Посестри. Часопис №67 / Звичáї

1

На жаль, мені місця забракло – і край,

Коли за столи гучно тислись до учти,

Мене тут під руку старий взяв Звичáй:

«Все вийде на добре, себе лиш не муч ти!»

 

2

І з вдячністю келих підніс я, і стиха

Оденки п’янкі собі вилив у рот.

Знов каже Звичай: «Та нема в цьому лиха, –

На добре, на добре, як мовить народ».

 

3

«Піду! – я сказав. – Як судилось мені!»

І вирушив в дальню мандрівку за обрій;

«Умер!» – розійшлись поголоски одні,

Звичай же говорить: «Це значить – на добре».

 

4

Тож зараз ці речі мені збайдужніли,

І стало однако, що біль, а що сміх,

Бо то на здоров’я – лягти до могили,

А ще як забудуть – то й краще за всіх!

 

5

Тож зараз, їй-богу, що хоч мені грай –

Добро а чи зло, – я не б’юсь у відчáї;

Я правлю своє, що Земля то є Рай,

Допоки... такі є звичáї!