Лялька (Ι. Який вигляд має фірма «Я.Мінцель і С.Вокульський», якщо дивитися крізь скло пляшок?)
Том 1
(фрагмент)
На початку 1878 року, коли увагу політичного світу поглинули Сан-Стефанське перемир’я[1], вибори нового Папи Римського й ризики війни в Європі[2], варшавські купці, а також інтелігенція однієї з околиць Краківського Передмістя[3] не менш гаряче цікавилися майбуттям галантерейної крамниці під вивіскою «Я. Мінцель і С. Вокульський».
У відомій харчевні, де збиралися на підвечірок власники складів білизни і складів вин, виробники карет і капелюхів, поважні батьки родин, які жили з власних капіталів, і власники прибуткових будинків без жодного заняття, також дуже багато говорили про те, як озброюється Англія, а ще про фірму «Я. Мінцель і С. Вокульський». Потонувши в клубах сигарного диму і схилившись над пляшками з темного скла, одні мешканці цієї дільниці[4] билися в заклад на перемогу чи поразку Англії, інші — на банкрутство Вокульського, одні називали генієм Бісмарка[5], інші — авантурником Вокульського, одні критикували поведінку президента Мак-Магона[6], інші твердили, що Вокульський — це скінчений безумець, якщо не хтось гірший…
Пан Деклевський, виробник карет, який статками і становищем завдячував двожильній праці за одним-єдиним фахом, а також радник Венґрович, який уже двадцять років поспіль був членом-опікуном одного й того самого Товариства доброчинності, знали С. Вокульського найдовше і найголосніше провіщали йому фінансовий провал.
— Саме фінансовим провалом і неплатоспроможністю мусить скінчити людина, яка не тримається одного фаху і не вміє пошанувати дари ласкавої фортуни, — казав пан Деклевський.
А радник Венґрович після кожної не менш глибокої сентенції свого приятеля докидав:
— Безумець, безумець!.. Авантурник!.. Юзику, принеси-но ще пива. А котра ж то вже пляшка?
— Шоста, пане раднику. Лечу мов блискавка!.. — відповідав Юзик.
— Уже шоста?.. Як той час біжить!.. Безумець, безумець! — буркотів радник Венґрович.
Для всіх тих, хто столувався в тій самій харчевні, що й радник, для її власника, продавців і хлопців на підмозі причини негараздів, які мали впасти на С. Вокульського та на його галантерейну крамницю, були такими ж ясними, як газові пломінці, котрі освітлювали заклад. Ці причини крились у його неспокійній вдачі, в авантюрному житті, зрештою, в найостаннішому вчинку чоловіка, котрий, маючи в руках надійний кусень хліба і змогу вчащати до цієї, такої добропорядної ресторації, добровільно зрікся свого щастя, полишив крамницю на милість Божу, а сам з усією готівкою, яку він був успадкував після дружининої смерті, поїхав заробляти гроші на турецьку війну.
— А може, ще й заробить… Військові постачання — то серйозна справа, — втрутився пан Шпрот, торговельний агент, який був тут рідкісним гостем.
— Нічого не заробить, — відрубав пан Деклевський. — А тим часом пристойну крамницю дідько вхопить. На постачаннях збагачуються лише євреї й німці, наші не мають до того клепки.
— Ану як Вокульський має клепку?
— Безумець! Безумець!.. — буркнув радник. — Подай-но, Юзику, ще пива. Котра то?...
— Сьома пляшечка, пане раднику. Лечу мов блискавка.
— Уже сьома?.. Як той час біжить, як він біжить…
Торговельний агент, який зі службового обов’язку потребував усебічних і вичерпних відомостей про купців, переніс свою пляшку і склянку до радникового столу і, втупивши солодкий погляд у його сльозливі очі, понизивши голос, запитав:
— Даруйте мені, але… Чому ви, пане раднику, називаєте Вокульського безумцем?.. Чи можу я вам прислужитися сигаркою?.. Я трохи знайомий з Вокульським. Він завжди здавався мені чоловіком скритним і гордовитим. Скритність то велика заслуга для купця, тим часом гордощі є вадою. Однак щоби Вокульський виявляв схильність до безумства — такого я не примічав.
