Посестри. Часопис №15 / Забуття

Так, я знала це слово, й від нього пересихали губи

у ті нечисленні миті, коли двигтіла земля.

Але зараз я сиджу на краю порожнього пляжу,

смакую казками про можновладців та крокодилів

і згадую з острахом про готичні відстані,

у яких до Бога було ближче, аніж до Індії.

 

Так, я знала це слово. І правда, що завдяки тобі.

У церкві за дюною Миколай, патрон полювальниць за посагом,

зараз здіймає брову й шепоче: «Дитино-дитино...»

Поглянь, сядь на піску в кольорах його бороди.

Ніхто ж не довів, що інший берег існує.