Посестри. Часопис №47 / Життя і смерть Сергія Кабана. Уривок п'ятий

Продовження. Початок у номерах 43, 44, 45 і 46

– Я цього козла з першого класу терпіти не можу, – буденно сказав Степан, розглядаючи бейсбольну биту, наче не розумів, як вона потрапила до його рук. – Таке паскудне було створіння, стукач стукачем!

За Степаном стояла Нюся.

Кабан не став розпитувавти, чому Степан і Нюся опинилися у вагономорзі раніше призначеного часу.  Нюся швидко обробила рану, зробила перев'язку і доголила Кабана. Разом вони швиденько засунули двох нових небіжчиків до халабуди, під інших мерців, і закидали калюжі крові ганчір'ям, щоб хоча б не так одразу кидалося в очі.

– Ну, Кабанчику, прощавай, – Нюся притиснулася до нього гарячим тілом так несподвано й міцно, що Кабан затремтів.

– Вони знають, – пробурмотів він, – що ти мені допомагала… Поїхали разом!

Нюся знизала плечима, швидко поцілувала Кабана у щоку і вискочила з вагономоргу.

У п'ять п'ятдесят п'ять Кабан поклав гранату на видному місці на поличці, узяв сумку і вирушив зі Степаном. Невисокого зросту, щуплий, маленька сива голова трохи набік – той закульгав поволі попереду. Напевно, збоку великий Кабан і маленький Степан виглядали трохи комічно, але навряд чи на них хтось звернув особливу увагу, в ті дні у тих краях вистачало персонажів куди дивніших і небезпечніших. Вони пройшли через двір лікарні, і краєм ока Кабан помітив, як захиталася штора у вікні кабінету головного лікаря. Серце забилося гучніше. Що буде з людьми, які йому допомогали, коли знайдуть трупи Отамана і паскудопикого? З Нюсею, Степаном, Женею? За головного лікаря Кабан не переживав, не сумнівався, що той викрутиться. Але ж Нюся…

Проте за мить усе, що стосувалося його протягом останніх двох тижнів, залишилося за облізло-зеленою металевою хвірткою лікарні. Він мусить урятуватися, інакше зусилля цих чудових людей будуть марними. Він мусить урятуватися, бо хоче жити, хоче повернутися додому до доньки, до дружини, хоче народити з нею ще одну дитину. Він мусить урятуватися, бо хоче повернутися до своїх друзів у прикордонний загін і знову взяти до рук кулемет. Кабан відчув, що йти йому важкувато – низ живота тягло, ноги слухалися погано – удар паскудопикого зробив свою справу. І найнезручніше – гумові капці аж надто малі, п’ята стирчить сантиметрів на два. Коли ходив на короткі дистанції – від моргу до дерева, від дерева – до госблоку, цей недолік вважав неістотним, а ось тепер відчув повною мірою, як незручно.

У маршрутці їм дісталися задні місця. Кабан подумав, що так краще, бо непомітніше, але помилився. Не встигла маршрутка від’їхати, як Степан почав розповідь про підготовку до поїздки. «Я вчора до сусіда зайшов, порадитися, він у військовій комендатурі тепер працює, – заговорив Степан, не стишуючи голосу, – колишній мент, своя людина, скільки разів ми з ним бухали, е-е-е-е!» У Кабана аж упало серце. «Я ж розумію, що ти – контрактник, не по своїй волі тут, та ще й поранений! Ось якби ти добровольцем, снайпером був або кулеметником, то я б тебе своїми руками задушив, не сумнівайся!».

Кабан сидів, дивився у вікно і думав: «Дурня валяє чи справді дурень?» Уся маршрутка їхала, нагостривши вуха, і ловила кожне слово Степана. На щастя, за вікном з’явилися розбиті залишки колони, при розгромі якої Кабан отримав поранення, і всі, у тому числі й Стьопа, розкривши роти, мовчки дививлися у вікно. «Ого, наробили ми діла!», – здивувався Кабан. Видовище таки вражало: спалену техніку хоча і зіпхнули з дороги, але не прибрали, і з вікон маршрутки відкривалася панорама, яка немало тішила Кабана, – підбитих і розкурочених російських вантажівок і автобусів, що валялися у кюветі.

