Лялька (IX. Кладки, на яких зустрічаються люди з різних світів)

Уранці у Велику п’ятницю Вокульський пригадав, що нині й завтра графиня Йоанна і панна Ізабела збиратимуть пожертви при Гробі Господнім.

«Треба піти туди і дати їм щось, — подумав він і витяг із каси п’ять золотих напівімперіалів. — Хоча, — додав за мить, — я вже послав їм килими, співочих пташок, музичну скриньку, навіть фонтан!.. Цього, мабуть, досить для спасіння однієї-єдиної душі. Не піду!»

Однак по обіді він дорікнув собі, що, можливо, графиня чекає на нього. А в такому разі не годиться відступати або жертвувати всього лише п’ять напівімперіалів. Отож витяг із каси ще п’ять і загорнув усе це в папіросний папір.

«Щоправда, — сказав сам до себе, — там буде панна Ізабела, а їй не можна пожертвувати десять напівімперіалів».

Тоді розгорнув свій сувій, знову доклав п’ять золотих монет і знову замислився: «Іти чи не йти?..»

«Ні, — сказав, — я не хочу долучатися до цієї ярмаркової доброчинності».

Укинув сувій назад у касу й не пішов у п’ятницю до Гробу Господнього.

Проте у Велику суботу цілковито змінив погляд на цю справу.

«Я схибнувся! — сказав він. — Якщо не піду до костелу, де я її перестріну?.. Як не грішми, то чим приверну її увагу?.. Я втрачаю глузд…»

Однак він досі вагався й лише близько другої, коли Жецький наказав зачиняти крамницю з приводу свята, Вокульський узяв із каси двадцять п’ять імперіалів і пішов у напрямку костелу.

Утім він не зайшов туди одразу — щось стримувало його. Хотів побачити панну Ізабелу, а водночас побоювався цього й соромився своїх напівімперіалів.

«Жбурнути купу золота!.. Як же вражає це у час паперових банкнот і — як це тхне манерами скоробагатьків… Ну, але що його робити, якщо вони чекають саме грошей?.. Може, цього навіть замало?..»

Він тинявся вулицею навпроти костелу сюди й туди, не в змозі відвести від нього очей.

«Я вже йду, — думав він. — Зараз… іще хвилинку… Ах, та що ж це зі мною відбувається!..» — додав він, відчуваючи, що його розшарпана душа не годна зважитися без вагань навіть на такий простий вчинок.

Тепер він пригадав, як давно не був у костелі.

«Коли ж це?.. Раз під час вінчання… Другий — на похороні дружини…»

Однак в обох випадках він до пуття не розумів, що відбувається навколо, отож дивився цієї миті на костел як на цілковито нову для себе річ.

«Що ж це за велетенська будівля, на якій вежі замість димарів, у якій ніхто не мешкає, тільки спочиває прах давно померлих людей?.. Навіщо так марнувати місце й камінь, для кого горить світло вдень і вночі, з якою метою там купчаться юрми людей?..

На торговицю йдуть по харчі, до крамниць по товари, в театр у пошуках розваги, а сюди — навіщо?..»

Він мимохіть порівнював малий зріст вірних, котрі стояли під костелом, із величчю святого храму, і йому сяйнула оригінальна думка. Оце як колись на землі працювали потужні сили, висуваючи із плаского материка гірські хребти, так колись у людства була й інша незмірна сила, що змурувала споруди такого штибу. Дивлячись на такі будівлі, можна було припустити, що вглибині нашої планети мешкали велетні, які, прориваючись кудись угору, здиблювали земну кору і залишали сліди отих ривків у формі дивовижних печер.

«Куди вони проривались? У інший, начебто вищий світ. А якщо морські припливи доводять, що місяць не є ілюзорним сяйвом, натомість очевидною реальністю, чому ж дивні будинки не могли б утверджувати реальність іншого світу?.. Хіба він слабше притягає до себе людські душі, ніж місяць океанічні хвилі?..»

Вокульський увійшов до костелу, й одразу на вході його знову вразило нове видовище. Кілька жебрачок і жебраків благали подаяння, за яке Бог заплатить милосердим людям у прийдешньому житті. Одні вірні цілували ноги Ісуса, розіп’ятого римлянами, інші, впавши навколішки ще на порозі, здіймали очі й руки вгору, нібито вдивлялись у понадземне видиво. Костел був занурений у темряву, яку не в змозі розсіяти пломінці кількох сотень свічок, що горіли у срібних канделябрах. Сям і там на підлозі храму видніли нечіткі тіні людей, які лежали хрестом або згиналися до землі, мовби ховали свою побожність, сповнену покори. Дивлячись на ці нерухомі тіла, можна було помислити, що душі їх на мить покинули і втекли до якого-небудь ліпшого світу.

«Тепер я розумію, — подумав Вокульський, — чому відвідання храмів зміцнює віру. Тут усе влаштовано так, що нагадує про вічність».

Від тіней, занурених у молитву, його погляд побіг до світла. І він побачив у різних точках храму столи, накриті килимами, на них таці, наповнені банкнотами, сріблом і золотом, навколо столів — дам, які сиділи на вигідних кріслах, вичепурені в шовки, пера й оксамит, а навколо дам роїлася весела молодь. Найпобожніші з них стукали в бік тих людей, які оминали таці, всі бесідували й розважалися, немов на світському рауті.

Вокульському здалося, що він бачить цієї миті перед собою три світи. Один (він уже давно полишив землю), який молився і споруджував во славу Господню потужні будівлі. Другий, убогий і покірливий, який умів молитися, однак будував лише мазанки, і третій, який не мурував нічого, крім палаців для самих себе, адже встигнув призабути про молитву і перетворив доми Господні на місця побачень, немов безтур­ботні птахи, які будують гнізда і заводять пісень на могилах полеглих героїв.

«А чим же є я, зарівно чужий їм усім?..»

«А може, ти отвір у залізному решеті, в яке я вкину їх усіх, щоби відділити згірклу полову від зерна», — відповів йому чийсь голос.

Вокульський роззирнувся. «Породження хворобливої уяви». Водночас за четвертим столом, вглибині костелу помітив графиню Йоанну і панну Ізабелу. Обидві також сиділи над тацею з грішми і тримали в руках книжки, мабуть, молитовники. Позаду крісла графині стояв служник у чорній лівреї.

Вокульський пішов до них, перечіпаючи вірних, які колінкували на долівці, й оминаючи інші столи, з-за яких йому завзято стукали. Наблизився до таці і, вклонившись графині, поклав свій сувій з імперіалами.

«Боже, — подумав він, — який у мене, мабуть, дурнуватий вигляд із цими грішми».

Графиня відклала книжку.

—  Вітаю тебе, пане Вокульський, — мовила вона. — Знаєш, а я гадала, що ти вже не прийдеш, і мушу сказати, що мені було навіть трохи прикро.

—  Я казала вам, тітонько, що він прийде, і до того ж із мішком золота, — озвалася панна Ізабела англійською.

У графині виступили на чолі рум’янець і густий піт. Вона злякалася слів небоги, припускаючи, що Вокульський розуміє англійську.

—  Будь ласка, пане Вокульський, — швидко мовила вона, — присядь тут на хвильку, бо пан із Товариства доброчинності пішов від нас. Ти дозволиш, я покладу твої імперіали згори, щоби присоромити осіб, які воліють витрачати гроші на шампанське…

—  Таж заспокойтеся, тітонько, — втрутилася панна Ізабела, знов англійською. — Він напевне не розуміє…

Цього разу Вокульський також зашарівся.

—  Познайомся, Бело, — мовила графиня урочистим тоном, — пан Вокульський… який склав таку щедру пожертву на наш сиротинець…

—  Я чула, — відповіла панна Ізабела польською, примружуючи повіки на знак привітання.

—  Пані графине, — дещо жартівливо мовив Вокульський, — ви хочете позбавити мене заслуг у прийдешньому житті, вихваляючи вчинки, які я, врешті-решт, можу чинити з корисливою метою.

—  Я здогадалася про це, — шепнула панна Ізабела англійською.

Графиня ледве не зомліла, передчуваючи, що Вокульський зрозумів, що означають слова її небоги — навіть якби не знав жодної мови.

—  Ти, пане Вокульський, — мовила вона з гарячковим поспіхом, — можеш легко здобути собі заслугу в прийдешньому житті, хоч би й… пробачаючи кривду…

—  Я завжди пробачаю її, — відказав він, дещо здивований.

