16.02.2023

Посестри. Часопис №46 / Катеринка

Щодня близько полудня на вулиці Медовій можна було зустріти добродія поважного віку, який ішов від площі Красінських до Сенаторської вулиці. 

 

Улітку він носив вишукане темно-синє пальто, сірі штани від першорядного кравця, черевики, лискучі, мов люстерка, і трохи витертий циліндр. 

 

У добродія були рум’яне обличчя, сивуваті бакенбарди й сірі лагідні очі. Ходив зігнувшись, заклавши руки до кишень. У погідний день носив під пахвою ціпка, а в похмурий тягав шовкову англійську парасолю. 

 

Завжди був глибоко замислений і сунув поволі. Побіля костелу Капуцинів побожно торкався рукою до капелюха й переходив на інший бік вулиці – глянути у крамниці Піка, що показують барометр і термометр, потім знову повертався на правий бік тротуару, зупинявся навпроти вітрини фотографічного салону Мечковського, розглядав знімки акторки Моджеєвської і сунув собі далі. 

 

Він кожному поступався дорогою, а коли його штовхали, приязно всміхався. 

 

Якщо, бува, помічав уродливу жінку, надягав пенсне, щоб уважно обдивитись. Утім, що робив це флегматично, то його зазвичай спіткала невдача. 

 

Цього добродія звали пан Томаш. 

 

Пан Томаш упродовж тридцяти років ходив вулицею Медовою й не раз міркував, що на ній змінилося чимало речей. Те саме вулиця Медова могла би подумати про нього.

 

Коли він був іще правником-початківцем, бігав так прудко, що від нього не втекла б жодна швачка, яка поверталася додому з ательє. Був веселий, говіркий, тримався струнко, мав чуприну й носив вуса, хвацько закручені догори. Уже тоді красні мистецтва справляли на нього велике враження, втім, він не присвячував їм досить часу, бо – шаленів за жінками. Щоправда, із жінками йому щастило, і його невпинно сватали. Проте дарма, адже пан Томаш ніколи не міг знайти вільної миті для освідчення – він був поглинутий як не практикою, то побаченнями. Від Франі йшов до суду, із суду біг до Зосі, яку надвечір полишав, щоби повечеряти разом із Юзею і Фількою. 

 

Коли він став шанованим адвокатом, його чоло внаслідок напруженої розумової праці розрослось аж до тімені, а у вусах з’явилося кілька сивих волосинок. Тоді вже пан Томаш позбувся молодечої гарячки, доробився статків і непохитної репутації поціновувача красних мистецтв. 

 

А що він надалі любив жінок, то задумався про одруження. Навіть винайняв квартиру із шести кімнат, настелив у ній паркет своїм коштом, справив оббиття, гарні меблі – й шукав дружини. 

 

Одначе зрілій людині складно дійти вибору. Перша була замолода, а другу він обожнював занадто довго. Третя мала шарм і підхожий вік, але невідповідний темперамент, а четверта мала шарм, вік і належний темперамент, утім… не чекаючи освідчення від адвоката, вийшла за лікаря… 

 

Проте пан Томаш не журився, позаяк незаміжніх панн не бракувало. 

 

Він поволі облаштовувався, дедалі турботливіше дбав, щоби кожна деталь його помешкання становила мистецьку цінність. Міняв меблі, переставляв дзеркала, купував картини. 

 

Зрештою, його заведенція уславилася. Він і сам незчувся, як урядив у себе галерею образотворчого мистецтва, якою цікавилися чимраз більше відвідувачів. А що був гостинний, давав чудові бенкети й водив компанію з музикантами, в нього потроху організувалися домашні концерти, які вшановували присутністю навіть дами. 

 

Пан Томаш був радий усім, а спостерігаючи в дзеркалах, що його чоло вже переросло тім’я й сягає на потилиці білого, мов сніг, комірця, дедалі частіше нагадував собі: неодмінно треба одружитися! Тим більше, що він і досі відчував прихильність до жінок. 