Спогади трохи відволікли, і він не помітив, як під’їхали до кордону. Разом із іншими пасажирами, які, вочевидь, їхали у своїх справах до росії, вони підійшли до пішохідного пункту пропуску. Кабан неодноразово був тут у нарядах – ось тут стояли його товариші, українські прикордонники на українському кордоні. А тепер тут стоять вороги з колорадськими стрічками – перевіряють документи і речі, уважно оглядають людей. Він намагався дивитися вниз і не привертати уваги, бо й так відчував, як хтось його весь час свердлить поглядом, наче хоче погукати і привітатись, тому нахилив голову ще нижче. І раптом щось усередині, якесь сьоме відчуття підказало, що потрібно підняти очі.

Кабан підняв очі –і зрозумів, що саме зараз, саме у цьому місці й закінчилась його дорога. Ледве пересуваючи від страху похололі ноги, він йшов до пропускника, не наважуючись більше дивитися у бік двох «денеерівців». Бо там, із георгіївською стрічкою на плечі, стояв Петренко, місцевий прикордонник-контрактник, із яким у Кабана лише тиждень тому виникла бійка просто тут, на КПП. Вони розійшлися тоді в оцінці поточних політичних подій, і Петренко обізвав Кабана бандерівцем і фашистом, а Кабан відповів, що той зрадник і ватник. Як виявляється, він не помилився, і зараз зрадник Петренко стояв і розглядав Кабана впритул. Одне його слово могло вартувати Кабанові життя. «Все, приїхав, – подумав Кабан, – зараз здасть», – і привітався очима, ледве помітно кивнувши головою. Петренко, якому Кабан міцно тоді зарядив у перенісся і розбив ніс до крові, відповів так само: кліпнув очима «привіт» і ледь кивнув головою, мовляв, бачу тебе.

Не уповільнюючи й так тихого кроку, Кабан підійшов посіченої осколками будки КПП, де сидів сепаратист, що видавав себе за прикордонника. Трохи нахилившись, віддаючи документ, Кабан відзначив, що «прикордонник» не мав ані комп’ютера, ані іншого обладнання для перевірки документів, перед ним лежав звичайний шкільний зошит у клітинку, куди той від руки записував прізвища.

– Куди їдемо, Корнієнко? – запитав «прикордонник».

Кабан відчував на змоклій спині погляд Петренка. Він добре розумів, що одне невдале слово, інтонація, рух можуть закінчитися окриком: «Агов, Кабане, зачекай! А де ж ти свій кулемет заховав?»

– Додому, – спокійно відповів він.

– Куди – додому?

– До Чугуєва. Там же прописка вказана.

– А чого через росію?

– Так безпечніше. В Україні стріляють сильно.

– Ну гаразд, тримай, – сепаратист віддав паспорт, навіть не обдивившись сумку.

На ватних ногах Кабан дійшов на той бік.

Російські прикордонники вбили дані паспорта в комп’ютер:

– Що у сумці?

– Особисті речі: футболки, шкарпетки, мильно-рильне.

Кабан і досі не міг повірити, що Петренко, якого він завжди вважав кінченим виродком, який зрадив присязі і начепив колорадку, – пропустив його. Він не розумів, чому той так учинив, не розумів, тому що знав – він би на місці Петренка зробив інакше.

Російський прикордонник попросив відкрити сумку, підняв газети, що лежали згори, ліниво покопирсався у речах. «Говорили мені – спали військовий квиток, спали, викинь! Так ні ж, не по­слухав, упертий»,– свій воєнник Кабан заховав у газетах кросвордів, і тепер дуже нервував.

– Закривайте сумку, щасливої дороги.

Не вірячи, що без проблем перейшов обидва кордони, Кабан у супроводі Степана, що впевнено шкутильгав попереду, попрямував у бік залізничної станції. Він одразу ж хотів дізнатися, де тепер Тимофійович, може, пощастило, і той уже чекає де-небудь у кафе. Задзвонив телефон, і Кабан ледве не підстрибнув від несподіванки – так відвик від вхідних дзвінків. Телефонував батько:

– Батя, я вже на місці! – не стримуючи радості, прокричав у трубку Кабан.

– Тут така справа, синку... Тимофійович ще у Криму, на переправі. Там шторм. Невідомо, скільки стояти, та ще їхати скільки. Ти, певне, назад повертайся, а завтра знову під’їжджай.

