Посестри. Часопис №71 / Хоч щось про ніщо

Щось знову я дотепно й не до речі

Знаходжу дефініції безглуздя,

Із дерева життя сухе галуззя

Зривається поривами картечі.

 

А порох ечі-печі поза плечі

Лоскоче, опадаючи в задгуззя.

Пошкробаюсь в ніщо і назовуся

Прихильником мистецтва порожнечі.

 

Приборкаю свої об’ємні примхи,

Смиренно сам покаюся собі,

Помучусь, покараюсь, далебі;

І знов рука потягнеться до спинки.

 

А там нема нічого, бо якщо

У голові нічого – скрізь ніщо.