Посестри. Часопис №60 / Химери любові і зради (про Олександра Довженка )

1

У почуттях  певного типу людей завжди багато смерті. Багато деструктивних поворотів і несподіваних піруетів. Проте це не означає, що такі люди не здатні до довготерпеливої і вірної любові. Обтяжливі обставини, які формували, зачіпають підсвідомість таких людей, а підсвідомість кожного і кожної, котрі страждають етичним релятивізмом, є темним лісом, із острівками замаскованих мін, залишених від дитячих травм.

Приблизно такою мені уявляється Юлія Солнцева – російська радянська актриса і режисерка, друга дружина  Олександра Довженка, яка, безсумнівно, любила його і відіграла у його долі фактично центральну роль.

Варвара Крилова, перша дружина Довженка, розлуку із якою подекуди романтизовано (мовляв, вона писала йому багато літ кожноденні листи і не відправляла до Москви), захворіла туберкульозом і, можливо, ще букетом хвороб, які потребували негайного лікування. Але де його було знайти у двадцятих роках двадцятого століття? Зрештою, доводилося користуватися милицями. Це була яскрава пара, де, кажуть, Варвара та Олександр іще мали паралельні любовні історії.

Але у 1928 році у життя Довженка приходить його прекрасна і жорстока Богиня – Юлія Солнцева. Навколо її біографії кружляло чимало чуток і припущень (вочевидь тому, що Юлія співпрацювала з тогочасними чекістськими структурами). Знову ж таки, це не доведено, але чимало фактів із  життя їхньої бездітної сім’ї примушують нав’язливо повертатися до цього вмотивованого пояснення…

Проте ще якийсь час Довженко жив, так би мовити, поміж двома жіночими серцями, час від часу зустрічаючись із Варварою, будучи вже чоловіком Юлії. Стверджують, що вже після зустрічі з Солнцевою у Довженка і Крилової народився син (які одухотворені прізвища у його жінок! Хоча Солнцева – це псевдонім; справжнє прізвище Юлії Іполитівни – Пересвєтова).

Одного разу, на початку 30-х, Довженко як колишній воїн УНР був урятований від розстрілу, потім опинився з Юлією у Москві, мав аудієнцію у Сталіна, із яким, кажуть (вважаю, що це плітки) кілька разів прогулювався нічними вулицями Москви. Зрештою, Довженка можна навіть назвати українським… патріотом-сталіністом. Сталіністом у тому сенсі, що він вірив Сталіну, хоч дожив до викриття сталінського культу і легко сприйняв 20 з’їзд КПРС. Зрозуміло, що не стільки вірив, як намагався зберегти свій божий дар, спотворюючи його мерзенним прокрустовим ліжком таких фільмів, як «Звенигора», «Щорс» і прочая, і прочая. Петлюрівський воїн, колишній Сашко Довженко, а зараз московський кінорежисер, обласканий самим Сталіним, оспівував щасливі радянські перетворення, неприродну радість дітей і дідів від серпасто-молоткастих ідеалів, якийсь особливий українсько-радянський патріотизм, від якого, чого гріха таїти, іноді залишалася лише оболонка українського.

Але у душі назрівала пустка, яку, на мій погляд, Довженко завжди відчайдушно намагався побороти. Він хотів перемогти своє кореневе і глибинне українство трудоголізмом, побутовою істеричністю, втечею до любовних історій. Тікав від його примар на кремлівські учти, потім плакав, повертався, і в сні болісно розмовляв українською…  До речі, про це знали кілька відповідних людей. Але звідки? Лише із розповідей (де? для чого?) його дружини Юлії Солнцевої…

Але з іншого боку, у 1943 році полум’яний радянський публіцист Довженко опинився в оточенні. Юлія Солнцева йде на прийом до самого Лаврентія Берії. Після кількагодинного спілкування (а особливості такого спілкування Берії з жінками стали добре відомими після його розстрілу) Берія відсилає їй шикарні квіти, рідкісні продукти. Але Довженко був  урятований. Неможливо дізнатися, чи він знав щось про ціну своїх чудодійних рятунків. Неможливо також дізнатися, як почувала себе Солнцева після зустрічі з Берією.

