Посестри. Часопис №4 / Землемір

ЗЕМЛЕМІР

 

А так, як завжди: у голку дороги засилено нитку пейзажу,

та лісу сіряк, притрушений снігу серпанком,

і яблуко глибше застібнуте в кунтуш червоний.

І сходять на пси всі язики, всі мови, ми знов онімілі

у сухотрав’ї своїм, й слухняно тримаємось в’язі землі,

і оком ніхто не веде – землемір розставляє кілочки і межі.

На стелі, по синьці, розквітли білі зірки, на скринях горіхів

запеклися замки, мов кров на губі, коли дуже болить.

Все глибше в пейзаж входить холоду нить.

І той чоловік, із щоденників, йде,

чорнильного голосу грядку тче,

і кожен рядок – я за ним загрузаю.

А кажеш – було, і забудь – не минає.

Ось циркуль його, і окреслено коло,

і небо в сузір’ях, і засіяне поле,

століття – найкращий епіграф, земля – вогка повість.