—  Дозволю собі сказати, що не завжди, — вела далі графиня. — Я стара жінка і твоя щира приятелька, пане Вокульський, — наголосила вона, — то зроби мені одну поступку…

—  До ваших послуг.

—  Позавчора ти звільнив одного з твоїх… службовців, такого собі Мрачевського…

—  За що ж оце?.. — раптом озвалася панна Ізабела.

—  Не знаю, — мовила графиня. — Здається, йшлося про розбіжності у політичних поглядах або щось у такому дусі…

—  То цей молодик має погляди?.. — гукнула панна Ізабела. — Як цікаво!..

Вона сказала це з такою потішною інтонацією, що Вокульський відчув, як із його серця відступає неприязнь до Мрачевського.

—  Річ не в поглядах, пані графине, — озвався він, а в нетактовних зауваженнях про осіб, які відвідують нашу крамницю.

—  Можливо, ці особи й самі нетактовно поводяться, — встряла панна Ізабела.

—  Їм можна, вони платять за це, — спокійно відповів Вокульський. — Нам — ні.

На обличчі панни Ізабели виступив яскравий рум’янець. Вона взяла книжку й почала читати.

—  Та все ж таки ти ж дозволиш вблагати себе, пане Вокульський? — мовила графиня. — Я знаю матір цього хлопця, і повір: мені так прикро бачити її у відчаї…

Вокульський замислився.

—  Гаразд, — відповів він. — Я дам йому посаду, але в Москві.

—  А його бідолашна мати?.. — запитала графиня благальним тоном.

—  Тоді я підвищу йому платню на двісті… на триста рублів, — відказав він.

Цієї миті до столу наблизилися кількоро дітей, яким графиня почала роздавати образки. Вокульський підвівся з крісла і, щоб не заважати цьому побожному заняттю, перейшов на бік панни Ізабели.

Панна Ізабела підвела очі від книжки і, позираючи на Вокульського дивним поглядом, запитала:

—  Ви ніколи не змінюєте ваших рішень?

—  Ні, — відповів він.

Але звів очі долу цієї миті.

—  А якби я попросила за цього молодого чоловіка?..

Вокульський вражено глянув на неї.

—  У такому разі я відповів би, що Мрачевський втратив місце, бо неприпустимо відгукувався про осіб, які виявили йому честь, дозволивши собі трохи ласкавіший тон у розмові… Однак якщо накажете…

Тепер панна Ізабела потупила погляд, безмежно знічена.

—  Ах… так!.. Зрештою, мені однаково, де оселиться цей молодик. Нехай їде хоч би й до Москви.

—  Отуди він і поїде, — відказав Вокульський. — Моє шанування, — додав він, кланяючись.

Графиня подала йому руку.

—  Дякую тобі, пане Вокульський, що не забув, і запрошую до себе на свячене. Дуже тебе прошу, пане Вокульський, — наголосила вона на останніх словах.

Зненацька помітила якийсь рух всередині костелу і звернулася до служника:

—  Ходи, мій Ксаверію, до пані Заславської і проси, щоби вона позичила нам свій екіпаж. Скажи, що в нас кінь занедужав.

—  На котру накажете, ясна пані? — запитав служник.

—  Десь… за півтори години. Еге ж, Бело, ми не просидимо тут довше?

Служник підійшов до столу біля дверей.

—  Тоді до завтра, пане Вокульський, — мовила графиня. — Ти зустрінеш у мене багатьох знайомих. Будуть кілька панів із Товариства доброчинності…

«Ага!» — подумав Вокульський, прощаючись з графинею. Він відчував до неї зараз таку вдячність, що віддав би на її сиротинець половину свого капіталу.

Панна Ізабела кивнула йому здалека і знову подарувала поглядом, який здався йому дуже незвичним. А коли Вокульський розтанув у костельних тінях, мовила до графині:

—  Тітонько, а ви кокетуєте з цим паном. Гей, тітонько, це починає ставати підозрілим…

—  Твій батько мав слушність, — відказала графиня. — Цей чоловік може бути корисним. Зрештою, за кордоном такі стосунки належать до доброго тону.

—  А якщо в нього запаморочиться в голові від таких стосунків?.. — запитала панна Ізабела.

—  У такому разі він доведе, що має слабку голову, — коротко відповіла графиня, узявши релігійну книжку.

Вокульський не пішов із костелу, а звернув поблизу виходу в бічну наву. Одразу біля Гробу Господнього, навпроти столика графині, в кутку стояла порожня сповідальня. Вокульський зайшов до неї, причинив дверцята і, невидимий, вдивлявся в панну Ізабелу.

Вона тримала книжку в руці, зиркаючи раз по раз на вхід до костелу. На її обличчі малювались утома та нудьга. Деколи до столика підходили діти по образки, панна Ізабела подавала декотрим їх власноруч — таким рухом, мовбито хотіла сказати: «Ах, коли це все закінчиться!..»

«І все це вона робить не з побожності й не з любові до дітей, проте задля розголосу і з метою вийти заміж, — подумав Вокульський. — Ну і я також, — додав він, — чимало роблю заради реклами й одруження. Світ гарно влаштований! Замість щоб запитати напрямки: ти кохаєш мене чи ні? Або: ти хочеш бути зі мною чи не хочеш? Я викидаю сотні рублів, а вона кілька годин нудьгує на вітрині та вдає побожність».

А якщо вона відповість, що не кохає мене? Усі ці церемонії мають гарний бік: вони дають час і змогу запізнатися ближче.

Прикро, однак, не розуміти англійської… Нині я знав би, якої думки вона про мене: бо я впевнений, що вона казала своїй тітці саме про мене. Треба навчитися…

Або візьмімо таку дурницю, як екіпаж… Якби в мене був екіпаж, я міг одразу відправити її додому разом із тіткою, і між нами знову зав’язався б новий вузол… Так, екіпаж у кожному разі мені придасться. Додасть із тисячу рублів витрат на рік, але що ж його робити? Я мушу бути готовий за всіма пунктами.

«Екіпаж… англійська… майже двісті рублів за одну доброчинну складку!.. І це роблю я, хто зневажає все це… Проте, власне, на що ж мені витрачати гроші, як не на те, щоб здобути своє щастя? Чи мене обходить якась там теорія накопичування, коли я відчуваю біль у серці?..»

Подальший плин його думок перервала сумна деренчлива мелодія. Це були звуки музичної скриньки, опісля защебетали механічні пташки, а коли вони змовкли, чулися лише тихий плюскіт фонтана, шепіт молитов і зітхання вірних.

У наві, у сповідальні, біля дверей гробової каплички видніли згорблені постаті людей, які ревно молилися. Декотрі повзли до розп’яття по підлозі і, поцілувавши його, клали на тацю дрібні гроші, вийняті з носових хустинок.

Углибині каплиці лежав у повені світла білий Ісус в облямівці квітів. Вокульському здавалося, що в миготінні пломінчиків його обличчя оживає і набуває то грізного виразу, то ласки й милосердя. Коли скринька вигравала «Лючію ді Ламмермур» із опери Доніцетті або коли з глибини костелу долітав брязкіт грошей і вигуки французькою, Ісусове обличчя темнішало. А коли до розп’яття наближався який-небудь неборака і під плюскіт фонтана розповідав Розп’ятому про свої митарства, Ісус розтуляв мертві уста й повторював благословення й обітниці:

«Благословенні смиренні… Благословенні голодні та спраглі…»

До таці підійшла молода нарум’янена дівчина. Поклала срібну сороківку, але не сміла торкнутися до хреста. Люди, які колінкували поряд, осудливо дивилися на її оксамитову кофтину і яскравий капелюх. Утім коли Христос шепнув: «Хто з вас без гріха, нехай перший на неї той каменем кине”, вона впала на долівку й поцілувала його ноги, немов колись Марія Магдалина.

«Благословенні милосердні… Благословенні чисті серцем…»

Вокульський із глибоким зворушенням дивився на натовп, занурений у костельний морок, який із такою стійкою вірою вже вісімнадцять століть поспіль очікує сповнення Божих обітниць.

«Коли ж то буде…» — подумав він.

