Посестри. Часопис №95 / «У баби Мані біда – в корови стався мастит...»

У баби Мані біда – в корови стався мастит.

Розминає щодня, дає антибіотик.

Готує солодку запарку, бо зовсім зник апетит.

Вим'я щодня твердіше на дотик.

Корові скілько літ? – питає бабу ветлікар.

Та багацько, синку, – голосом каже сумним.

Я вим'ячко мну, даю миньці ліки...

На м'ясо, – бабо, – на м'ясо. Мни – не мни.

Піднесла палець до рота, показує «Цить!»

В корови є очі, вуха, як у всього живого – серце.

Бере мотузку, що над дверима висить,

Щедро насипає овес у відерце.

Ходи, миню, – каже, – побалує тебе Маня.

Вкриває корову рядниною від комарів.

Ти за все своє коров'яче існування

Любила найбільше сіно лісових доріг!

Підемо, миню, помалесенько на озерце!

Каламутна вода, але як мальовничо!

Баба дивиться на корову і не чує серця.

Рідна душа, хай із коров'ячим обличчям.

Липневий вітер колише зоряне плесо,

Жаби скрегочуть, перегукуються сичі.

Мані радісно, навіть весело:

Баба й корова купатись прийшли вночі!

На всі груди Маня співає народну пісню

Про щасливу велику родину,

І так Мані добре й водночас слізно,

Нема рідні ніякої, ще й корова покине.

Здійняла Маня вгору голову і молиться:

Матінко Божа, хай буде вона здорова!

Ніде в світі, не те що десь тут в околицях,

Немає такої розумної корови!

Роздоює зранку, в обід, ввечері,

Носить сіно свіженьке, зерно, солому.

Ручками своїми зболеними, старечими,

Не відпускає корову зі смертю з дому.

Навпроти могилок реве корова, гуде.

Здолала пів села, розламала кладку.

Хоронять Маню, а вона радісна йде

Помилуватися на телятко.