Посестри. Часопис №89 / «пригадуєш колись коли ти не мала з ким говорити...»

пригадуєш колись коли ти не мала з ким говорити

говорила з деревами а тепер ніяк до них прийти

принаймні до тих що у лісі

туди не можна..

 

із ким тепер говорити? з місяцем? сонцем?

із зірками небесними?

часом вони розуміють краще за людей

може мають кращий слух а може просто уважніші

 

людям часом щось кажеш

не чують

говориш: мені болить

у відповідь скажуть: авжеж. у мене такий успішний

день був сьогодні

стенаєш плечима їм не до тебе

їм до себе

людям майже завжди тільки до себе

 

сидиш пізно вночі попід серпневим глибоким небом

під золотими зорями слухаєш цвіркунів

гладиш пса і котів обіймаєш коханого

вдихаєш на повні груди пахощі хости й флоксів

добре так усе добре

 

тільки немає як прийти до дерев – тих улюблених

немає як обійняти сосну пригорнутись до неї

назбирати повні жмені жолудів

послухати як шелестить листя дуба

комусь байдуже нема сосни то й нема

не чують тебе то й нічого

а мені така пустка така пустеля