«Син Людський пошле своїх ангелів, які зберуть з Його Царства всі спокуси й тих, хто чинить беззаконня, і вкинуть їх у вогняну піч…»

Він машинально глянув у середину костелу. За найближчим столиком графиня дрімала, а панна Ізабела позіхала, при дальньому три незнайомих йому дами заходилися сміхом від оповідок якогось вишуканого молодика.

«Інший світ!... Інший світ!.. — думав Вокульський. — Яка фатальність штовхає мене в той бік?»

Цієї миті одразу побіч сповідальні стала, а потім уклякла навколішки молода жінка, одягнена дуже ошатно, з малою дівчинкою.

Вокульський придивився до неї й виявив, що вона неймовірно вродлива. А над усе його вразив вираз її обличчя: начебто прийшла до цього гробу не з молитвою, а із запитанням і скаргою.

Вона перехрестилась, але побачивши тацю, вийняла мішечок із грішми.

—  Ходи, Гелюсю, — мовила дитині впівголоса, — поклади це на тацю й поцілуй Господа Ісуса.

—  Куди поцілувати, мамо?

—  У ручку і в ніжку…

—  А в личко?

—  У личко не можна.

—  Ех, та чого б то!.. — дівчинка побігла до таці й схилилася над розп’яттям.

—  Ти бачиш, мамо, — гукнула, повертаючись, — я поцілувала, і Господь Ісус нічого не сказав.

—  Гелюсю, будь чемна, — відказала мати. — Ліпше стань на колінця і прочитай молитви на вервичці.

—  Які молитви?

—  Три Отченаші й тричі «Радуйся!»…

—  Такі довгі молитви?.. А я така маленька…

—  Ну, то прочитай одне «Радуйся!»… Тільки стань на колінця… Дивись отуди…

—  Уже дивлюся. Богородице Діво, радуйся… благословенна Маріє… Мамо, а це пташки співають?

—  Штучні пташки. Читай молитву.

—  А штучні — то які?

—  Спершу прочитай молитву.

—  Якщо я не пам’ятаю, де закінчила…

—  Тоді кажи за мною: «Богородице Діво, радуйся!..»

—  Спаси нас. Амінь, — доказала дівчинка. — А з чого роб­лять штучних пташок?

—  Гелюню, тихо будь, бо я тебе ніколи не поцілую, — шепнула засмучена мати. — Ось тобі книжка —розглядай картинки, як мучили Господа Ісуса.

Дівчинка всадовилася з книжкою на сходини сповідальні і принишкла.

«Яке миле дитятко! — думав Вокульський. — Якби вона була моєю донечкою, я, здається, віднайшов би розумову рівновагу, яку втрачаю нині з дня на день. І мати прегарна жінка. Яке волосся, профіль, очі… Просить Господа, щоби воскресив їхнє щастя… Вродлива й нещасна — мабуть, удова.

Ет, якби я зустрів її рік тому.

І є ще лад на цьому світі?.. За крок один від одного стають двоє нещасливих людей, одна шукає кохання й родини, а друга, можливо, змагається з бідою і нестачею турботи. Кожна знайшла б у другій те, чого потребує, ну — й вони не зійдуться… Одна приходить благати в Бога милосердя, друга викидає гроші заради стосунків. Хтозна, чи кількасот рублів не були би щастям для цієї жінки? Але вона не отримає їх, Бог тепер не слухає молитов пригноблених.

А якби таки довідатися, хто вона така?.. Може, я зумів би їй допомогти. Чому піднесені Ісусові обітниці не мають бути сповнені, хоч би й руками таких недовірків, як я, якщо вірні заклопотані чимсь іншим?»

Цієї миті Вокульського сипонуло жаром… До столика графині наблизився елегантний молодик і щось поклав на тацю. На його появу панна Ізабела зарум’янилась, і її очі набули того дивного виразу, який завжди так вражав Вокульського.

На запрошення графині елегантний молодик сів у те саме крісло, яке нещодавно звільнив Вокульський, і зав’язалася жвава розмова. Вокульський не чув її суті, лише відчував, як у його мозку випалюється образ цього товариства. Коштовний килим, срібна таця, присипана вгорі жменею імперіалів, два свічники, десять пломінчиків, графиня, одягнена у глибоку жалобу, молодик, задивлений у панну Ізабелу, а вона — розпромінена. Навіть така деталь не оминула його уваги: від сяйва пломінчиків у графині світяться щоки, у молодика кінчик носа, а в панни Ізабели очі.

«Чи вони кохають одне одного? — думав він. — Тоді чому не поберуться?.. — Може, в нього немає грошей… Але в такому разі — що означають її погляди?.. Вона так само дивилася нині на мене. Щоправда, панна на виданні мусить мати кількох або й кільканадцятьох обожнювачів і приваблювати всіх, щоби… продатися тому, хто запропонує більше!»

Прийшов пан із Товариства доброчинності. Графиня підвелася з крісла, те саме зробили й панна Ізабела, і привабливий юнак, і всі троє з гучним шелестом пішли до виходу, зупиняючись біля інших столиків. Кожен молодик із тих, що там асистували, палко вітався з панною Ізабелою, а вона обдаровувала кожного тими самими, цілковито такими самими поглядами, які каламутили глузд Вокульського. Врешті все стихло: графиня й панна Ізабела полишили костел.

Вокульський отямився й обдивився навколо. Вродливої жінки з дитиною вже не було.

«Як шкода!» — шепнув він і відчув, як злегка стиснулося серце.

Натомість обіч хреста, який лежав на долівці, досі колінкувала молода дівчина в оксамитовій кофтині та яскравому капелюсі. Коли вона обернула погляд до освітленого гробу, на її нарум’янених щоках теж щось зблиснуло. Знову поцілувала ноги Господа, важко підвелась і вийшла.

«Благословенні засмучені… Нехай принаймні тобі померлий Ісус дотримає обітниці», — подумав Вокульський і ви­йшов слідом за нею.

У притворі він побачив, що дівчина роздає милостиню жебракам. І його огорнув жорстокий біль на думку, що з двох жінок, з яких одна хоче продатися за гроші, а друга вже продається з нужди, ота друга, заплямлена ганьбою, можливо, була б ліпша і чистіша перед якимсь найвищим трибуналом.

Він наздогнав її на вулиці й запитав:

—  Куди ти йдеш?

На її обличчі видніли сліди сліз. Вона звела на Вокульського апатичний погляд і відказала:

—  Можу піти з вами.

—  Отак ти кажеш?.. То ходімо.

Ще не було п’ятої, день довгий, кілька перехожих озирались їм услід.

«Треба бути повним блазнем, щоб виробляти щось таке, — подумав Вокульський, ідучи в напрямку крамниці. — Скандал то ще півбіди, а от що, до дідька, за проекти засіли у моїй голові? Апостольство?.. Вершина глупоти… Зрештою, мені однаково, я всього лишень виконавець чужої волі».

Він зайшов у браму будинку, в якому містилася крамниця, і звернув до кімнати Жецького, а дівчина йшла за ним. Пан Ігнацій був у себе і, побачивши таку специфічну пару, розвів руками з подиву.

—  Чи не міг би ти вийти на кілька хвилин? — запитав його Вокульський.

Пан Ігнацій нічого не відповів. Узяв ключа від задніх дверей крамниці й полишив кімнату.

—  Вас двоє? — шепнула дівчина, виймаючи шпильку з капелюха.

—  Я запитаю з твого дозволу, — перервав її Вокульський. — Ти щойно була в костелі, отож правда, моя пані?

—  Ви мене бачили?

—  Ти молилась і плакала. Можу я дізнатися, з якого приводу?

Дівчина здивувалась і, знизуючи плечима, відповіла:

—  Хіба ви священник, що питаєте про таке?

А придивившись до Вокульського уважніше, додала:

—  Ех! Теж хоче голову мені морочити… Дотепно!

Вона вже налаштувалася вийти, проте Вокульський зупинив її.

—  Зажди. Є дехто, хто хотів би тобі допомогти, тож не квапся і відповідай щиро…

Вона знову придивилася до нього. Раптом її очі засміялись, а на обличчі спалахнув рум’янець.

—  Знаю, — гукнула вона. — Ви, певно, від того старого пана!.. Він кілька разів обіцяв, що візьме мене до себе… Чи він дуже багатий?.. Певно, що дуже… Їздить у кареті й сідає в театрі у перших рядах.

—  Послухай мене, — перебив він. — І відповідай: чому ти плакала в костелі?