Кабан, звичайно, міг зрозуміти батька і його легкість: «Ти давай назад повертайся...» – своїм-то рідним він набрехав, що лежить у лікарні в комфортних умовах, і йому нічого не загрожує.

– Назад я вже не можу, батю! Я тут чекатиму. Хоч до ранку! – А що йому залишалося?

Але просто сказати– чекатиму. А де? Що робити і куди йти, Кабан не знав. Припікало сонечко, відчувалося, що день буде спекотним, і коли б не війна, то завалився б він зараз на травичці у посадці і спав. Але, коли б не війна, він сюди б і не потрапив ніколи, і не поранило б його, і не... Отже, треба зачаїтися десь у затишному місці, подалі від патрулів та поліції. Але такого місця Кабан не знав: вокзал, кафе, парк? Скрізь можна зустріти патруль, це ж кордон. Кабан відчув, як грудка відчаю підкочується до горла. Зате Стьопа випромінював незгубний оптимізм:

– Та нормально все, Серьога, порєшаємо. Зараз підемо чаю по­п’ємо, посидимо, подумаємо.

Грошей Кабан не мав у кишені ані копійки. Мало того, дзвінок батька спустошив його телефонний рахунок під нуль. Степан поміняв у знайомого в кіоску 50 гривень на 200 з копійками російських рублів, із яких 60 одразу пішли на чай і худе печиво. Неспішно рушили на поштамт, де купили російську сім-карту за сорок рублів, ще сорок рублів упало на рахунок. На скільки хвилин розмов вистачить цих грошей, Кабан не мав жодної уяви, тому набрав Тимофійовича і швидко попросив дзвонити на цей номер.

– Я ще навіть на пором не заїхав, – не порадував Тимофійович.

– Ну, чекатиму. У мене інших варіантів немає.

Після розмови Кабан перевірив рахунок – залишилося 15 рублів, тобто на хвилину-півтори розмови.

– Гаразд, – раптом сказав Стьопа, квапливо озираючись, – мені пора, у мене о третій – остання маршрутка. Запізнюся, що мені потім робити? Я ж 20 кілометрів пішки не пройду. Бачиш, яка болячка у мене? – і поплескав із таким значенням рукою по нозі, ніби Кабан міг справді там щось побачити.

– Стьопо, без проблем, але хоч трохи побудь зі мною тут, гаразд? – Кабан розумів, що потрібно огледітися, притертися, знайти місце, щоб перечекати хоч декілька годин, освоїтися – після двох тижнів спілкування з небіжчиками всі живі люди викликали відчуття небезпеки.

Сіли на лавку спиною до дороги. Час наближався до обіду, але обідати не було за що. Степан раз у раз поглядав на годинник. Кабан не знав, що робити і куди себе подіти. І тут допомогли небеса. Звідки взялася злива з неба, на якому ще хвилину тому не літало жодної хмаринки, важко сказати. Але факт залишається фактом: зверху ніби перевернули цистерну води, і за секунду Кабан і Стьопа вимокли до нитки.

– У тебе парасольки немає? – крикнув крізь шум дощу Степан. Кабан навіть не розсміявся.

Довелося бігти до найближчого кафе, поряд із залізничною станцією. Маленькі гумові капці хлюпали водою і спадали, і Кабан, щоб утримати їх на ногах, намагався підгинати пальці й підтягувати на ходу до п’ят, від чого кумедно підстрибував. Під дашком біля входу на сходинках зупинилися. Кабан тримався за бік – відліпив від тіла мокру кофту і глянув на живіт – крізь бинти і футболку проступила кров. «Чорт, – рознервувався Кабан. – Чорт!»

У порожньому кафе десь у глибині шумів кавовий апарат, у лівому далекому від входу кутку над стійкою мирно працював телевізор – показували якесь ток-шоу, і бурхливі оплески з екрану вселили у Кабана спокій. За стійкою дві жінки у віці за п’ятдесят – одна у синьому фартусі й такого ж кольору очіпкові з червоним вензелем, інша – у яскравій квітчастій сукні, обидві з короткими зачісками, – переставляли чашки і, захоплені бесідою, навіть не поглянули на відвідувачів. Стьопа, наче місцевий улюбленець-завсідник, із чарівною усмішкою пристаркуватого ловеласа дошкутильгав до стійки і, нарікаючи на мінливість погоди, замовив чаю:

– Чорного, з цукром і лимончиком, дві чашки, будь ласка.

