Посестри. Часопис №28 / Польща стала набагато ближчою Україні. Розмова з Юлією Бережко-Камінською
«Навіть у час, який хочеш забути, мають бути дні, котрі пам'ятатимеш завжди. Таким був сьогоднішній. Дякую за це долі і людям», – написала на своїй фейсбук-сторінці українська поетка Юлія Бережко-Камінська по завершенні благодійного концерту української музики й поезії. Концерт відбувся у Варшаві в Королівському замку за участю всесвітньо відомого піаніста Кевіна Кеннера та української прими – оперної співачки Ольги Пасічник, під час події звучали також вірші з нової книги Юлії Бережко-Камінської «Гравітація слова». Авторка текстів дивом вирвалася з підвалів окупованої Бучі.
В. Ст.: Як виникла ідея такого концерту?
Ю. Б.- К.: Коли я сиділа в підвалі під обстрілами, мені здавалося, що життя десь на цьому закінчується, в якийсь момент я взагалі припинила бачити майбутнє. Що буде? Як жити? Чомусь усе змальовувалося в драматичних тонах, мені було страшно жити далі. Але все ж намагалася займатися творчістю і популяризувала творчість інших авторів. Тобто, сидячи в підвалі під час боїв на сусідніх вулицях, я просто читала вірші, щоби остаточно не зануритись у темряву безвиході. І коли виїжджала з окупованої Бучі так званим гуманітарним коридором, я їхала в нікуди у прямому значенні цього слова і молилася: «Господи, веди мене так, як ти маєш вести».
Зрештою, я прибула до Кракова і знайшла прихисток в родині відомого американського піаніста Кевіна Кеннера. Власне, у приязних стосунках із цими дивовижними людьми й почалося моє внутрішнє відродження.
Ю. Б.- К.: А потім була пропозиція пана Кеннера зробити спільну концертну програму, присвячену Україні. Відбувся наш спільний концерт у польському місті Супраслі, на якому Кевін виконував твори українських композиторів, зокрема Бориса Лятошинського, Миколи Лисенка, а я читала свій цикл віршів про війну і поезії з передвоєнної книжки «Гравітація слова». І ця програма виявилася емоційно дуже сильною. Люди, які сиділи в концертній залі, навіть не знаючи української мови, глибоко співпереживали, досить тонко відчуваючи українське слово, і навіть плакали. І ми тоді зрозуміли, що програма, яка склалася, має йти до людей далі. Тож коли виникла нагода знову провести концерт на основі цієї програми, звісно, у дещо видозміненому варіанті і за участі блискучої української оперної співачки Ольги Пасічник та ще й у Варшаві в Королівському замку, я була неймовірно щаслива.
В. Ст.: Чи справдились ваші очікування від цього благодійного заходу? Як зазначалося в анонсі концерту, на ньому мали зібрати допомогу територіальній обороні, а також у фонд перекладу англійською та польською мовами нової книжки, над якою ви працюєте.
Ю. Б.- К.: Організаторам наш виступ дуже сподобався, і як нам сказали, будуть раді проводити такі концерти і в майбутньому. Маємо надію, що як тільки Кевін Кеннер буде тут, а він досить часто буває в Європі і приїздить до Польщі, ми зможемо концертувати. Можливо, в іншому складі і з дещо видозміненою програмою.
Щодо видання книжки, про яку ви питаєте, я не хотіла би поки розкривати своїх планів і говорити про це докладніше. Що стосується власне моєї творчості, можу сказати, що є інтерес до того, щоб вона могла вийти за межі України і стала доступною для ширшого кола, тому з’явилася потреба в перекладах і моїх творів. Адже разом із тим, що значна частина українців наразі боронить Україну на фронті, з іншого боку, у світі на передові позиції виступає культура як потужний засіб самоідентифікації. Світ сьогодні відкриває Україну, і здебільшого це робиться вперше, бо донедавна Україна асоціювалася з Радянським Союзом або з росією, мало хто в Європі і в світі загалом знав про українську літературу, мистецтво і культуру. Тому ми просто мусимо щось робити тут, не чекаючи, що хтось прийде і скаже, мовляв, давайте ми це зробимо за вас. Я працюю в цьому напрямку, виступаючи на концертах, беручи участь у різноманітних культурних заходах, проводячи зустрічі з українськими та польськими письменниками.