—  Ну бо, бачте, пане… — почала дівчина й розповіла таку цинічну історію якоїсь своєї суперечки з хазяйкою борделю, що Вокульський зблід, слухаючи її.

«Оце тварина!» — шепнув він.

—  Я пішла до Гробу Господнього, — вела далі дівчина, — бо гадала, що трохи розвіюся. Де там, варто було згадати стару, як у мене аж сльози від злості потекли. Я почала просити Господа Бога, що або нехай стару хвороба затовче, або щоб я змогла піти від неї. І, знати, Бог послухав, якщо той пан хоче забрати мене.

Вокульський сидів непорушно. Врешті запитав:

—  Скільки тобі років?

—  Усім кажуть, що шістнадцять, а насправді дев’ятна­дцять.

—  Ти хочеш піти звідти?

—  Ох, та хоч би й до пекла. Так мені вже остогиділи… Але…

—  Що?

—  Певно, нічого з того не буде… Нині піду, то по святах мене повернуть і відплатять як тоді, на карнавалі, що я потім цілий тиждень лежала…

—  Не повернуть.

—  Та повернуть! У мене ж є борги…

—  Великі?

—  Ого!.. Зо п’ятдесят рублів. Не знаю навіть, звідки вони взялися, бо я за все плачу подвійно. Але так є… У нас завжди так. А ще як почують, що той пан має гроші, скажуть, що я їх обікрала, і нарахують, скільки їм заманеться.

Вокульський відчував, що відвага полишає його.

—  Скажи мені, ти хочеш працювати?

—  А що мені дадуть робити?

—  Навчишся шити.

—  Це ні до чого. Бо я була в швейній майстерні. Але за вісім рублів на місяць ніхто не виживе. Зрештою — я ще вартую стільки, щоб нікого не обшивати.

Вокульський підвів голову.

—  Ти не хочеш піти звідти!

—  Таж хочу!

—  Тоді вирішуй негайно. Або ти підеш працювати, бо задарма ніхто на світі хліба не їсть…

—  І це неправда, — перебила вона. — Той старий пан нічого не робить, а гроші має. Не раз казав мені, що в мене теж уже ні про що голова не болітиме…

—  Ти не підеш до жодного пана, а до магдалинок[1]. Або повертайся назад.

—  Магдалинки мене не візьмуть. Треба сплатити борг і мати поручителів…

—  Усе буде залагоджено, якщо ти туди підеш.

—  Як же я до них піду?

—  Я дам тобі листа, якого ти зараз же віднесеш і там зостанешся. Хочеш чи ні?..

—  Ха! Давайте листа. Побачу, як мені там буде.

Вона сіла і роззирнулася кімнатою.

Вокульський написав листа, розповів, куди вона має йти і насамкінець додав:

—  Ти маєш віз і візника. Будеш чемною і працьовитою, то буде тобі добре, а як не скористаєшся з нагоди, роби, що хочеш. Можеш іти.

Дівчина розсміялася.

—  Ото стара розлютиться… То я вже їй заллю сала за шкуру... Ха-ха!.. Але… може, ви тільки дурите мене?

—  Іди, — сказав Вокульський, показуючи на двері.

Вона знов уважно придивилася до нього й вийшла, знизавши плечима.

За мить по тому, як вона пішла, з’явився пан Ігнацій.

—  Що це за знайомства? — кисло запитав він.

—  Та й не кажи!.. — замислено мовив Вокульський. — Я ще не бачив такої тварини, хоча знайомий з багатьма тваринами.

—  Лише у Варшаві їх тисячі, — відказав Жецький.

—  Знаю. Якщо їх осуджувати, це ні до чого не приведе, бо вони постійно відроджуються, отож висновок: рано чи пізно суспільство мусить перебудуватися від підвалин до вершин. Або воно загниє.

—  Ага!.. — шепнув Жецький. — Я додумався до цього.

Вокульський попрощався з ним. Він зазнав таких відчуттів, мов хворий на гарячку, якого облили крижаною водою.

«Однак поки суспільство перебудується, — думав він, — я бачу, що сфера моєї філантропії дуже звузиться. Моїх грошей не вистачить на ушляхетнення нелюдських інстинктів. Я волію збирачок пожертв, які позіхають, аніж потвор, котрі моляться і плачуть».

Образ панни Ізабели з’явився перед ним у яскравішому ореолі світла, ніж колись. Кров ударяла йому в голову, і він картав себе в душі на думку, що міг порівняти її з подібним створінням!

«Я вже волію викидати гроші на карети й коней, аніж на нещастя… такого роду!..»

У Велику неділю Вокульський під’їхав у найнятій кареті до помешкання графині. Застав тут довгу вервицю екіпажів дуже різної вартості. Там були елегантні дрожки, які обслуговували «золоту» молодь, і звичайні візки, що їх орендували погодинно пенсіонери; старі карети, старі коні, стара упряж і служники у підтоптаних лівреях — і нові, прямісінько з Відня, колясочки, лакеї поряд з ними мали квіти в бутоньєрках, а кучери опирали батіг на стегно, мовби маршальську булаву. Не бракувало й фантазійних козаків, одягнених у такі широкі шаровари, начебто саме в цих штанях їхні хазяї вмістили свої амбіції.

Ще він помітив мимохідь, що поміж гурту візниць великопанські служники поводилися з великою гідністю, банкірські поривались верховодити, за що їх лаяли, а візники лискучих дрожок були найрішучішими. Тим часом кучери найманих карет трималися близько один від одного і погорджали рештою, а решта погорджала ними.

Коли Вокульський зайшов у передсінок, сивий швейцар у червоному перев’язі через плече глибоко вклонився йому і прочинив двері до гардероба, де джентльмен у чорному фраку зняв з нього пальто. Водночас йому заступив дорогу Юзеф, лакей графині, який добре знав Вокульського, адже саме він переносив з його крамниці до костелу музичну скриньку і співочих пташок.

—  Ясна пані чекають, — мовив Юзеф.

Вокульський потягнувся до жилетки і дав йому п’ять
рублів, відчуваючи, що поводиться як парвеню.

«Ах, який же я дурний! — думав він. — Ні, я не дурний. Я просто скоробагатько, котрий мусить платити в цьому товаристві кожному й на кожнім кроці. Ну, навернення гріховодниць коштує дорожче».

Він ішов мармуровими сходами, які оздоблювали квіти, а Юзеф перед ним. На першому поверсі мав капелюха на голові, на другому зняв його, не знаючи, чи правильно поводиться.

«Урешті-решт я міг би зайти поміж них усіх у капелюсі на голові», — сказав він сам до себе.

Помітив, що Юзеф, попри його вік, старший від середнього, біг сходами, наче юна лань, і нагорі кудись завіявся, а Вокульський зостався сам-один, не знаючи куди йти і кому відрекомендуватися. Це тривало недовго, проте у Вокульському закипів гнів.

«Якими ж оце вони формальностями обгородилися, ти ж ба? — подумав він. — Ах… якби я міг зруйнувати це все!..»

І йому привиділося на кільканадцять секунд, що поміж ним і цим шанованим світом вишуканих форм мусить зав’язатися бійка, в якій завалиться або цей світ, або — загине він.

«Отож гаразд, загину я… Однак залишу згадку по собі!..»

«Ти залишиш пробачення і милосердя», — шепнув йому чийсь голос.

«Невже я аж такий нікчемний?!»

«Ні, ти аж такий шляхетний».

Він опритомнів — біля нього стояв пан Томаш Ленцький.

—  Вітаю тебе, пане Станіславе, — мовив він із притаманною йому величчю. — Вітаю тим палкіше, що твоя поява посеред нас пов’язана з дуже приємною подією в родині…

«Невже панна Ізабела заручилася?».. — подумав Вокульський, і в нього потемніло в очах.

—  Уяви, що на честь твого прибуття… Чуєш, пане Ста­ніславе?.. На честь твого візиту до нас я помирився з пані
Йоанною, з моєю сестрою... Але ти побліднув?.. Ти зустрінеш тут багатьох знайомих… Не думай, що аристократія така страшна…

Вокульський стрепенувся.

—  Пане Ленцький, — холодно відказав він. — Мій намет під Плевною[2] відвідували й вельможніші панове. І були такі ласкаві, що мене нелегко зворушити товариством навіть подібних вельмож, яких… я не знайду в усій Варшаві.

—  Ага… Ага… — шепнув пан Томаш і вклонився йому.