Йому налили чаю, різонули великі шматки лимона і запитали, чи замовлятимуть щось іще:

– Є вафлі, печиво смачне, можна пообідати недорого.

– Даруйте, а де у вас можна руки помити? – запитав Кабан. Телевізор продовжував роздавати оплески, відвідувачів не було, і він вирішив, що кращої можливості змінити бинти і футболку не знайдеться.

Коли він вийшов із туалетної кімнати, злива, також несподівано, як і почалася, закінчилася, і у вікно щосили світило сонце. Але те, що Кабан почув від барної стійки, змусило його заклякнути від розпачу.

– Дівчатка, – казав Стьопа. – Тут така справа, – і змовницьки нахилився до них. – Хлопчина цей – український прикордонник, контрактник, його ще 23 серп­ня ранило, він у лікарні лежав, ледве врятували. Тепер от додому до сім’ї вибирається, мусять його забрати. Йому би посидіти тут у вас пару годин, ви не проти?

Як не дивно, тут – на вулиці, у кафе, в туалеті, коли його ніхто не шукає – Кабан почувався у значно більшій небезпеці, ніж у лікарні і морзі, коли його шукали сепаратисти, щоб розстріляти.

– Стьопо, Стьопо, – покликав.

– Та не переймайся, я все порєшаю! – Стьопа повернувся до столика абсолютно щасливою людиною, ніби виграв мільйон у лотерею.

– Стьопо, ти що городиш?!

– Я ж обіцяв – усе порєшаю! Я тобі 40 рублів залишу, чаю замовиш або кави, а там і Тимофійович твій під’їде. Кафе до одинадцятої ночі працює, дівчата дозволили тобі пересидіти, ти лише сумку їм за стійку постав, щоб очі не муляла. Ну, давай краба, я пошкутильгав.

– Дякую за допомогу, – Кабан потиснув Степанові руку.

– Та нема за що! Я ж сказав – порєшаю!

– Стьопо, там у Жені моя форма і берці. Якщо хочеш, собі залиш.

Степан пішов, і Кабанові стало сумно.

– Хлопче, як звати тебе? – запитала жінка у квітчастій сукні, очевидно, адміністратор.

– Сергієм.

– Їсти будеш?

– Так не при грошах я. Даруйте, – Кабан зрозумів, до чого хилиться справа – не замовляєш, отже, можеш бути вільний. Він і передбачав, що обернеться таким чином, у кафе безкоштовно не сидять.

– Та ми не збідніємо. Олександрівно, віднеси солдатику обід, заклад пригощає.

Кабан не повірив своїм вухам. По суті, він був на території ворога, чия армія ось уже два тижні знищує його товаришів, звідки на його Батьківщину, як сарана, стікається сила-силенна вбивць і мародерів. Вірогідно, його, ворожого солдата, повинні тут, у кращому разі, терпіти, але аж ніяк не годувати безкоштовно. Кабан не їв із учорашнього вечора, тож,зібравши волю докупи, дивився, як перед ним стигнув і димів гороховий суп, і від запаху паморочилося в голові. Він стримувався з останніх сил, щоб не схопити пальцями шматок м’яса, який плавав у гущині. Неспішно, обережно відповідаючи на запитання жінок про родину і війну, Кабан помішував суп і з захватом розглядав картопляне пюре і свинячу відбивну, що стояли напроти. Нарешті, суп трохи прохолов, і, зачерпнувши повну ложку, тремтячою рукою він підніс її до рота.

– Здрастуйте, дівчатка! – грюкнули вхідні двері, і до кафе зайшли двоє поліцейських.

Кабан повільно ковтнув суп і відчув, як холодні цівки поту швидко побігли по спині. Їжа миттєво втратила свій смак, він їв повільно, ретельно, прагнучи не озиратися. Менти, очевидно, були місцеві, з лінійного відділку, постійні клієнти. Кабан напружено вслуховувся в їхню розмову з адміністратором – про війну, про Україну, про погоду, але нічого цікавого не почув. Коли перші ложки супу почали засвоюватися і тепло розлилося по тілу, Кабан трохи розслабився: «Хоч поїм, – подумав, – нормально наостанок, якщо арештують…» Задзвонив мобільний. Кабан подумки вилаяв себе за те, що забув відключити звук, узяв трубку – не міг не взяти, але і виходити з кафе теж не можна – дуже підозріло.

