Посестри. Часопис №55 / «Не клич-бо мене до смиренних пісень...»

Не клич-бо мене до смиренних пісень, 

В мені вже помер їх голос; 

Мовчу – то й мовчу, не свари мене, чень 

Квітом не стане-бо колос. 

 

Я з прóклятих, гордих, та світ не зборов, 

Не треба мені уваги, – 

Двокрила ж над мною простерлась любов: 

Од захвату до зневаги. 

 

Жаль, брате, розвіяти дух, що буяв, 

Випльовувать кров’ю смуток, 

Щоб ощасливити в цирку роззяв, – 

Знай, що мовчу я тому-то. 

 

Коли ж той жорстокий багрянець на дні 

В душі випряда страждання 

Такі, що аж Богові тоскно, сумні, – 

Надлюдське мають мовчання.