Вокульський здивувався.

«Ото лакуза! — майнуло в голові. — І я… я!.. мав би церемонитися з такими людьми?..»

Пан Ленцький узяв його попідруч і дуже урочисто відпровадив до першого салону, де були самі чоловіки.

—  Бачиш: граф… — почав пан Томаш.

—  Знаю, — відказав Вокульський, а про себе додав: “Він винен мені триста рублів”…

—  Банкір… — роз’яснював далі пан Томаш.

Утім поки він вимовив прізвище, банкір сам наблизився до них і, привітавшись із Вокульським, мовив:

—  Побійтесь Бога, нас сильно кваплять із Парижа через питання тих бульварів… Чи ви їм відповіли?

—  Я спершу хотів порозумітися з вами, — відказав Вокульський.

—  Отож зустрінемося десь. Коли ви вдома?

—  Я не маю усталеної години, волію приїхати до вас.

—  Тоді заходьте до мене на сніданок у середу й — покінчимо з тим нараз.

Вони попрощалися. Пан Томаш турботливіше стиснув плече Вокульського.

—  Генерал… — почав він.

Генерал, узрівши Вокульського, подав йому руку, й вони привіталися, мов старі знайомці.

Пан Томаш ставав дедалі турботлівішим до Вокульського й почав дивуватися, коли виявив, що купець-галантерейник знайомий з найвидатнішими особами у місті, а не знає лише тих, котрі визначалися титулом або маєтком, н маючи, зрештою, жодного заняття.

Біля входу до другого салону, де перебували кілька дам, їм заступила дорогу графиня Йоанна. Повз неї промигнув служник Юзеф.

«Розставили пікети, — подумав Вокульський, — щоб не скомпрометувати скоробагатька. Це ґречно з їхнього боку, але…»

—  Яка ж я щаслива, пане Вокульський, — мовила графиня, відбираючи його в пана Томаша, — яка ж щаслива, що ти виконав моє прохання… Тут, власне, є особа, яка прагне познайомитися з тобою.

У першому салоні поява Вокульського спричинила певну сенсацію.

—  Генерале, — сказав граф, — графиня починає постачати нам купців-галантерейників. Цей Вокульський…

—  Він такий самий купець, як я і ви, — відказав генерал.

—  Мій князю, — сказав інший граф, — звідки тут узявся цей Вокульський?

—  Його запросила хазяйка, — відказав князь.

—  У мене немає упереджень щодо купців, — вів граф далі, — але цей Вокульський, який займався постачанням у час війни і заробив на ньому капітал…

—  Так-так, — обірвав його князь. — Такі капітали бувають зазвичай непевні, але за Вокульського я ручаюся. Графиня говорила зі мною, а я запитував офіцерів, які були на війні, поміж іншими свого племінника. Отож про Вокульського була одностайна думка, що постачання, до яких він приторкнувся, були чесними. Навіть солдати щоразу, коли отримували добрий хліб, казали: мабуть, його пекли з борошна, яке привіз Вокульський. Скажу вам більше, графе, — вів князь далі, — Вокульський, котрий своєю совісністю привернув увагу високопоставлених персон, мав дуже спокусливі пропозиції. У січні цього року йому двічі пропонували сто тисяч рублів тільки за ширму для одного підприємства — і він їх не прийняв…

Граф усміхнувся й мовив:

—  Він мав би більш, ніж двічі по сто тисяч рублів…

—  Мав би, але нині його тут не було би, — відказав князь і відійшов, кивнувши графові.

—  Схибнутий старигань, — шепнув граф, зневажливо дивлячись князеві вслід.

У третьому салоні, куди зайшов Вокульський разом з графинею, був буфет, а також безліч великих і малих столиків, при яких по двоє, по троє і навіть по четверо сиділи гості. Кілька служників подавали страви й вина, а диригувала ними панна Ізабела, яка, вочевидь, заміняла господиню. На ній була блідо-блакитна сукня, а на шиї — великі перли. Вона була така прекрасна і така велична в рухах, що Вокульський, дивлячись на неї, закам’янів.

«Я навіть мріяти про неї не смію!..» — подумав він у відчаї.

Водночас помітив у віконній ніші молодика, який був учора в костелі, а тепер сидів сам-один при маленькому столику і не зводив очей з панни Ізабели.

«Певна річ, що він її кохає!» — думав Вокульський і зазнав такого враження, начебто на нього війнуло замогильним холодом.

«Я пропав», — додав про себе.

Усе це тривало кілька секунд.

—  Бачиш оту стареньку поміж єпископом і генералом? — озвалася графиня. — Це Заславська, вдова міського голови, моя найближча приятелька, вона неодмінно хоче познайомитися з тобою. Дуже тобою зацікавилася, — з усміхом вела далі графиня. — Вона бездітна і має кількох гарненьких онучок. Зроби правильний вибір!.. Тим часом придивися до неї, а коли оті панове відійдуть, я тебе представлю. О… князю…

—  Вітаю, — звернувся князь до Вокульського. — Ви дозволите, кузино?

—  Будь ласка, — відказала графиня, — ось тут вільний столик для вас, панове… Я зоставлю вас на хвилинку…

Вона пішла.

—  Сядьмо, пане Вокульський, — сказав князь. — Усе чудово склалося, бо я маю до вас важливу справу. Уявіть, ваші проекти спричинили великий переполох поміж наших бавовняних фабрикантів… Адже я правильно сказав: «бавовняних»?.. Вони наполегливо заявляють, що ви хочете знищити нашу промисловість… Чи й справді конкуренція, яку ви створюєте, така загрозлива?...

—  Я справді маю, — відказав Вокульський, — кредит у московських фабрикантів до трьох, навіть до чотирьох мільйонів рублів, але ще не знаю, чи добре підуть їхні вироби.

—  Страшна!.. Страшна сума! — прошепотів князь. — І ви не вбачаєте в ній суттєвої небезпеки для наших фабрик?

—  Ох, ні. Я бачу лише незначне зменшення їхніх колосальних доходів, що, зрештою, мене не тривожить. Мій обов’язок — дбати лише про власну користь і про зниження ціни для покупців, отож наш товар буде дешевшим.

—  А ви таки обміркували це питання як громадянин?.. — мовив князь, стискаючи його руку. — Нам уже і так небагато що втрачати…

—  Мені здається, це доволі по-громадянському — постачити споживачам дешевший товар і зламати монополію фабрикантів, у яких, зрештою, спільне з нами лише те, що вони визискують наших споживачів і робітників.

—  Ви так гадаєте?.. Я не подумав про це. Мене, зрештою, не цікавлять фабриканти, однак країна, наша країна, бідолашна країна…

—  Чим я можу вам прислужитися? — раптом запитала панна Ізабела, наблизившись до них.

Князь і Вокульський підвелися.

—  Яка ж ти нині прекрасна, кузино, — мовив князь, потискаючи їй руку. — Я направду шкодую, що не є моїм власним сином… Хоча — може, це й на ліпше! Бо якби ти відштовхнула мене, що дуже правдоподібно, я був би дуже нещасливим… Ах, даруйте мені!.. — похопився князь. — Ти дозволиш, кузино, представити тобі пана Вокульського? Заслужена людина, заслужений громадянин… для тебе цього досить, правда ж?..

Вокульський глянув їй у вічі й виявив у них такий жах, такий смуток, що його знов огорнув відчай.

«Навіщо я сюди прийшов?..» — подумав він.

Глянув у віконну нішу і знову побачив молодика, який досі сидів наодинці з неторканою тарілкою, заслонивши рукою очі.

«Ах, навіщо я сюди прийшов, злощасний…» — думав Вокульський, відчуваючи такий біль, мовби з нього виривали серце лещатами.

—  Може, ви принаймні дозволите пригостити вас вином? — питала панна Ізабела, здивовано вдивляючись у нього.

—  Як ви накажете, — машинально відказав він.

—  Ми мусимо з вами ближче познайомитися, пане Вокульський, — казав князь. — Вам треба наблизитися до нашого середовища, в якому, повірте мені, є й мудрі голови, і шляхетні серця — тим часом бракує ініціативи.

—  Я нувориш, у мене немає титулу… — відказав Вокульський, аби відповісти бодай щось.

—  Навпаки, маєте… перший титул — праця, другий — чесність, третій — здібності, четвертий — енергія… Саме такі титули нам потрібні для відродження країни, то ви їх нам дасте, а ми приймемо вас як брата…

Наблизилася графиня.

