Посестри. Часопис №66 / Хмари
З описуванням хмар
треба дуже поспішати –
вже за мить
перестають бути тими самими, починають бути
іншими.
Мають здатність
ніколи не повторюватися
у формах, відтінках, позах і розташуваннях.
Не обтяжені пам’яттю ні про що,
легко пролітають над фактами.
Які там з них свідки чого-небудь –
одразу розвіюються навсібіч.
Порівняно з хмарами
життя видається тривким,
і не просто тривалим, а майже вічним.
Поряд з хмарами
навіть камінь здається братом,
на якого можна покластися,
а вони, що ж, далекі й легковажні кузинки.
Нехай собі люди будуть, якщо хочуть,
а потім один за одним кожен з них помирає,
їм, хмарам, байдуже, –
їм дивовиж задуже.
Над усім Твоїм життям
і моїм, ще не усім,
парадуються, розкішні, як парадувалися.
Не зобов’язані разом з нами гинути.
Не мусять бути побачені, щоби плинути.