Посестри. Часопис №66 / Хмари

З описуванням хмар

треба дуже поспішати –

вже за мить

перестають бути тими самими, починають бути

іншими.

 

Мають здатність

ніколи не повторюватися

у формах, відтінках, позах і розташуваннях.

 

Не обтяжені пам’яттю ні про що,

легко пролітають над фактами.

 

Які там з них свідки чого-небудь –

одразу розвіюються навсібіч.

 

Порівняно з хмарами

життя видається тривким,

і не просто тривалим, а майже вічним.

 

Поряд з хмарами

навіть камінь здається братом,

на якого можна покластися,

а вони, що ж, далекі й легковажні кузинки.

 

Нехай собі люди будуть, якщо хочуть,

а потім один за одним кожен з них помирає,

їм, хмарам, байдуже, –

їм дивовиж задуже.

 

Над усім Твоїм життям

і моїм, ще не усім,

парадуються, розкішні, як парадувалися.

 

Не зобов’язані разом з нами гинути.

Не мусять бути побачені, щоби плинути.