—  Дозволиш, князю?.. — мовила вона. — Пане Вокульський…

Подала йому руку, й обоє пішли до фотеля пані Заславської.

—  Оце пан Станіслав Вокульський, — озвалася графиня до старенької, одягненої в темну сукню й коштовні мере­жива.

—  Сідай, будь ласка, — мовила пані Заславська, показуючи йому на сусідній фотель. — Тебе звати Станіслав, так?.. А з котрих то Вокульських?..

—  З отих… нікому не відомих, — відказав він. — А найменше, мабуть, вам, пані.

—  А чи не служив твій батько у війську?

—  Батько ні, хіба що його брат.

—  І де ж то він служив, не пам’ятаєш?.. Чи його також звали Станіславом?

—  Так, Станіславом. Він був поручником, а потім капітаном у сьомому лінійному полку…

—  У першій бригаді, другій дивізії, — перервала Заславська. — Бачиш, моя дитино, не такий ти вже мені й невідомий… Він досі живий?

—  Помер п’ять років тому.

Руки пані Заславської затремтіли. Вона відкоркувала маленький флакончик і понюхала його.

—  Помер, кажеш?.. Вічного йому спокою!.. Помер… А чи не лишилася тобі яка пам’ятка по ньому?

—  Золотий хрест…

—  Так, золотий хрест… І нічого більше?

—  Мініатюра з портретом дядька 1828 року, мальована на слонячій кістці.

Заславська дедалі частіше підносила флакончик, її руки тремтіли чимраз сильніше.

—  Мініатюра… — повторила вона. — А чи не знаєш, хто малював?.. І нічого більше не лишилося?

—  Була ще пака аркушів і якась друга мініатюра…

—  І де вони тепер?.. — напосідала старенька і тривожилася дедалі більше.

—  Дядько власноруч опечатав ці речі за кілька днів до смерті й наказав покласти їх у свою труну.

—  Ох… ох!.. — шепнула старенька й гірко розплакалася.

У залі зчинився сполох. Прибігла занепокоєна панна Ізабела, потім графиня, взяли пані Заславську попід руки й помалу відпровадили до дальніх кімнат. Усі погляди водномить обернулися до Вокульського. Гості почали стиха перешіптуватися.

Виявивши, що всі дивляться на нього й говорять про нього, Вокульський знітився. А щоб усе ж таки продемонструвати присутнім, що ця нездорова популярність анітрохи його не зачепила, випив один за другим два келихи вина, які стояли на столику, й лише тоді помітив, що один келих, з угорським, належав генералові, а другий, з червоним вином, єпископові.

«Оце я гарно загнався на слизьке, — мовив він сам до себе. — Вони вже готові сказати, що я споневажив стареньку, щоби випити вино її сусідів…»

Підвівся, наміряючись вийти, і його кинуло в жар на думку про ходу через два салони, в яких на нього чекають батоги поглядів і пошептів. Утім йому перепинив дорогу князь і мовив:

—  Ви, певно, бесідували з шанованою пані Заславською про дуже давні часи, якщо навіть дійшло до сліз. Я відгадав, еге ж?.. Повертаючись до теми, від якої нас відволікли, чи не гадаєте ви, що добре було б закласти в країні польську фабрику дешевих тканин?..

Вокульський струсив головою.

—  Сумніваюся, що з цього щось вийде, — відказав він. — Складно мислити про великі фабрики тим, хто неспроможний хоч трохи поліпшити те, що вже є…

—  А саме?..

—  Я маю на увазі млини, — повів далі Вокульський. — За кілька років ми почнемо ввозити із-за кордону навіть борошно, бо наші мельники не хочуть замінити кам’яні жорна на вальниці.

—  Уперше чую!.. Сядьмо тут, — сказав князь, підводячи його до широкої віконної ніші, — і розкажіть мені, що це означає.

Тим часом у салонах точилися такі розмови.

—  Якась загадкова фігура отой пан, — казала французькою дама в діамантах дамі у страусячому пір’ї. — Я вперше побачила Заславську в сльозах.

—  Усе зрозуміло, любовна історія,— відповіла дама з пером. — У кожному разі хтось утнув злостивий фортель графині та Заславській, запросивши цього добродія.

—  Ви припускаєте, що…

—  Я впевнена, — відказала перша дама, знизуючи плечима. — Та ви погляньте, зрештою, на нього. Манери вкрай погані, але яка міміка, яка гордовитість!.. Шляхетної породи не сховаєш навіть під лахміттям.

—  Дивовижно!.. — сказала дама в діамантах. — Бо і той його капітал, який він начебто заробив у Болгарії…

—  Звісно. Це одночасно пояснює, чому Заславська, попри таке багатство, так мало затрачує на себе.

—  І князь дуже ласкавий до нього…

—  На милість Божу, чи не замало?.. Ви гляньте лише на них обох…

—  Я сказала би, що вони ані краплі не подібні.

—  Звісно, але… ця гордовитість, упевненість у собі… Як вільно вони бесідують один з одним…

При іншому столику перемовлялися троє чоловіків.

—  Ну, графиня влаштувала державний переворот, — сказав брюнет із гривкою.

—  І він їй вдався. Той Вокульський трохи скутий, але щось у ньому є, — відповів сивочолий пан.

—  У кожному разі купець…

—  А чим же купець гірший від банкірів?

—  Купець-галантерейник, торгує гаманцями, — не вгавав брюнет.

—  Ми деколи торгуємо гербами… — втрутився третій, щуплявий старигань із сивими бакенбардами.

—  Ще схоче оженитися тут…

—  Тим ліпше для наших панн…

—  Я сам віддав би за нього доньку. Чоловік, як я чув, порядний, багатий, посагу не розтринькає…

Повз них швидко пройшла графиня.

—  Пане Вокульський, — мовила вона, показуючи віялом у напрямку вікна.

Вокульський підбіг до неї. Вона подала йому руку, й обоє полишили салон. Осамотілого князя одразу обступили чоловіки, дехто просив познайомити його з Вокульським.

—  Варто, варто!.. — вдоволено казав князь. — Якби ми раніше зблизилися з ними, наша бідолашна країна мала б геть інший вигляд.

Це почула панна Ізабела, яка власне оминала їх, і — поблідла. До неї підійшов молодик із вчорашньої складки.

—  Ви стомилися? — мовив він.

—  Трохи, — відповіла вона із сумною усмішкою. — Мені спадають на думку дивні запитання, — додала за мить. — Чи я теж зуміла би боротися?..

—  Із серцем? — запитав він. — Не варто…

Панна Ізабела знизала плечима.

—  Ах, із яким там серцем. Я міркую про справжню боротьбу із сильним ворогом.

Вона потисла його руку і вийшла із салону.

Вокульський у супроводі графині минав довгі анфілади кімнат. В одній із них, подалі від запрошених гостей, лунали спів і звуки фортепіано. Коли вони зайшли туди, його вразила непересічна картина. Якийсь молодик грав на фортеп’яно, а дві симпатичних дами, які стояли біля нього, вдавали голосами одна скрипку, а друга кларнет, під цю музику танцювали кілька пар, поміж яких був лиш один чоловік.

—  Ох, ви збитошниці! — гримнула на них графиня.

Вони відповіли вибухом сміху, не перериваючи забави.

Минули й цей покій і вийшли на сходи.

—  От бачиш, — мовила графиня, — і це найвища аристократія. Замість щоб сидіти у салоні, вони втекли сюди пустувати.

“Які вони розумні!” — подумав Вокульський.

І йому здалося, що поміж тих людей життя плине простіше й веселіше, ніж поміж набундючених міщан або шляхти, яка пнеться в аристократи.

Нагорі, у кімнаті, відтятій від гамору і трохи затемненій, сиділа у фотелі вдова міського голови.

—  Зоставляю вас тут, мої любі, — мовила графиня. — Ви собі наговоріться, а я мушу повертатися.

—  Дякую тобі, Йоасю, — відповіла Заславська. — Сідай же, прошу тебе, — звернулася вона до Вокульського.

А коли вони лишились наодинці, додала:

—  Ти навіть не уявляєш, скільки пробудив у мені спогадів.

Лише тепер Вокульський збагнув, що між цією дамою і його дядьком мусили бути якісь особливі стосунки. Його огорнув тривожний подив.