 

Якось, коли він приймав численніше товариство, ніж зазвичай, одна з молодих паній, оглянувши його салони, загукала: 

– Що за картини!.. А які гладкі паркети!.. Ваша дружина, пане адвокате, буде дуже щасливою. 

– Якщо їй досить для щастя гладких паркетів, – озвався на це впівголоса сердечний адвокатів приятель. 

 У салоні стало дуже весело. Пан Томаш також усміхнувся, але відтоді, коли хтось нагадував йому про одруження, недбало махав рукою й казав: 

– Е-е-е!.. 

 

Тоді він зголив вуса й відростив бакенбарди. Про жінок завжди висловлювався з пошаною, а до їхніх хиб виявляв значну поблажливість. 

 

Не сподіваючись від світу анічого, бо він уже й від практики відмовився, адвокат скерував усі свої стримані почуття на мистецтво. Чудова картина, гарний концерт, нова театральна вистава були начебто верстовими стовпами на шляху його життя. Він не спалахував, не підносився – проте  смакував. 

 

На концертах він вибирав місця подалі від естради, щоби, слухаючи музику, не чути гамору й не бачити артистів. Коли йшов до театру, спершу ознайомлювався з драматичним твором, щоби спостерігати за грою акторів без гарячкової цікавості. Картини оглядав тоді, коли було найменше відвідувачів, і проводив у галереї години поспіль. 

 

Якщо йому подобалося щось, він мовив: 

– Знаєте, товариство, загалом це гарно. 

 

Він належав до тих небагатьох людей, які першими розпізнають талант. Але посередніх творів теж ніколи не засуджував. 

– Заждіть, може, він іще розвинеться, – казав, коли всі інші ганили митця. 

Був завжди поблажливим до людської недосконалості, а пороки не обсуджував. 

 

На біду, жодна смертна людина не позбавлена якого-небудь дивацтва, і пан Томаш теж мав своє. Отаке: він ненавидів катеринників і катеринки. 

 

Варто було адвокатові почути катеринку на вулиці, як він пришвидшував кроки і на кілька годин втрачав добрий гумор. Він, людина спокійна, розпалювався, якщо був сумирним – кричав, а якщо був лагідним – западав у гнів на перші звуки катеринкової мелодії. 

 

Не робив ні від кого таємниці із цієї своєї слабкості, навіть виправдовувався. 

 

– Музика, – розбурхано казав він, – є найніжнішим тілом духа, а в катеринці цей дух перероджується у функцію машини та знаряддя розбою. Бо катеринники – це просто-таки грабіжники! 

– Зрештою, – докидав він, – катеринка мене дратує, а я маю лиш одне життя, яке не годиться марнувати на слухання обридливої музики. 

 

Одна злоблива людина, знаючи про адвокатову відразу до музичних машин, затіяла вульгарний жарт – і… підіслала йому під вікна двох катеринників. Пан Томаш аж розхворівся від гніву, а згодом, викривши лиходія, викликав його на дуель. 

 

Довелося навіть скликати суд честі, щоб запобігти кровопролиттю через таку, здавалось би, дрібницю. 

 

Дім, у якому мешкав адвокат, кілька разів переходив із рук у руки. Звісно, кожен новий властитель мав за обов’язок підвищувати всім комірне, а панові Томашу передусім. Адвокат байдужливо платив надвишок, однак за умови, чітко записаній в угоді – катеринки в будинку не гратимуть. 

 

Попри всі застереження в контракті, пан Томаш виклика́в до себе кожного нового сторожа і провадив із ним якусь таку бесіду: 

 

– Слухай-но, чоловіче добрий… А як тебе звати?.. 

– Казимиром, прошу пана. 

– Ото слухай, Казимире! Щоразу, коли я повернуся додому пізно, а ти відчиниш мені браму, дістанеш двадцять ґрошей. Розумієш? 

– Розумію, вельможний пане. 

– А крім того, ти діставатимеш від мене десять злотих на місяць, але знаєш за що?.. 

– Не можу знати, ясний пане, — зворушено відповідав сторож. 

