Посестри. Часопис №6 / Коржик з Чернігова
У групі району у вайбері йшли бої за собак.
Собаки бігали собі і харчувались під районним супермаркетом або біля базару, хтось кидав шматок, хтось бив палицею. Собаки любили кидатись під колеса машин, що проїжджали, і обгавкувати їх усмак. Ще собаки любили обгавкати чужих, не з нашого району. Собаки були бідові і довго не жили – то отруйний пацюк траплявся, то якась машина занадто швидко їхала.
Серед них старожилом був тільки Коржик, йому було вже років чотири чи п’ять, і він виділявся зростом, білою з рудими плямами шерстю та міцними лапами. Так про них і казали: «Коржик і собаки».
Район був бідним чернігівським районом, там стояли старі бараки, довгі, одноповерхові, з маленькими віконцями на кожну маленьку кімнату, часів «десь після войни», стояли старі гуртожитки без каналізації – туалети були в дворах гуртожитків, старі, давно не чищені, смердючі. Гуртожитки постійно підтоплювало, часом хтось десь бився, а часом хором голосно співали. Між ними часом стояли старі будинки – «десь послє войни німці плєнні строїли» – і висіла білизна, а літом сушились ковдри й подушки після зими під наглядом старих сусідок.
Район жив-не тужив, торгував на базарі, їздив на заробітки, варив наркоту, гнав самогон, хтось щось крав, діти ходили до школи.
І пси ганяли по району, гавкали ночами, сердили Зою Михайловну, директорку садочка.
«Я їх потравлю всіх до одного! – казала Зоя Михайловна на роботі. – Попрошу сусіда, хай постріляє. Ще на дітей нам нападуть. А шо? Родітєлі жалувались!»
«Зоя Михайловна, – казала юна вихователька Маша, – ну шкода ж…»
«То забирай їх собі додому, як тобі шкода, – казала Зоя Михайловна, – бо потравлю всіх точно».
А потім піднявся той хай у чаті району у вайбері: просто біда, не собаки, а чорти, вбити, потравити, «я завтра», «сусід може»... І Маша зрозуміла, що треба щось робить.
Спершу Маша ходила по притулках, але псів не брали, притулки і так були переповнені, потім Маша писала оголошення, фотографувала собак на мобільний, розкидала їх по всіх групах, яких могла, просила батьків у садочку – показувала фотографії, розказувала, які ті собаки розумні й бідові, і в неї несподівано вийшло роздати майже всіх.
Крім Коржика.
Коржика ніхто не брав. Він був такий здоровий, і вже ж йому років чотири чи п’ять, і напевне хворий від такого життя. Нє-нє, то собака з сюрпризами, а других нема?
Боячись, аби його не отруїли, Маша таки забрала дворового пса додому, до маленької квартирки на другому поверсі, і слухала першу ніч, і другу ніч, як він виє і шкребе двері. А на третю ніч почалась війна.
«Не піду я ні в який подвал, – казала Машина мати, старенька вже і хвора на ноги. – Повидумували подвали! Не дострелять!»
Маша пробувала кудись виїхати, але поїзди й маршрутки перестали ходити в перший же день, а з матір’ю важко було кудись на виїзд з міста, де, казали, можна було щось знайти, ну і Коржик, дворовий пес, хто його знає, шо там з ним буде.
Ночами стало неможливо спати від вибухів, Маша лягала в коридорі, мати спала в ліжку, вона не вірила в небезпеку і сердилась, коли їй про це казали.
Коржик не спав ночами, лежав поруч і дрібно трусився від звуків далеких вибухів. Маша теж не спала, слухала, як вода ходить по старих трубах у будинку, і як порипує, працюючи, холодильник на кухні.
Потім воду відключили. Пропали газ і тепло.
Електрика трималась найдовше, ночами Маша часом дивилась на сусідній будинок, де слабко світилось одним-одне вікно, напевне, хтось, виїжджаючи, забув вимкнути світло в коридорі.
Коржик трохи повискував, пахнув брудним дворовим собакою, мати сердилась:
«Чим ми його годувати будемо? Вижени назад під магазин».
Магазини закривались. Гроші з банкоматів пропадали.