“Дякувати Богові, — подумав він, — що я законна дитина своїх батьків”.

—  Будь ласка, — почала пані Заславська. — Ти кажеш, що твій дядько помер. Де ж його, бідаку, поховали?

—  У Заслав’ї, де він жив по тому, як повернувся з еміграції. Він був у вигнанні після повстання.

Заславська знову приклала хустинку до очей.

—  Справді?.. Ах, я невдячна!.. Ти бував колись у нього?.. Він тобі нічого не казав?.. Не розповідав тобі?.. Але там, нагорі, є руїни замку, правда? Вони досі стоять?

—  Саме туди, до замку, дядько щодня ходив на прогулянку, і ми цілими годинами просиджували з ним на великому камені…

—  Ти бачив його?.. Я знаю той камінь, ми тоді сиділи на ньому разом і дивилися то на річку, то на хмари, і їхній невпинний плин навчав нас, що саме так утікає щастя. Я відчуваю це лише тепер. А чи колодязь і досі є в замку і все такий же глибокий?

—  Дуже глибокий. Тільки добутися до нього важко, бо вхід замаскували руїни. Лише дядько показав його мені.

—  Знай же ти, — сказала Заславська, — що в мить останнього побачення ми вагались, а чи не кинутися нам до того колодязя… Ніхто нас там не знайшов би, і ми навіки були б разом. Звісно — шалена молодість…

Вона витерла очі й вела далі:

—  Я дуже… дуже кохала його, й гадаю, він мене теж трохи… якщо пам’ятав усе. Але він був убогим офіцером, а я, на біду, багачкою, а до того ж близькою родичкою двох генералів. От нас і розлучили… Може, ми були й занадто цнотливі… Але тихо… цить!.. — додала вона, плачучи і сміючись водночас. — Такі речі дозволено говорити жінкам лише на сьомому десятку.

Ридання обірвали її слова. Вона понюхала флакончик, відпочила і знову почала:

—  Бувають великі злочини на світі, але найбільший, мабуть, — це вбити кохання. Скільки років минуло, майже півстоліття, все пішло: багатство, титули, молодість, щастя… Один лише жаль не минув і лишився, кажу тобі, такий свіжий, начебто це було вчора. Ах, якби не віра, що існує інший світ, в якому нас начебто винагородять за тутешні кривди, хтозна, чи я не прокляла б і життя, і його правила доброго тону… Але ти мене не розумієш, бо нині у вас міцніші голови, однак холодніші серця, ніж у нас.

Вокульський сидів, потупивши очі. Щось давило його, шарпало за груди. Він устромив нігті в долоню і думав лише про те, щоб якомога швидше вийти звідси і вже не слухати нарікань, які роз’ятрювали в ньому найболючіші рани.

—  А є в нього, бідолашного, якийсь надмогильний пам’ят­ник? — запитала за мить пані Заславська.

Вокульський зашарівся. Йому ніколи не спадало на думку, що померлі потребують чогось більшого, ніж груда землі.

—  Немає, — провадила далі старенька, помітивши, що він засоромився. — Не тобі я дивуюся, моє дитя, що ти призабув про пам’ятник, однак собі докоряю, що забула про людину.

Вона замислилась і раптом, поклавши на його плече свою худеньку і тремку руку, мовила, понизивши голос:

—  У мене є прохання до тебе… Скажи, що виконаєш…

—  Безперечно, — відказав Вокульський.

—  Дозволь мені поставити цей пам’ятник. Але сама я не можу туди поїхати, тож ти виручиш мене. Візьми звідси каменяра, нехай розлупає отой камінь, знаєш, отой, на якому ми сиділи на горі, під замком, і нехай одну половину поставить на його могилі. Скільки це буде коштувати, заплати, а я поверну тобі разом з довічною подячністю. Зробиш це?

—  Зроблю.

—  Це добре, дякую тобі… Гадаю, йому миліше буде спочивати під каменем, який чув наші бесіди і бачив наші сльози. Ах, як тяжко згадувати… А напис, знаєш який?.. — казала вона далі. — Коли ми розставалися, він лишив мені кілька строф із Міцкевича. Мабуть, ти їх читав колись:

Ще довша і густіша тінь лягає,

Коли далеко сонце призахідне, —

Так постать у світах моя зникає,

Але у пам’яті твоїй не блідне[3].

О, це щира правда! І колодязь, який мав поєднати нас, я хотіла б якось вшанувати…

Вокульський здригнувся й задивився кудись широко розкритими очима.

—  Що з тобою? — запитала пані Заславська.

—  Нічого, — відповів він з усмішкою. — Смерть зазирнула мені в очі.

—  Не дивуйся: це вона кружляє коло мене, старої, отож її мусять бачити ті, хто поряд. Ти зробиш, про що я тебе прошу?

—  Так.

—  Провідай і мене по святах і… приходь часто. Може, трохи знудишся, а, може, і я, недолуга, придамся тобі на щось. А тепер іди вже донизу, йди…

Вокульський поцілував їй руку, вона його кілька разів у голову, потім торкнулася до дзвінка. Зайшов служник.

—  Відпровадь пана до зали, — мовила вона.

Вокульський був очманілий. Не бачив, куди йде, не усвідомлював, про що говорив із пані Заславською. Відчував лише, що перебуває в якомусь вирі з великих кімнат, старосвітських портретів, тихих кроків, невловних пахощів. Навколо були коштовні меблі, люди, сповнені делікатності, про яку він ніколи не мріяв, а над усім тим, немов поема, витали спомини старої аристократки, просякнуті зітханнями й сльозами.

«Що це за світ?.. Що це за світ?..»

А таки чогось йому бракувало. Він хотів іще раз глянути на панну Ізабелу.

«Ну, я побачу її в залі…»

Лакей прочинив двері до зали. Знов усі голови повернулись у його бік, і стихли розмови, немов шум птаства, яке знялося в небо. Запала хвилина тиші, в якій усі дивилися на Вокульського, а він не бачив нікого, лише шукав розгарячкованим поглядом блідо-блакитну сукню.

«Тут її немає», — подумав він.

—  Ну, а ви погляньте тільки, як він має всіх нас за ніщо!.. — шепнув зі сміхом старигань із сивими бакенбардами.

«Вона, мабуть, у другій залі», — сказав Вокульський сам до себе.

Помітив графиню й наблизився до неї.

—  Що ж, ви вже закінчили розмову? — запитала графиня. — Яка ж мила особа наша Заславська, чи не так?.. Ти знайшов у ній велику приятельку, однак не більшу, ніж у мені. Зараз я представлю вас… Пане Вокульський!.. — додала вона, звертаючись до дами в діамантах.

—  А я одразу перейду до справи, — мовила дама, зверхньо дивлячись на нього. — Наші сирітки потребують кілька штук полотна.

Графиня легко зарум’янилася.

—  Всього лише кілька?.. — повторив Вокульський і позирнув на діаманти зарозумілої дами, що вартували, як кілька сотень штук найтоншого полотна. — Після свят, — додав він, — я матиму честь переказати вам полотно через пані графиню…

І вклонився, начебто хотів піти.

—  Ти хочеш попрощатися з нами? — запитала графиня трохи знічено.

—  Ото вже нахаба! — мовила дама в діамантах своїй товаришці у страусячому пір’ї.

—  Прощаюся з вами, пані графине, і дякую за честь, якою ви зволіли обдарувати мене!.. — сказав Вокульський, цілуючи хазяйчину руку.

—  Тільки до побачення, пане Вокульський, правда ж?.. У нас із тобою буде багато спільних справ.

У другому салоні також не було панни Ізабели. Вокульський відчув тривогу.

“Таж я мушу хоч глянути на неї… Хтозна, як скоро ми зустрінемося за таких умов…»

—  Ага, ви тут, — загукав князь. — Я вже знаю, яку спілку ви заклали з паном Ленцьким. Спілка торгівлі зі Сходом — чудова думка! Мусите й мене прийняти до неї… Ми мусимо познайомитися ближче… — а впевнившись, що Вокульський мовчить, додав: — Який я нудний, пане Вокульський, еге ж? Але це вас не врятує, ви мусите зблизитися з нами, ви і подіб­ні до вас люди і — разом уперед. Ваші фірми також є гербами, наші герби також є фірмами, які гарантують чесність у веденні справ…

Вони потисли руки один одному, й Вокульський щось відповів — однак що?.. — він сам цього не тямив. Його тривога зростала, він даремно шукав панну Ізабелу.