Казали, що Юлія Солнцева не мала жодних українофільських сентиментів. Але вона таки любила свого Сашка і, вочевидь, не мисливши свого життя без нього, рятувала, коли це було необхідно, будь-якою ціною. Фізично рятувала і по-своєму надихала, але й духовно нищила у страшній своєю задушливістю Москві як червоній клітці.

Після його смерті ця владна, по-своєму тоталітарна жінка признавалася, що не мала нікого більше, крім свого чоловіка. Але тоді, після 1956 року, їй уже було майже 55 літ, тому заява про таке жіноче схимництво не виглядала подвигом.

2

Агенти «Уманський» і «Стріла», не знаючи один про одного, починають частенько схилятися над аркушем паперу, виконуючи завдання доносити на Сашка, що був близьким другом першому із агентів і добрим знайомим другому. Також «Уманський « і «Стріла» були кваліфікованими (один із них був навіть високоталановитим!) літераторами. Також вони не раз і не десять розмовляли з Довженком, що обростав популярністю, але і ціною відречення від своїх юнацьких національних переконань.

До прикладу, у 1938 році  Довженко перебував в Ірпінському будинку творчості. «Стріла» все бачить і чує, відправляючи депеші до відповідних органів. Режисер висловлював незадоволення підбором кадрів, а саме, що «в Грузии кино делают грузины, в России – русские, а на Украине – и грузины, и русские, и евреи, но только не украинцы», або «если грузин, русских и евреев из кино выгнать, то тогда совсем некому будет работать в кино Украины – украинцев то и нет». Невдовзі Довженко, як кажуть, ішов далі: «Что это за партия, в которой столько изменников, все вожди – изменники. Что это за власть, в которой все враги?»

Ставало зрозуміло, що агент «Стріла», попри всі складнощі, зокрема зростання популярності Довженка, настороженість Юлії Солнцевої до його друзів (вона, міркую, чітко припускала чи відчувала, що її чоловік обкладений інформаторами із творчого середовища, і неохоче впускала численних відвідувачів до їхнього дому, підозрювала, що ніколи не знатиме, хто з них – агент; було достатньо вже дружини-агента) намагався виконувати свою роботу скрупульозно, втім, скаржачись на її погані умови, бо Довженко, бачите, не хотів бути другом Стріли: «Между нами всегда на протяжении этих лет существовало обоюдное чувство симпатии, установившееся после совместной работы и на основании единства вкусов в области искусства. Однако близкой, закадычной дружбы между нами не было… Это весьма затрудняет сближение с Довженко, так как он находится под большим влиянием жены»

Також ставало зрозуміло, що Стріла знає Довженка вже багато літ. Ще у 90-ті було встановлено, що під агентурним псевдо «Стріла» був захований письменник Юрій Смолич. Він співпрацював із органами багато і плідно, був по-своєму талановитим романістом. Псевдо «Уманський» належало Миколі Бажану. Із, можливо, найближчого друга протягом років він ставав для Довженка чи не найбільшим ворогом. Це  протистояння двох ненавистей українських письменників варте психоаналітичного роману.

3

В останній рік життя метр Олександр Довженко до мотороші переймався (не смертю Сталіна, не колишнім пустуванням чи любуванням із не однією красунею) тим, що «Поема про море» не буде зніматися в Україні. "Я син українського народу, і мені немало вже літ. Сценарій мій присвячений життю українського народу, на Вкраїні відбувається дія. Цілком ясно, що й знімати фільм треба на Вкраїні, в основному українськими акторами. Інакше я не мислю собі. Інакше се буде щось аморальне і, по суті кажучи, глибоко неприродне й дикунське", – запише у своєму «Щоденнику» незадовго до смерті. До речі, останнє речення його щоденника передає моторошну символічну картину його смертельної перевтоми: «Нема ні любові, ні пристрасті немає»…

Наприкінці листопада, коли починали знімати його «Поему про море», Довженко помер від інфаркту. Побоююся, що вже ніхто достеменно не дізнається всіх перипетій його душі.  Душі кінорежисера і письменника, митця, що був генієм, живучи у криваві авторитарні часи.

Січень 2023 року