вже зійшло і не знає
що далі. слизький панцир. хробачня яка у мені.
черевики яким сором смердіти. нігті сховані
в якій темній челюсті. може і зло та насправді
ніяке не зло. досить щоб не могти заснути не досить щоб
сказати щось перемогти цей похмурий настрій.
та як довго можна отак лежати (отож бо: лежати)
і просити (кого? що?) про якийсь неймовірний
приплив брехні яка взагалі-то навіть у ситуації
вічності була б абсолютно неправдоподібною.

 

Краків, 22.11.1991
«Самчик», 1996