Посестри. Часопис №24 / «Отже, саме тепер...»

Отже, саме тепер.

Синє та бурштинове храмове світло

кришиться об твою постать.

Молитва про силу зброї.

Досі

я два роки не заходила в церкву.

Латунь тут відполірована,

як моя недовіра.

Саме пора

поміркувати про надмірну, задушливу

сердечну ощадливість, про

острах розтратити більше себе,

ніж передбачає стандартна пайка,

про слова, що спізнюються,

про розколотий обладунок,

з якого в'язко тече

жовток довіри, несуджений згусток життя,

про леткі ефіри пам'яті,

про наші дзвінкі та крихкі хребти.

Я завжди заговорюю першою й затинаюся:

власний голос раптом здається мені дитячим.

Називаю тобі речі на імена, немов

незнайомцю на КПП простягаю паспорт.

Ти стоїш усередині променя,

перед очима, горбишся

як обгорілий сірник.