– За те, щоби ти ніколи не пускав на подвір’я катеринки. Розумієш?.. 

– Розумію, ясновельможний пане. 

 

Адвокатове помешкання складалось із двох половин. Вікна чотирьох великих кімнат визирали на вулицю, двох менших – на подвір’я. Парадна половина квартири була призначена для гостей. У ній відбувалися раути, господар приймав тут клієнтів і своїх родичів або знайомих із села. Сам пан Томаш з’являвся там рідко й лише задля того, щоби перевірити, чи навосковані паркети, чи витерто пилюку і чи не попсувались меблі. 

 

Натомість днями поспіль він, якщо взагалі бував удома, просиджував у кабінеті, що вікнами виходив на подвір’я. Там він читав книжки, писав листи або переглядав папери своїх знайомців, які просили його поради. А коли не хотів напружувати зір, сідав у крісло супроти вікна і, закуривши сигару, поринав у розмисли. 

 

Він знав, що мислення – це важлива життєва функція, якою не повинна легковажити людина, котра дбає про здоров’я.

 

По другий бік подвір’я, навпроти вікон пана Томаша, була квартира, яку винаймали менш майновиті квартиранти. Тривалий час тут мешкав старий судовий чиновник, який по тому, як утратив сталу посаду, переселивсь на Прагу. Відтак ці кімнатчини винайняв кравець, котрий полюбляв коли-не-коли упитись і галасувати, тож йому швидко відмовили в помешканні. Згодом сюди заселилась якась пенсіонерка, котра повсякчас сварилася зі своєю служницею. 

 

Однак на святого Яна стареньку, вже дуже древню й цілком маєтну, попри її сварливу вдачу – родичі забрали в село, а до квартири в’їхали двоє жінок із малою, приблизно восьмирічною дівчинкою. 

 

Жінки самотужки заробляли на життя. Одна шила, а друга плела панчохи на машині. Молодшу та привабливішу дівчинка називала мамою, а до старшої казала «пані». 

 

І в адвоката, і в нових мешканців вікна були прочинені весь день. Отож, коли пан Томаш сідав у своє крісло, чудово міг бачити, що відбувається в його сусідок. 

 

Там було вбоге умеблювання. На столах і стільцях, на канапі й комоді лежали тканини для шиття і клубки бавовни для панчіх. 

 

Зранку жінки самі замітали помешкання, а близько полудня наймичка приносила їм не дуже ситний обід. Зрештою, кожна з них майже не відходила від своєї туркотливої машини. 

 

Дівчинка зазвичай сиділа біля вікна. Це була дитина із темним волоссям і гарним личком, утім, якась бліда й нерухлива. Деколи дівчинка плела на двох спицях пасок із бавовняних ниток, іноді бавилася з лялькою, яку роздягала й одягала так повільно, наче це вартувало їй значних зусиль. Часом нічого не робила, просто сиділа біля вікна й до чогось дослухалася. 

 

Пан Томаш ніколи не бачив, щоби це дитя співало чи бігало кімнатою, навіть не зауважував усміху на бліденьких устах і нерухомому обличчі. 

 

«Дивна дитина!» – сказав сам до себе адвокат і почав придивлятись уважніше. 

 

Якось він помітив (це було в неділю), що мати дала їй маленький букетик. Дівчинка трохи пожвавилася. Вона розкладала і складала квіти, цілувала їх. Урешті-решт, знову зв’язала їх у букетик, примостила у склянці з водою і, сівши біля свого вікна, сказала: 

 

– Мамо, тут так сумно, еге ж?.. 

 

Адвокат обуривсь. Як могло бути сумно в будинку, де він упродовж стількох років перебував у доброму гуморі! 

 

Якогось дня адвокат опинився в своєму кабінеті близько четвертої пополудні. О такій годині сонце стояло навпроти помешкання його сусідок і світило й пригрівало дуже сильно. Пан Томаш глянув на другий бік подвір’я і, вочевидь, побачив дещо незвичайне, бо поквапливо надяг пенсне на носа. 

