Посестри. Часопис №39 / У підсумку правда 

У своїй локації, у своєму дуже особистому, проте відкритому всім чотирьом вітрам сховку залишається людина, з усіх сил і жил прагнучи перетривати й залишитися. Про це тривання говорять наші гості – Адам Лешкевич і В'ячеслав Левицький. Їхні добірки в 39-му випуску нашого часопису мають спільну рису: напругу місця, коли в одного дрижить від хвилювання серце перед тим, як вийти в місто людей і машин, а в іншого дрижить від хвилювання серце, бо хитається шибка від вибуху. І кожен носить щось у своїй тривожній валізці.

Традиційно ми продовжуємо розмову про Романтизм, і в цьому випуску до нас промовляє Юліуш Словацький у своїй безсмертних віршах "Мій заповіт" і "Гробниця Агамемнона". Знайомий полякам та українцям тон жалю й докорів за прогріхи та поразки проглядається крізь античне полотно: "Всі винні, всі, – я винен більш за всіх...". Тепер змінилися обставини – і є надія, а радше впевненість, що такі каяття й самокарання ніколи не повернуться.

Із актуальностей читаємо статтю про київську виставку графіки проєкту "Наживо" та нагороду для Войцеха Венцеля "Історична книга року". Поетичний том Войцеха Венцеля вийшов українською мовою кілька років тому та вже проторував собі шлях до українського читача. 

Пошуки себе і свого спокою – такою тенденцією позначені есеї учасників конкурсу документальної прози, і ми маємо за честь репрезентувати тексти Вікторії Бикової та Юлії Купіч. Прагнучи повернення фізичного, людина шукає повернення принаймні ментального, мріючи, що хтось "сьогодні скаже, що Київ у її долоні" (В. Левицький)...