Посестри. Часопис №1 / Як я ходив по гуманітарну допомогу

Сьогодні 18 березня, триває 23-й день війни з Росією. Увесь цей час я живу в Києві, який із першого ж дня намагаються оточити російські війська, але їм це не дуже вдається.

Учора в чаті телеграм-каналу, в якому ми обговорюємо справи Оболоні, одного з районів Києва, я побачив оголошення про гуманітарну допомогу від девелопера-бізнесмена (і поета-гумориста) Олександра Меламуда, яку мали роздавати в «Дрім Тауні».

В основному я все маю, навіть гроші: пенсію виплатили заздалегідь, на тиждень раніше, ніж зазвичай. А старий друзяка з Чикаго надіслав мені 100 доларів через систему «Вестерн Юніон». Зачинилися не всі супермаркети. Працюють мережі «Новус», «Сільпо», «Фора». Асортимент усюди став куцим, але намагаються постійно підвозити все необхідне: олію, цукор, іноді навіть «викидають» (як казали за часів СРСР – тобто непрогнозовано завозять) м’ясо й молочну продукцію. Хліб печуть просто в супермаркетах у відділі кулінарії, бо підвозу з хлібозаводів немає.

Однак проблемки все ж даються взнаки. Закінчилася рідина для миття посуду, пральний порошок, мило й шампунь. У супермаркетах їх уже не знайти. Бачив шампунь у «Новусі», але дуже дорогий, мабуть, якийсь французький. Імовірно, то якісь залишки зі складу. Думав купити в аптеці – адже там завжди було мило? Однак в усіх аптеках величезні черги, й займати місце за такою дрібницею якось незручно, якщо людям потрібні ліки на щодень.

Узагалі-то я бачив позавчора, що роздають гуманітарку на базарі біля станції метро «Мінська». Але не знати, для кого вона й від кого. Може, подумалося, для людей, які живуть у метро? Я туди спускався тільки двічі. Там сплять на розкладачках, на станційних лавках. Дехто узяв із собою дітей, а хтось – домашніх тварин: хто собачку, хто кота. Там якось холодно й сумно. То, може, ця одежа й усе інше потрібні насамперед їм? Я ж живу вдома і вже звик до сирен повітряної тривоги, у бомбосховище не спускаюся, хіба що іноді йду в коридор й сиджу там на табуретці. Сказано ж: удома й стіни допомагають.

Торгово-розважальний центр «Дрім Таун» – за чотири автобусні зупинки від мене. Звісно, громадський транспорт не ходить. Таксі викликати можна, хоч і дорого, та й їздять таксі манівцями. Тролейбуси не курсують. А громіздкий автобус №102 не розвернеться поміж  фортифікаційних споруд на вулиці Йорданській, яка веде до кінцевої точки моєї мандрівки. У нас майже кожні 10-15 метрів стоять протитанкові їжаки, кулеметні гнізда, вогневі точки для гранатометників. На барикадах написи: «Оркам смерть!», «За Україну! За її волю!», «Русскій корабль, іді нах!» Навіть якби сюди десантувалася дивізія СС «Мертва голова», вона б уся полягла на шляху до кінотеатру «Братислава», пошарпаного культурного осередку нашого мікрорайону.

Не знаю, як в інших районах Києва, але моя Оболонь – прифронтова. Мабуть, тому тут на кожному кроці можна зустріти озброєних поліцейських, бійців тероборони, вояків ЗСУ. За 20 км від нас – Буча, приміське селище, де вже третій тиждень точаться криваві бої з перемінним успіхом і десятками вбитих солдатів і місцевих мешканців. А за 50 км – село Катюжанка Київської області, де я підлітком був у спортивному таборі. Зараз там вирішують долі моїх земляків зайди-росгвардійці. Війна недалечко, і Оболонь не раз уже обстрілювали з російської дальнобійної артилерії. Вчора зранку, тобто 17 березня, під час такого ракетного обстрілу снаряди влучили в житловий будинок. У своїй квартирі загинула театральна артистка Оксана Швець. Пригадалася давня вже вистава «Слово о полку Ігоревім», де вона грала жінку на тризні, яка відспівує воїнів князя Ігоря Новгород-Сіверського.

І от нарешті підходжу до «Дрім Тауну». Ще здалека видно довжелезну чергу до дверей 2-Б. Мабуть, десь зо дві тисячі людей – прикидаю я на око. Стає зрозуміло, що моя ідея піти по засоби гігієни – нерозумна й егоїстична. Сідаю перепочити на зупинці автобуса перед тим як вертатися додому. Біля мене зупиняються дві жінки, що перепаковують гуманітарку по сумках.

– Довго ви стояли? – питаю.

– Не так щоб. Ми прийшли заздалегідь. І вдало: отримали ось памперси, – показує вона акуратні пакунки.

– Для дітей?

– Ні, для бабусі. Вона лежача, а памперсів зараз ніде не знайдеш.

– А які засоби гігієни там дають? – роблю спробу якось виправдати свою появу тут.

– Мені запропонували ще гель для душу, – знизує плечими одна з подруг. – Але навіщо?

Вони йдуть, а на зупинку підходить дідок із наплічником.

– Узяв, – задоволено каже. – Рибні консерви, крупи.

– А щойно жінки несли медичні товари. То там якось вибирати можна?

– Питають, що саме тобі треба, і підбирають більш-менш підходяще.

– Мабуть, черга довго йде?

– Ні, волонтери там розторопні. Десь по дві хвилини на людину. Але є такі прохачі, що лізуть без черги. Ще й молоді!

– І що, хіба їх пропускають?

– Куди там. Кричать їм: «Яка гуманітарка тобі? Чому ти не в окопах?»

Ми поговорили трохи про зброю і тактику піхотного бою у місті. Про те, що в теробороні автомати літнім людям не роздають, натомість в асортименті є коктейлі Молотова. На цей раз далі йду вже я, лишаючи діда на зупинці.

Зауважую, що біля супермаркету «Фора» черга не така велика, чоловік із десять. Стаю за бабцею, яка каже, що їй нічим годувати кота, бо всю котячу їжу розкупили, а іншої він не хоче, такий балуваний. Я розповідаю їй, як у нашому районі через інтернет відшукати волонтерів, як займаються домашніми тваринами. А коли потрапляю у «Фору», там – бінго! – виявляється, є рідке мило за невисокою ціною.

фото автора: 

– Черга за гуманітарною допомогою у Дрім Таун

– Обстріляний російською армією будинок на Оболоні