 

Ось що він виявив. 

 

Маленька дівчинка, сперши голову на руки, майже лягла навзнак біля свого вікна й дивилася широко розплющеними очима просто на сонце. На її личку, зазвичай такому нерухомому, тепер грали якісь почуття: наче й радість, а нібито й жаль… 

 

– Вона не бачить! – шепнув адвокат, опускаючи пенсне. Цієї миті він відчув, як щось коле в очах на саму лишень думку про те, що хтось може вдивлятись у сонце, що разило живим вогнем. 

 

Справді, дівчинка була незряча от уже два роки. На шостому році життя вона захворіла на якусь гарячку, впродовж кількох тижнів була не при тямі, а потім так знесилилася, що лежала наче мертва – не ворушилась і нічого не казала.

 

Її поїли вином і бульйонами, тож вона поволі опритомнювала. Проте того дня, коли її вперше посадили на подушку, запитала в матері: 

 

– Мамо, а зараз ніч?.. 

– Ні, моя дитино… А чому ти про це питаєш? 

 

Однак дівчинка не відповіла: її хилило в сон… Але назавтра, коли опівдні прийшов лікар, вона знову запитала: 

 

– Хіба досі ніч?.. 

 

Тоді стало зрозуміло, що дівчинка не бачить. Лікар оглянув її очі й запропонував єдине – чекати. 

Але що більше недужна набиралася сили, то сильніше журилася своїм каліцтвом… 

 

– Мамо, чому я вас не бачу?.. 

– Бо тобі оченята заслало. Але це минеться. 

– Коли минеться?.. 

– Скоро. 

– Може завтра, мамо? 

– За кілька днів, моя дитино. 

– А коли минеться, ви одразу скажіть, мамо. Бо мені дуже сумно!.. 

 

Збігали дні й тижні у безнастанному чеканні. Дівчинка вже почала підводитися з ліжечка. Навчилася ходити кімнатою навпомацки: сама вдягалась і роздягалася, повільно й обережно. 

 

Проте зір не повертався. 

Якось вона сказала: 

 

– Мамо, а на мені ж блакитна сукенка, еге ж?.. 

– Ні, дитино, вона сіра. 

– Мамо, а ви її бачите? 

– Бачу, моя люба. 

– Як удень? 

– Так. 

– Я теж почну все бачити за кілька днів?.. Ні, може, за місяць?.. 

 

А що мама нічого не відповідала, повела далі: 

 

– Правда, мамо, надворі завжди день?.. А в саду дерева – як і колись?.. А чи приходив до нас отой білий котик із чорними лапками?.. Правда, мамо, я бачила себе в дзеркалі?.. Тут немає дзеркала?.. 

 

Мати подала їй люстерко. 

 

– Треба дивитися сюди, отут, де гладеньке, – казала дівчинка, прикладаючи люстерко до обличчя. – Я нічого не бачу, – мовила вона. – А ви, мамо, теж не бачите мене в люстерку? 

– Я бачу тебе, моя пташко. 

– А як вам це вдається?.. – жалібно загукала дівчинка. – Адже якщо я не бачу себе, то й у дзеркалі не повинно нічого бути… А та, що в дзеркалі, вона бачить мене, чи ні?.. 

Мати розплакалась і вибігла з кімнати. 

 

Найулюбленішим заняттям для калічки було торкатися руками до дрібних предметів і впізнавати їх. 

 

Якогось дня мати принесла їй порцелянову ляльку – гарно одягнену, що коштувала цілого рубля. Дівчинка не випускала її з рук, торкалася до її носика, до рота, до очей, гладила себе нею. 

 

Вона лягла спати дуже пізно, невпинно думаючи про свою ляльку, яку поклала в коробочку, вистелену ватою. 

Уночі матір розбудили шамотня і шепіт. Вона підхопилася з постелі, запалила свічку й побачила в кутку свою доньку, яка вже була одягнена й бавилася з лялькою. 

 

– Що ти робиш, дитино? – гукнула вона. – Чому не спиш? 

