Посестри. Часопис №60 / Кандидат наук

З тою дисертацією вийшло так, що я не дуже й винен. Бо підходить до мене наприкінці п’ятого курсу професор Волков (тобто це я був наприкінці п’ятого курсу, а він був завідувачем кафедри теорії та історії світової літератури) і каже: «А що, Олександре, якби вам ото вступити восени до аспірантури?». На що я йому: «Можна, – кажу, – я цієї осені якраз абсолютно вільний. Доки з військкомату не прийдуть». Ну і вступив. А вже як вступив, то мусив і дисертацію написати.

Писати ж дисертацію в непритомному віці – суцільне задоволення. Сам ще все одно нічого до пуття не розумієш, тож слухаєш, що керівник каже, – і робиш. Керівник прогляне розділ – переробляєш. І так воно собі день за днем потиху посувається, аж раптом приходиш до тями і бачиш, що ти на двадцять п’ятому році життя стоїш перед спецрадою в Інституті Літератури імені Шевченка і щось кажеш. А навпроти сидять прізвища, з якими ти до вчора лише в підручниках знайомився: Затонський, Наливайко, Шахова, Денисова… Сидять і слухають тебе із широко розплющеними від подиву очима. Певно, думають: «Ти диви, таке мале, а вже й говорити навчилося».

Проблема однак у тому, що, захистившись досить рано, я насправді захистився надто пізно. Якось непомітно, але стрімко в країні настали такі часи, що з усіх моїх знайомих без наукового ступеня залишився тільки сусід Вітя. Та й той не тому, що був випускником допоміжної школи, а тому, що всі гроші витрачав на значки про космонавтів. Одне слово, часи настали такі, що згадати у пристойному товаристві про своє кандидатство означало попрощатися з пристойним товариством. Я й не згадував.

Але раз таки не стримався. Щоправда, не в товаристві, а перед рідною дитиною. Почалося з того, що дитину – а вона в мене дівчачого роду – вдарив садочковий колега Даник. Бігати з каральною метою між гойдалками і дерев’яними грибочками за чужим хлопчиком я собі, звичайно, дозволити не міг, тому порадив дочці не плакати і не жалітися, а просто у випадку рецидиву заїхати Даникові кулачком по носі. За кілька днів дочці задали вивчити слова народної пісні «Вийди, вийди, сонечко». А там є рядок про бабине зіллячко. Чую, у слові зіллячко мала ставить наголос на другий склад. Я виправляю: має бути зІллячко. Вона: «Ні, зіллЯчко». Я: «Ні, зІллячко». Вона: «Якщо я скажу зІллячко, вихователька буде мене сварити, бо вона сказала зіллЯчко». Я: «То передай виховательці, що у тебе тато – кандидат філологічних наук, а кандидати філологічних наук краще знають, зіллЯчко чи зІллячко».

Минув, може, тиждень – і нарешті зателефонувала вихователька: «Ви батько своєї дитини? Як будете сьогодні забирати її додому, приділіть мені, будь ласка, хвилинку». Дорогою до садка я склав сповнену ліричних відступів промову, з якої неспростовно випливало, що, по-перше, зіллячко у згаданій пісні римується з подвір’ячком, тож не розгледіти тут дактилічну клаузулу міг хіба би сліпий, але, по-друге, що мені б і на думку не спало ображати працівників дошкільних закладів, а вже її – виховательку – поготів.

Розповідь виховательки була коротшою. Як виявилося, того дня моя кровиночка роз’юшила Даникові ніс і на запитання, де вона, чемна дівчинка, набралася таких замашок, зверхньо відповіла:

- Це мене тато навчив. Бо мій тато – кандидат філологічних наук.