Радник прийняв сигару без особливих виявів вдячності. Його рум’яне обличчя в облямівці сивого волосся над чолом, у бороді та на щоках скидалося цієї миті на сердолік, оправлений у срібло.
— Я називаю його, — відказав він, поволі обкушуючи і прикурюючи сигару, — називаю його безумцем, бо знайомий із ним… Заждіть… П’ятнадцять… сімнадцять… вісімнадцять… Це було 1860 року… Ми столувалися тоді у Гопфера. Ви знали Гопфера?
— Пхе…
— Отож Вокульський був тоді крамником у Гопфера, і йому вже минуло двадцять із гаком років.
— Торгував винами й делікатесами?
— Еге ж. І як оце нині Юзик, він подавав тоді мені пиво, нельсонські зрази…
— І він із тієї сфери перекинувся на галантерею? — встряв агент.
— Заждіть, — перебив радник. — Перекинувся, але не на галантерею, а до Підготовчої школи, а потім до Головної[7], ви розумієте?.. Йому заманулося стати вченим!..
Агент почав хитати головою, що означало подив.
— Ото вже сміх та й годі, — мовив він. — І як йому таке спало на думку?
— Та як? Звісно — це все його зв'язки з Медичною академією, зі Школою образотворчого мистецтва… Тоді у всіх гарячі голови були, а він не хотів бути гіршим, аніж інші. Вдень служив гостям при буфеті та вів рахунки, а вночі навчався…
— То, певно, він служив погано.
— Так само, як інші, — відказав радник і знеохочено махнув рукою. — Тільки що він був при цьому, шельма, неґречний, на найневинніше слівце кривився, наче харцизяка… Я розумію, ми збиткувалися з нього донесхочу, а він найгірше гнівався, коли хтось називав його “паном ескулапом”. Якось так вилаяв гостя, що обоє ледь не вхопились за чуби.
— Звісно, торгівля страждала від такого.
— Аж ніяк! Бо коли Варшавою розійшлася чутка, що Гопфлерів крамник хоче вступити до Підготовчої школи, справдешні юрми почали туди ходити на сніданок. Найбільше там роїлося студентства.
— І він таки вступив до Підготовчої школи?
— Вступив і навіть склав іспит до Головної. Ну, але що тут скажеш, — провадив далі радник, ляснувши агента по коліні. — Замість того, щоб вистояти при науці до кінця, він менше ніж за рік пішов зі школи…
— І що ж він робив?
— Отож що?.. Варив разом з іншими пиво, яке ми й досі хлепчемо, ув’язався у повстання проти царя і сам урешті опинився в засланні, аж десь побіля Іркутська[8].
— Сміх та й годі! — зітхнув торговельний агент.
— І то ще не кінець… 1870 року повернувся до Варшави з невеличким капітальцем. Десь зо півроку шукав заняття, здалеку минаючи торгівлю бакалією, яку ненавидить донині, аж урешті, за протекцією свого теперішнього заступника, Жецького, протиснувся в крамницю Мінцлевої, яка саме овдовіла, а ще за рік оженився з бабою, набагато старшою за себе.
— Це було кмітливо, — ввернув агент.
— Напевне. Одним змахом здобув собі й житло, і місце праці, де міг спокійно трудитись аж до кінця. Але він теж мав хрест Господній із тою бабою!
— Вони це вміють спорядити…
— Ще й як! — правив далі радник. — Однак, бачте, що воно таке — щастя. Півтора року тому баба об’їлася чогось і вмерла, а Вокульський після чотирилітньої каторги лишився вільним, наче пташок, із крамницею, набитою товаром, і тридцятьма тисячами рублів готівкою, на які працювали два покоління Мінцелів.
— Має щастя.