– Ну ж бо вже день, мамо, – відказала каліка. 

 

Для неї день і ніч злилися воєдино і тривали вічно… 

Поступово в дівчинки почала стиратися зорова пам’ять. Червона вишня стала для неї гладкою, круглою і м’якою, лискуча монетка – твердим і дзвінким кружальцем, що на ньому вирізьблено якісь знаки. Вона знала, що кімната більша від неї, будинок більший від кімнати, а вулиця – від будинку. Проте все це якось змаліло в її уяві. 

 

Вона спрямовувала увагу на чуття дотику, нюху та слуху. Обличчя й руки набули такої чутливості, що, наблизившись до стіни, за кілька міліметрів відчувала легкий холодок. Про віддалені події дізнавалася лише на слух. Отож дослухалася до всього днями поспіль. 

 

Вона впізнавала широку ходу сторожа, який розмовляв писклявим голосом і замітав подвір’я. Знала, коли їде з дровами драбинястий селянський віз, коли фіакр, а коли двоколісні візки, що вивозили сміття. 

 

Щонайлегший шелест, запах, холодок чи тепло в повітрі не оминали її уваги. Вона навдивовижу швидко вловлювала такі дрібні події й робила з них висновки. 

 

Якось мати покликала служницю. 

 

– Янової нема, – мовила каліка, сидячи, як завжди, в кутку. – Вона пішла по воду. 

– А звідки ти про це знаєш? – здивовано запитала мати. 

– Звідки?.. Та ж я знаю, що вона брала відро на кухні, потім пішла на сусіднє подвір’я й накачала води. А тепер балакає зі сторожем. 

 

І справді, з-за паркану долітав відгомін розмови двох людей, але такий невиразний, що його можна було почути лише напружуючи слух. 

 

Однак навіть розширена сфера основних чуттів не могла замінити каліці зору. Дівчинка відчула нестачу вражень і затужила. 

 

Їй дозволили ходити всім будинком, і це її трохи заспокоювало. Витоптала кожен камінь на подвір’ї, торкнулася до кожної ринви й бочки. Але найбільше радощів справляли їй подорожі до двох цілком відмінних світів: до підвалу й на горище. 

У підвалі повітря було холодне, стіни вологі. Приглушене вуличне туркотіння долітало десь ізгори, інші звуки щезали. Це була ніч для осліплої дитини. 

 

Натомість на горищі, а надто – біля віконця, все було геть інакше. 

Там було гамірніше, ніж у кімнаті. Каліка чула туркотіння возів із кількох вулиць: сюди долинали відгомони з усього будинку. Її обличчя овівав теплий вітер. 

 

Вона чула пташиний щебет, гавкотіння псів і шелест дерев у сусідньому саду. Тут для неї був день… 

Ба більше. На горищі частіше, ніж у кімнаті, світило сонце, а коли дівчинка звертала до нього пригаслі очі, їй здавалося, що вона щось бачить. У її уяві пробуджувалися тіні форм і барв, але такі нечіткі й полохливі, що вона нічого була не в змозі пригадати… 

 

Саме тоді мати з’їхалася зі своєю приятелькою і перебралася до будинку, де мешкав пан Томаш. Обидві жінки раділи новому помешканню, але для незрячої дитини зміна місця була справдешнім лихом. 

Дівчинка мусила сидіти в кімнаті. На горище й до підвалу ходити було заборонено. 

 

Вона не чула ні птахів, ані дерев, а на подвір’ї панувала страхітлива тиша. Туди ніколи не заходили мандрівні гендлярі старизною, ні дротарі, ні сміттярі. Не пускали й сільських жінок, які співали побожних пісень, ані жебрака, який грав на кларнеті, ані катеринників. 

Єдиною її втіхою було вдивлятись у сонце, яке, проте, світило не завжди однаково й дуже швидко ховалося за будинками. 

 

Дівчинка знову затужила. Впродовж кількох днів змарніла, а на її обличчі з’явився вираз збайдужіння й мертвотності, що так дивував пана Томаша. 