– Серьожа, хороші новини – пором я переїхав, але, сам розумієш, ще їхати і їхати. Думаю, ближче до ночі буду.

«Б…ть», – матюкнувся у думках Кабан:

– Добре. Чекаю,–швидко відповів і відбив виклик. Усю розмову Кабан уважно бічним зором стежив за ментами і співробітниками кафе – у його бік ніхто навіть не повернув голови. Менти поїли, сказали «спасибі» й пішли, знову навіть не глянувши на Кабана.

Він допив уже холодний компот:

– Дякую вам, – звернувся до жінок, – дуже смачно. А можна у вас сигарет купити?

– Ми сигаретами не торгуємо. Це тобі треба до кіоску йти.

Палити хотілося смертельно, але Кабан не був упевнений, що 40 рублів йому вистачить на пачку. Хто знає, які тут ціни.

– А дорогі тут у вас сигарети? Сорок рублів на пачку вистачить?

– Я не курю, не в курсі, – відгукнулася адміністратор.

– Тут, біля кордону, дешевше, ніж у місті, – підказала офіціантка. – За характерною вимовою Кабан вирішив, що вона, швидше за все, українка. – За перехрестям побачиш.

Він вийшов із кафе й огледівся. Нешироку вулицю заливало яскраве сонячне світло. Військових патрулів ніде не було видно, ментів теж; спека стояла несусвітня, але в кафе, на відміну від моргу, кондиціонер працював, і Кабан на вулиці одразу змок. Кіоск, як і сказала офіціантка, стояв за перехрестям. Купив пачку «Оптими» і з насолодою закурив. Сигарети були, звичайно, гидотними, але він радів і таким. Після перекуру життя злегка налагодилося, адже, якщо розібратися, то все не так і погано: Тимофійович у дорозі, місце, де пересидіти до ночі, є. Щоправда, де чекати потім і куди їхати, незрозуміло.

Швидше за все, через Білгородську область поїдуть прямо на Харків. «Якщо вже тут кордон перейшов, то і там пройду», – думав Кабан. Він закурив другу сигарету вже біля самого кафе, коли помітив наряд російських прикордонників, який швидким кроком прямував у його бік. Кабан затушив і непомітно викинув сигарету до смітника й неспішно, перевалюючись, зайшов усередину кафе. Він мав три варіанти: сісти за столик і випити кави; зайти до туалету і там спробувати перечекати – раптом прийшли не за ним; попросити в адміністратора сховатися на кухні. Третій варіант він відкинув одразу – якщо за ним, то знайдуть і на кухні; у туалет йому йти не хотілося – а що як прикордонники сядуть дивитися телевізор, то сидіти, там, як у морзі, поки не підуть? Так у морзі краще, тамкомпанія є.

Тому він підійшов до стійки і попросив кави, щось пожартував – і став чекати. За хвилину до кафе влетів прикордонник і кинувся до туалету. Кабан напружився. Слідом за першим прикордонником з’я­вився другий, смішливий білявий хлопчина, замовив два салати і дві каші з котлетами, сів за столик у кутку, майже поруч із Кабаном. Прикордонники пообідали, обговорили свої прикордонні справи –великий потік людей із України, – чув уривками Кабан, – зов­сім упав. Нині люди, в основному, їдуть назад. Ні слова про війну, танки, «гради», машини з вантажем «200» – немов і не було нічого. «А, може, й справді не було?» –знову, як і у морзі, засумнівався в реальності нещодавнього минулого Кабан, але прогнав від себе непотрібну думку, що заважала боротися за життя.

Час ішов повільно. Кабан випив літрів зо два чаю і через рясне потовиділення втратив стільки ж рідини. Не­зважаючи на кондиціонер, він мокнув, як миша, – організм важко перебудовувався, рана сукровила, і до вечора Кабан змінив усі три скривавлені футболки, які тут же, в туалеті, скрутивши,викинув у смітник.

Тимофійович більше не дзвонив. Кабан радів – отже, усе гаразд, їде, людина за кермом; виникнуть проблеми або приїде – тоді й зателефонує.