— Мав, — виправив його радник, — але не пошанував його. Інший на його місці побрався б з якоюсь чесною дівчиною і жив би в достатку, бо що то, пане, нині значить крамниця з репутацією і в досконалому місці!.. А цей безумець відцурався всього й поїхав шукати статків на війні. Мільйонів йому заманулося, чи ще якого біса.
— Може, він їх і здобуде, — озвався агент.
— Еге! — жахнувся радник. — Дай-но, Юзику, пива. Гадаєте, знайде в Туреччині ще багатшу бабу, ніж небіжка Мінцель?.. Юзику!..
— Лечу мов блискавка!.. Їде восьма…
— Восьма? — повторив радник. — Бути того не може! Зараз… Перед тим була шоста, потім сьома… — буркотів він, заслоняючи обличчя долонею. — Може бути, що й восьма. Як той час біжить!..
Усупереч похмурим віщуванням людей, які дивилися на речі так тверезо, галантерейна крамниця фірми “Я. Мінцель і С. Вокульський” не тільки не занепала, а й навіть пречудово вела справи. Громадськість, зацікавлена поголосками про банкрутство, щораз масовіше відвідувала крамницю, а відколи Вокульський поїхав із Варшави, ще й почали зголошуватися по товари російські купці. Замовлення множилися, був закордонний кредит, за векселями платили регулярно, а крамниця кишіла клієнтами, яким ледве встигали догодити троє продавців: один — змарнілий блондин, який мав такий вигляд, наче щогодини міг померти від сухот, другий — шатен з бородою філософа та жестами принца, і третій — чепурун, який носив вусики, вбивчі для жіночої статі, і при цьому пахтів, немов хімічна лабораторія.
Однак ані повселюдна цікавість, ані фізичні й духовні принади трьох продавців, ані навіть стала репутація крамниці, може, й не вберегли б її від занепаду, якби нею не завідував сорокарічний працівник фірми, приятель і заступник Вокульського пан Ігнацій Жецький.
[1]1 Сан-Стефанське перемир’я — попередній мирний договір, який завершив Російсько-турецьку війну 1877—1 878 рр., коли Туреччина внаслідок поразки мусила визнати незалежність своїх тогочасних сателітів: Румунії, Сербії й Чорногорії, при цьому кордони двох останніх держав було значно розширено. Водночас було створено Болгарське князівство, до якого також увійшла Македонія, з доступом до Егейського моря. Окрім того, Туреччину змусили до територіальних поступок на користь Росії та інших країн і до сплати великої контрибуції. (Тут і далі — примітки перекладачки).
[2] Ризики війни в Європі — перемоги Росії у війні з Туреччиною і Сан-Стефанський мирний договір викликали сильне невдоволення Великої Британії. На початку 1878 р. почалося загострення конфлікту, яке загрожувало війною між Британією та Росією.
[3] Краківське Передмістя — одна з центральних вулиць у Варшаві.
[4] Варшава поділена на вісімнадцять районів, які називають дільницями.
[5] Отто фон Бісмарк (1815—1898) — перший рейхсканцлер Німецької імперії, 1871 р. об’єднав Німеччину, боровся із соціалістичним рухом, провадив послідовну проросійську й антипольську політику.
[6] Патріс де Мак-Магон (1808—1893) — князь Андорри, маршал Франції, командував військом прибічників Версаля під час придушення Паризької комуни, згодом на посту президента Третьої республіки (1873—1879) намагався відродити монархію.
[7] Підготовча школа — вступний курс до Головної школи у Варшаві — вищого польськомовного навчального закладу, який було закладено 1862 р., де здобули освіту найяскравіші представники польського позитивізму: Болеслав Прус, Генрик Сенкевич, Пйотр Хмелевський та ін. 1896 р. уряд царської Росії перетворив її на університет із російською мовою навчання.
[8] Ідеться про Січневе повстання 1863—1864 рр. на землях колишньої Речі Посполитої, до якого крім польської шляхти долучилася литовська, білоруська й українська. Наймасштабніше повстання, що знайшло підтримку міжнародної громадської думки. Прус згадує про ті події натяками і між рядків — у тогочасному Королівстві Польському діяла сувора російська цензура.