Не маючи змоги бачити, каліка хотіла принаймні повсякчас чути найрозмаїтіші звуки. Тим часом у будинку було тихо. 

 

– Бідолашна дитина! – не раз шепотів пан Томаш, приглядаючись до посмутнілої малечі. 

«Чи міг би я щось зробити для неї?» – міркував він, помічаючи, що дитина марніє й никне з дня на день. 

 

У той час трапилося, що один із адвокатових приятелів був задіяний у судовому процесі і, як звично, віддав йому переглянути папери із проханням щось порадити. Пан Томаш уже не виступав у суді, але як досвідчений практик умів підказати найдоцільніший напрямок дій, обрати адвоката й дати йому корисні вказівки. 

 

Ця справа була заплутаною. Що глибше пан Томаш вчитувався в папери, то більше запалювався. У пенсіонері пробудився адвокат. Він уже не виходив із квартири, не перевіряв, чи витерли пилюку у салоні, лише зачинившись у своєму кабінеті читав документи й робив нотатки. 

 

Увечері старий адвокатів лакей прийшов зі щоденним звітом. Доповів, що пані докторова виїхала з дітьми на літню кватиру, що зіпсувався водогін, а придверник Казимир поскандалив із городовиком і пішов на тиждень до буцегарні. Насамкінець запитав: чи пан адвокат не хоче побачитися з новим сторожем?.. 

 

Проте адвокат, схилившись над паперами, лише курив сигару, пускав димові кільця і навіть не глянув на відданого слугу. 

 

На другий день пан Томаш іще сидів над актами, близько другої пообідав і сидів далі. Його рум’яне обличчя й сивуваті бакенбарди на сапфіровому тлі кімнатної оббивки нагадували «портрети з натури». Мати осліплої дівчинки та її компаньйонка, котра плела панчохи на машині, дивувались адвокатові й подейкували, що він скидається на молодявого вдівця, який має звичку з ранку до вечора дрімати за столом. 

 

Тим часом адвокат, хоч і примружив очі, анітрохи не дрімав, лише міркував над справою. 

 

1872 року земський обиватель Х переписав фільварок на свого небожа з боку сестри, а 1875-го – кам’яницю на небожа з боку сина. Син його рідного брата стверджував, що пан Х був 1872 року неповносправний, а син рідної сестри доводив, що Х збожеволів лише 1875-го. Однак чоловік рідної сестри небіжчика давав безсумнівні свідчення того, що Х і 1872, і 1875 чинив як божевільний, а весь свій маєток іще 1869 року, тобто в час повної свідомості, записав сестрі. 

 

Пана Томаша попросили з’ясувати, коли Х справді був неповносправний, а потім помирити три посварені сторони, жодна з яких навіть чути не хотіла про поступки. 

 

Коли адвокат отак зануривсь у заплутані обставини, стався дивний, складний до зрозуміння випадок. 

На подвір’ї, під самісіньким вікном пана Томаша, озвалася катеринка!.. 

 

Якби небіжчик Х постав із могили, прийшов до тями і зайшов кабінету, щоб допомогти адвокатові розв’язати складні питання, пан Томаш, безперечно, не зазнав би такого враження, як тепер, коли він почув катеринку!.. 

 

І якби це принаймні була італійська катеринка, з приємними тонами флейти, доладно сконструйована, що вигравала б гарні мелодії! Де там! Начебто задля гіршого знущання катеринка була зіпсована, фальшиво грала банальні вальси й польки, та ще й так голосно, аж дрижали шиби. В довершення лиха, труба, що озивалась у ній час до часу, гарчала, мовби лютий звір. 

 

Враження було буремне. Адвокат остовпів. Не знав, що думати й робити. Часом він був готовий припустити, що в нього самого замакітрилось у голові, поки вичитував посмертні розпорядження психічнохворого обивателя  Х, і він уліг галюцинаціям. 

 

Аж ні, це були не галюцинації. Це була справдешня катеринка, із зіпсованими сопілками й дуже гучною трубою! 