—  Мабуть, вона десь далі, — занепокоєно прошепотів він, прямуючи до останнього салону.

Тут його перехопив пан Ленцький із виявами небувалої турботливості.

—  Ти вже йдеш? Тоді до побачення, любий пане Вокульський. Після свят у мене перше засідання і, в ім’я Боже, — починаймо.

«Її немає!» — думав Вокульський, прощаючись із паном Томашем.

—  Але знаєш, — шепнув пан Ленцький, — ти справив шалений ефект. Графиня сама не своя від радості, князь лише про тебе й говорить… А ще ця історія із Заславською… Ну… чудово!.. Не можна було навіть мріяти, щоб здобути ліпшу позицію…

Вокульський уже стояв на порозі. Ще раз повів по залі скляним поглядом — і вийшов з відчаєм у серці.

«Може, варто було повернутись і попрощатися з нею?.. Адже вона підміняла хазяйку…”, — міркував він, повільно сходячи донизу.

Зненацька здригнувся, почувши шелест сукні у великій галереї.

«Вона…»

Підвів голову й зауважив даму в діамантах.

Хтось подав йому пальто. Вокульський вийшов на вулицю, заточуючись, наче п’яний.

«Що мені ця блискуча позиція, якщо її там немає?»

—  Коні пана Вокульського! — загукав швейцар із передсінку, побожно стискаючи трирублівку.

Його очі, які заслали сльози, і трохи захриплий голос свідчили, що цей громадянин навіть на такій складній посаді все ж таки шанує перший день Великодня.

—  Коні пана Вокульського!.. Коні Вокульського!.. Вокульський, заїжджай!..— повторили візники, які стояли під будинком.

Серединою Алей поволі їхали два ряди дрожок і карет у напрямку Бельведеру і назад. Хтось із пасажирів помітив Вокульського на тротуарі й уклонився йому.

“Знайомий купець!” — шепнув Вокульський і зашарівся.

Коли під’їхав його екіпаж, він одразу хотів сісти, одначе передумав.

—  Завертай, брате, додому, — сказав він візникові і дав йому на пиво.

Екіпаж поїхав у місто. Вокульський замішався у натовп перехожих і пішов у напрямку Уяздовської площі. Ішов повільно і розглядав повози. Багатьох із-поміж них знав особисто. Оце римар, котрий постачає йому шкіряні вироби, їде на прогулянку з дружиною, гладкою, наче бочка цукру, і доволі гарненькою донькою, яку хотіли сватати за нього. Оце син різника, який колись доставляв копченину до крамниці Гопфера. Оце багатий тесляр з численною родиною. Вдова палітурника, яка теж мала великий капітал і теж була готова віддати руку Вокульському. Тут чинбар, там двоє торговців мануфактурою, далі — кравець чоловічого одягу, муляр, ювелір, пекар — а оце його товариш по фаху, купець-галантерейник, у звичайних дрожках.

Більшість із них не бачили Вокульського, декотрі, проте, помітили його і кланялись, утім були й такі, що помічали його й не кланялись і навіть злостиво всміхалися. З усієї сили-силенної отих купців, промисловців і ремісників, рівних йому за становищем, які колись були багатшими від нього і давніше знані у Варшаві, лише він побував на свяченому в графині. Жоден із них, лише він, один-єдиний!..

«Мені неймовірно пощастило, — думав він. — За півроку я заробив незліченні статки, за кілька років можу мати мільйон… Навіть швидше… Нині мене запрошують до салонів, а за рік?.. Декотрих із тих, хто щойно спілкувалися зі мною, я міг обслуговувати в крамниці сімнадцять років тому, а не обслуговував хіба тому, що жоден з них туди не завітав би. Із комірчини при крамниці — до будуару графині, який стрибок!.. Чи я не надто швидко роблю кар’єру?» — додав він із таємною тривогою в серці.

Він був уже на розлогій Уяздовській площі, де у південній частині відбувалися народні забави. Какофонія катеринок, відлуння труб і гамір кільканадцятитисячного натовпу накрили його, немов найперша хвиля повені. Бачив, наче на долоні, ряди гойдалок, які хитались уліво і вправо, мовби величезні маятники з потужним розмахом. Потім другий ряд: шатра, які швидко оберталися навкіл своєї осі, з дашками у різнокольорові смуги. Далі третій ряд: зелені, червоні й жовті будки, де на вході яскріли потворні мальовидла, а на даху вигулькували барвисто вдягнені паяци або велетенські ляльки. А посередині площі — два високих стовпи, на які тепер спиналися люди, прагнучи дістати звідтам фрачну пару або кількарублевий годинник.

Між тих усіх тимчасових і брудних будівель комашився розвеселений натовп.

Вокульський пригадав роки свого дитинства. І як же тоді йому, виголоднілому дітвакові, смакували булка і сарделька! Як уявляв, осідлавши карусельного коня, що він прославлений вояк! Який шалений захват відчував, коли злітав угору на гойдалці! Якою розкішною була думка, що нині він нічого не робить і завтра теж нічого не робитиме — вперше за весь рік. А з чим можна порівняти впевненість, що він сьогодні ляже спати о десятій і вранці, якщо схоче, встане теж о десятій, провалявшись дванадцять годин поспіль!

«І то був я?.. — здивовано казав він сам до себе. — Мене так тішили речі, які пробуджують тепер лише огиду?.. Навколо мене стільки зраділих бідарів, а я, багач, що я маю порівняно з ними?.. Тривогу і нудьгу, нудьгу й тривогу… Саме коли я міг би мати те, що було моєю мрією, я не маю анічого, бо давнішні прагнення вже згасли. А я так вірив у своє виняткове щастя!..»

І тут із юрми долетів потужний крик. Вокульський отямився й побачив якусь людську фігурку на вершечку стовпа.

«Ага, тріумфатор!» — мовив Вокульський сам до себе, ледве втримуючись на ногах під натиском юрми, яка бігла, плескала, гукала «віват!», тицяла пальцями в героя, запитувала його прізвище. Здавалося, щасливця, який здобув фрачну пару, занесуть у місто на руках, аж раптом — запал охолов. Люди бігли повільніше, навіть зупинялися, вигуки стихали, врешті цілковито змовкли. Хвилинний тріумфатор з’їхав із вершечка, і за кілька хвилин про нього всі забули.

«Це засторога для мене…» — подумав Вокульський і витер піт із чола.

Площа й веселий натовп остогиділи йому до нестями. Він завернув у місто.

Серединою Алей безперервно їхали дрожки та карети. В одній Вокульський побачив блідо-блакитну сукню.

«Панна Ізабела?..»

Серце стрімко закалатало.

«Ні, не вона».

На кількасот кроків далі помітив прекрасне жіноче обличчя й вишукані рухи.

«Вона?.. Ні. Та й що їй, зрештою, тут робити?»

І так він ішов через весь бульвар, площу Олександра, через Новий Світ, постійно видивляючись когось і постійно розчаровуючись.

«Отже, це і є моє щастя? — думав він. — Я не прагну того, що міг би мати, а пориваюся до того, чого не маю. Чи це і справді щастя?.. Хтозна, чи смерть аж таке зло, як люди уявляють».

І він уперше відчув тугу по міцному непробудному сну, який не каламутили б жодні прагнення, навіть жодні сподівання.

У той самий час панна Ізабела, повернувшись від тітки додому, ледь не з передпокою загукала до панни Флорентини:

—  Ти знаєш?.. Він був на прийнятті!..

—  Хто?

—  Ну цей, Вокульський…

—  Чого б мало не бути, якщо його запросили? — відказала панна Флорентина.

—  Таж це зухвальство!.. Таж це нечувано!.. І ще, ти тільки уяви, тітка ним причарована, князь до нього ледве не набивається у приятелі, а всі разом мають його за якусь знаменитість… І ти, гадаєш, це нормально?..

Панна Флорентина сумно всміхнулася.

—  Я це знаю. Герой сезону. Взимку таким був пан Казимир, а кільканадцять років тому навіть… я, — тихо додала вона.

—  Таж ти подумай, ну хто він такий? Купець… Купець!..

—  Моя Бело, — відповіла панна Флорентина, — я пам’ятаю сезони, коли наш світ захоплювався навіть циркачами. Мине і це.

—  Я боюся цього чоловіка, — прошепотіла панна Ізабела.