Тимофійович прибув близько одинадцятої ночі. Типовий відставний військовий: коротка зачіска, засмагле обличчя, прямий короткий, правильно вирубаний ніс, упевнений чіпкий погляд, пряма спина, міцне рукостискання, загрублі від лопати і граблів долоні. Тимофійович задавав чіткі й короткі запитання:

– Зброя, наркотики є?

– Ні. З забороненого – лише військовий квиток, – пожартував Кабан.

Тимофійович жарту не зрозумів:

– Не викинув? Молодець.

Кабанові стало приємно, що підполковник, хай і у відставці, оцінив його ризик і по­хвалив за збереження документа.

– Дзвонив твій батько, сказав через Білгород не їхати. Знову нагнали туди техніки.

– Що робити? – Кабан щиро засмутився. Він мріяв, що вже сьогодні вранці буде вдома.

– Поїдемо через Крим. У крайньому разі – у мене перекантуєшся, а там побачимо.

Кабан сів до машини і вирубався за тридцять секунд. Але поспати йому пощастило лише до першого поста ДАІ.

– Доброї ночі, ваші документи, будь ласка.

– Будь ласка.

– Кримський?

– Кримський. Ось паспорт, російське громадянство, як годиться.

– А чому номери на машині українські?

– Не встиг поміняти.

– А пасажир?

– Родича везу, підробити на виноградниках.

– Хай вийде з машини. Покажіть ваші речі.

Кабан ледь не падав з утоми, сильно боліли бік і живіт, він змінив іще три футболки – спасибі, Тимофійович здогадався взяти декілька штук. Після третьої перевірки сили настільки покинули Кабана, що він припинив хвилюватися: байдуже віддавав паспорт, байдуже відкривав сумку. Йому здавалося, що він просто спить у машині Тимофійовича, яка несе його крізь зоряну холодну вересневу ніч додому, а менти і шмони йому сняться, як ті п’ять небіжчиків у камуфляжі з моргу. І все, чого він боявся, так це запитання: «Ну і де ж ти заховав свій кулемет, Кабане?» І єдине, що його тішило по-справжньому– жоден мент не знайшов військового квитка, який він засунув у газети кросвордів, поклавши їх на самий верх сумки. Але інколи Кабану здавалося, що і військовий квиток – теж сон, і сам він – сон, який йому сниться.

У проміжках між перевірками і провалами свідомості Кабан розповідав Тимофійовичеві про свої пригоди. Той тільки кивав головою і цокав язиком:

– Яку херню придумав, яку херню – між собою воювати!

Кого Тимофійович мав на увазі, Кабан не запитував.

Зате на переправі Кабан виспався нормально, без перевірок і видінь. Море знову штормило, від порома тягнулася величезна, як хвіст комети Галлея, черга, що дій­шла до них лише через тридцять годин. Коли їхали Кримом, Кабан жадібно дивився у вікно, згадував, думав, запам’ятовував, розуміючи, що наступного разу потрапить сюди не скоро, якщо взагалі потрапить. Запитав у Тимофійовича, як живеться в Криму за нової влади:

– Нічого, – відповів той, – живеться нормально. Особливо пенсіонерам і бюджетникам. А так, звичайно, життя немає – ні тобі сезону, ні курортників. Нецікаво, та й дихається неспокійно.

– А путіна тут люблять?

Тимофійович покосився на Кабана, ніби той запитав щось непристойне:

– Хто як. Поважають.

На Чонгар,до новоувтореного кордону Криму з Україною, приїхали рано-вранці. Кабан уже втратив лік дням. І коли Тимофійович мимохіть сказав, яке сьогодні число, щиро здивувався і подивився через лобове скло на яскраво-синє свіже кримське небо, наче там, угорі, у синяві, тільки-но промайнуло все його життя. Радості Кабан не відчував, радше тривогу і чергову небезпеку. Не кваплячись, виліз із автомобіля, вдихнув прохолодне повітря, глянув на спортивну куртку, подивився, чи не проступила кров через бинти і футболку, розім’яв ноги й пішов, не поспішаючи, засунувши руки у кишені спортивок, до пропуск­ного пункту:

– Зьомо, – звернувся до російського прикордонника, зовсім пацана, – де тут пішохідний перехід?

– На Чонгарі пішохідка закрита, – відповів прикордонник.

– А як же люди ходять? – здивувався Кабан.

– Вони не ходять. Вони їздять.

– І що, зовсім ніяк?