 

У серці адвоката, цього поблажливого, лагідного чоловіка, пробудилися дикі інстинкти. Він розгнівався на природу, що не створила його дагомейським королем, який має право вбивати своїх підданців, і подумав, із якою насолодою він закатрупив би катеринника! 

 

А що люди такого темпераменту, як пан Томаш, дуже легко в гнівному збудженні переходять від зухвалих намірів до найприголомшливіших учинків, то адвокат стрибнув до вікна, мов тигр, і вирішив вилаяти катеринника найпослідущими словами. 

 

Він уже вихилився й розтулив рота, щоби гукнути: «Ти… ледацюго сякий-такий!..», коли раптом почув дитячий голос. 

 

І глянув навпроти. 

 

Мала незряча дівчинка танцювала в кімнаті, плескаючи в долоньки. Її бліде личко зарум’янилось, уста сміялись, а попри те, із застиглих очей градом котилися сльози. 

 

Вона, бідачка, вже давно не отримувала стількох вражень у цьому спокійному домі! Якими дивовижами здавались їй фальшиві тони катеринки! Яким неймовірним був рик труби, що мало не довела адвоката до апоплексії. 

 

У додачу, катеринник, помітивши радість дитини, почав притупувати великим підбором об бруківку і раз по разу насвистувати, наче локомотив перед зустріччю двох поїздів. 

Боже! Як він чудово свистів… 

 

До адвокатового кабінету влетів відданий лакей, тягнучи за собою сторожа й волаючи: 

 

– Я казав цьому негідникові, ясний пане, щоби він негайно витурив катеринника! Казав, що він дістане щомісячну платню від ясного пана, що в нас контракт… Але цей хам! Він тиждень тому приїхав із села й не знає наших звичаїв. Ну, тепер послухай, – кричав лакей, шарпаючи за плече приголомшеного сторожа, – послухай, що тобі скажуть сам ясний пан! 

 

Катеринник виконував уже третю п’єску – так само фальшиво й верескливо, як дві попередні. 

Незряча дівчинка була зачарована. 

 

Адвокат обернувся до сторожа й мовив із притаманною йому флегматичністю, нехай і трохи збліднув: 

 

– Слухай-но, чоловіче добрий… А як тебе звати?.. 

– Павлом, ясний пане. 

– Отож, мій Павле, я платитиму тобі десять злотих на місяць, але знаєш за що?.. 

– За те, щоби ти ніколи не пускав на подвір’я катеринки! – квапливо ввернув лакей. 

– Ні, – мовив пан Томаш. – За те, щоби ти якийсь час пускав катеринки щодня. Розумієш? 

– Що ви таке кажете? – вигукнув служник, якого зненацька розгнуздав цей незбагнений наказ. 

– Щоби він, поки я не домовлюся з ним інакше, пускав катеринки на подвір’я щодня, – повторив адвокат, вкладаючи руки до кишень. 

– Я вас не розумію, пане!.. – озвався служник із нотками образливого подиву. 

– Ти дурненький, мій любий! – добродушно мовив йому пан Томаш. І докинув:  

– Ну, ходіть працювати. 

 

Лакей і сторож вийшли, а адвокат помітив, що його відданий слуга шепоче щось своєму товаришеві на вухо й показує пальцем на чоло… 

 

Пан Томаш усміхнувся й начебто заради того, щоби підтвердити найгірші здогади свого прислужника, кинув катеринникові десятку. 

 

А потім узяв календар, знайшов у ньому список лікарів і записав на аркушику адреси кількох окулістів. А що катеринник розвернувся тепер до його вікна й заходився за його десятку притупцювати й насвистувати ще голосніш – а це вже нестерпно дратувало адвоката, – то він, узявши аркушика з адресами лікарів, вийшов, бурмочучи: 

 

– Бідолашна дитина!.. Я вже давно мусив нею заопікуватися… 

 

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Прус Б. Катеринка // Посестри. Часопис. 2023. № 46

Примітки

    Пов'язані статті

    Loading...