А потім стався той день.
Мати в коридорі взувала чоботи, кректячи і проклинаючи свої хворі ноги. Хотіла сходити – біля базару, казали, машина під’їхала з хлібом. Вила повітряна тривога, але мати не звертала на неї уваги, тільки лаялась.
Маша виглянула у вікно, де та черга, Коржик прийшов до неї і намагався теж виглянути, поставивши лапи на підвіконня, вона скинула його з підвіконня, нахилилась до нього, розказуючи, що так не треба, і тут бухнуло.
Над Машею просвистіло щось, її перевернуло і прокотило по підлозі разом із собакою. Вона швидко стала навкарачки й кудись поповзла, тягнучи собаку, підлога була всипана осколками скла, посуду, ще чогось. Мати сиділа на підлозі в коридорі, її не зачепило.
Потім повалив дим – загорівся базар, казали, цілили в нафтобазу.
Пропала електрика, вікна в хаті стояли вибиті.
У підвалі садочку, куди вони прийшли жити, вже все хазяйновито облаштували під керівництвом Зої Михайловни – і де спати, і де їсти, і маленьку пічку примостили.
Тільки от Коржика категорично не хотіли пускати.
«Це ж той з-під магазіна, – казала Зоя Михайловна. – Іще нам усіх покусає. Може, він бєшений?»
Поки всі спали в підвалі при пічці, Маша з собакою спала в садочку на дитячих ліжечках, тобто, знов не спала, а слухала вибухи, а пес лежав на підлозі біля неї.
Дощ барабанив по вікнах, вибухи чути було далеко, часом ніби звук літака. Маша давно вимкнула мобілку, бо електрики не було, і зарядити її – треба було ходити аж на вокзал, де був генератор і черга на зарядку телефонів. Тому вона не знала, котра година, як минає ніч. Вогкість і холод нетопленого приміщення, вологі від холоду дитячі ковдрочки, якими вона вкривалась, залазили в саму Машину душу, і вона захворіла.
Ліків не було, Маша кашляла, аж боліло в грудях. Приходила мати, зітхала і лаялась, приходила Зоя Михайловна, жаліла і лаялась.
Повариха наварила в дворі на вогні для Маші відвару з вербової кори.
«Пий, – казала, – це лучче всякого аспіріну».
Від відвару з верби болів шлунок, температура падала, проте кашель не минав.
«Тепла б тобі трохи, – казала повариха. – Але шо ж зробиш, як тут той собака».
Саме вона і знайшла тих волонтерів.
Привозили гуманітарку – їжу, таке всяке, привезли ліків трохи Маші, антибіотики, казали – пий, а то вмреш.
«Добрі ж люди, – думала Маша, – як вони сюди їхали?»
Волонтери розказували, як попали під обстріл, машина їхня була вже покоцана.
І вона віддала їм Коржика.
«Не переживайте за нього, – сміялись волонтери. – Лучче йому буде, як в рідної мами».
Через хворобу, гарячку і кашель Маша вже погано їх розуміла.
«На тому тижні ще приїдемо!» – обіцяли волонтери.
Більше Маша їх не бачила.
Коли трохи потепліло, нарешті стали казати, що місто звільняють.
Уже можна було ходити вулицями без тривог. У їхній квартирі позатягували вікна плівкою, знову запрацював холодильник, засвітилась самотня лампа в коридорі, яку хтось забув вимкнути в сусідньому будинку.
Маша зарядила телефон, вона ходила по справах, вона ходила по гуманітарку, вона турбувалась про матір, вона марно намагалася знайти, що то були за волонтери. Розпитати, що сталося з її Коржиком.
І от одного дня тенькнув месенджер – то прийшло якесь велике відео, яке довго завантажувалось на поганому інтернеті. А потім вона побачила: на березі моря з великими хвилями й білими яхтами на горизонті по піску біг песик. Щасливий песик перевертався на піску, підскакував, хтось покликав його, і він вискочив на білу розкішну терасу будинку біля моря, хтось почухав йому вуха, він помахав хвостом, хтось заговорив до нього італійською, а далі пес безцеремонно всунув у камеру телефону морду й носа.
Так.
Це був той самий Коржик.