– Зовсім.

– Зьомо, – звернувся знову до прикордонника, – а як же мені на ту сторону перебратися? Дуже треба, а машина переїхати не може. На мене там батько чекає.

– Подзвони, скажи, хай виїде на «нуль». Ти з машини у машину пересядеш – і всі діла.

«Шістка» Тимофійовича і джип батька Кабана зустрілися рівно посередині нейтральної смуги. За ними за декілька сотень метрів майоріли на пунктах пропуску на прохолодному вітрі прапори України і росії. 

Дружина Кабана не впізнала, так він схуд і змарнів. Ковзнула шукаючим поглядом, як по чужому, і стала заглядати у «шістку», шукаючи свого чоловіка.

– Оксано, – сказав він, – це ж я.

Дружина впала до нього в обійми і розплакалася. «Тепер точно не вб’є, – з усмішкою подумав Кабан. – Принаймні точно не сьогодні!»

Облаштувавшись на задньому сидінні, Кабан розвернувся обличчям до вікна. Можливо, вперше в житті він так пристрастно вдивлявся у степ, хатинки, посадки, водоймища, навіть стовпи електропередач, наче це були його родичі, яких він не бачив довгі роки.За пів години він упустив голову на груди і міцно заснув. Він не знав, що зараз десь на сході країни на українському блокпості чекає своєї черги джип головного лікаря. За кермом був сам головний лікар, а поруч сиділа Нюся. Після того, як у вагономорзі знайли обидва трупи – Отамана і паскудопикого – всіх працівників лікарні і хворих довго допитували спіробітники російської ФСБ. Головний лікар не став чекати, поки на Нюсю донесуть – якщо не через Кабана, то через її проукраїнські погляди, і вирішив вивезти медсестру подалі від небезпеки.

– Документи, будь ласка, – головний лікар простягнув військовому з автоматом паспорти. – Куди прямуєте?

– У Харків. До родичів, – обізвалась Нюся. Всю дорогу від дому до українського блокпосту Нюся сумнівалася, чи правильно зробила, залишивши доньку зі своїю мамою. Бабуся любила онучку, і Нюся не сумнівалася, що з малою все буде гаразд. Але чи вдасться її забрати до себе – і коли?

– Що везете?

– Особисті речі, що ж іще? – чомусь занервував лікар.

– Відкрийте, будь ласка, багажник, – військовий помітив нервозність водія і рушив до багажника.

Лікар миттєво крутнув ключа у замку і натис на газ. Джип зірвався з місця, різко зманеврував повз інших військових, проскочив у шпарину між машинами, що повільно рухалися попереду – і рвонув по трасі.

– Ти що робиш? – закричала Нюся. – Стій!

– У багажнику – прапор росії! – закричав головлікар. – Забув після мітингу на балкон повісити!

Почулися постріли. Спочатку одинарні, потім черги, по металу зацокотіли кулі. Головлікар хитнув джип ліворуч, потім праворуч – і майнув на путівець.

– Ха-ха, ось так, ха-ха! Світ стріляв у мене, та не влучив! Нюсю, ми прорвалися! – головлікар подивився на Нюсю і побачив, що медсестра напівлежить у кріслі. На її білій блузці розпливалася червона пляма.

– Ні! – закричав лікар. – Ні!

Про загибель Нюсі Кабан випадково дізнається за місяць. І цей день стане останнім, який він проведе у шпиталі. Злий, як чорт, він повернеться до свого прикордонного загону, де йому видадуть гранатомет. Але то буде через місяць.

А зараз він, завалившись на задньому сидінні, спав у машині, якою кермував батько; на передньому сидінні фарбувала губи і приводила себе до ладу його кохана дружина Оксана. Кабан бачив уві сні, як удома перед великим дзеркалом, в якому відбивається старий настінний годинник із оленями, розчісує довге красиве волосся їхня донька – і не існувало у світі людини наразі щасливішої, ніж Кабан. І лише годинник в унісон із зу­стрічними автомобілями, що інколи забували вимкнути дальнє світло, що метушилося по салону і різало очі, регулярно відбивав години. І справна зозуля синхронно з боєм годинника вискакувала і кричала: «Кабане, де ти заховав свій кулемет?!» – а Кабан нервово здригався, прикривав рукою очі й бодай на ці миті припиняв хропти.