В. Ст.: Ваша нова поетична книжка «Гравітація слова», поезії з якої звучали на нещодавньому концерті у Королівському замку, підписана до друку буквально за кілька днів до великої війни. У передмові до неї письменник Ігор Павлюк вже тоді написав про невідворотність катарсису. Це про передчуття, передбачення чергової трагедії, яка на нас очікувала, чи про щось інше?
Ю. Б.- К.: Що стосується моїх передчуттів, то вони з’явилися ще задовго до 2014 року, коли, власне, й почалася ця війна в її локальному на той час варіанті. Я сама була дуже здивована, коли почали писатися рядки про те, що «тільки куля про всяк випадок є на кожного». Це були якісь дивні для мене рядки, я не могла зрозуміти, звідки вони. Це були 2008–2010 роки, коли, здавалося, ще ніщо не віщувало про лихо майбутньої війни. Книжка з цими віршами, яка вийшла в мене напередодні подій на Майдані, мала назву «Так хочеться жити». І, врешті, в наступній моїй збірці «Невідворотне» основним мотивом було те, що ми підходимо до якихось глобальних змін і процесів, які вже неможливо відвернути, і нам просто треба через це пройти і це пережити.
В. Ст.: Якою буде наступна книга поетки Юлії Бережко-Камінської, яка пройшла з родиною через окупаційні жахи в Бучі, і хоча й живе тепер у Кракові як біженка, глибоко переживає разом зі своїми рідними, друзями, колегами, знайомими і всією Україною цю жахливу війну?
Ю. Б.- К.: Я не можу ще точно сказати, що це буде за книжка, але дуже сподіваюся, що як і попередні, вона буде про любов, польською – o miłości. Чому саме про це? Тому що любов є в основі всього і, звичайно, в основі будь-якої поезії і мистецтва. Якщо вихолостити звідти любов, то залишаться просто шкаралупи, які нічого в собі не несуть. Тому про що б я не писала і якими б не були сюжети, їхні передісторії і наповнення, там має бути любов. Якщо буде любов, це означатиме, що я насправді лишилася живою і мої тексти теж живі.
В. Ст.: Прибувши з Бучі до Кракова, ви стали своєрідним центром багатьох українських та українсько-польських літературних і культурно-громадських подій. Зокрема, ви є постійною модераторкою творчих зустрічей із письменниками у салоні Краківського відділення Stowarzyszenie Pisarzy Polskich, презентацій та різноманітних заходів, які проходять у публічних бібліотеках та інших культурних закладах міста, літературно-музичних вечорів у салоні Кевіна Кеннера і Катажини Чєшлік, берете участь у концертах, фестивалях, акціях. Чи не забагато українських культурних заходів для одного польського міста – навіть такого, як Краків, який, очевидно, не випадково називають польською культурною столицею?
Ю. Б.- К.: Цього, направду, могло би бути й більше.
В. Ст.: І все ж, чи ще не вабить творча тиша, не хочеться дистанціюватися від виру культурного життя?
Ю. Б.- К.: З одного боку, так – будь-яка активність заважає творчому процесу, і мені справді потрібна тиша робочого столу, творче зосередження і відсторонення. Але, разом із тим, публічне літературне життя і культурницька діяльність – це інша сторона медалі митця. Тому не можна весь час перебувати в тиші. Особисто мені творчі зустрічі й різноманітні культурні заходи дуже багато дають. Це незабутні враження, нові важливі знайомства, які переростають у дружбу та співпрацю, які надихають і просто не дають відчувати себе самотньою й не дозволяють провалюватися у депресивні стани.
Кожна така зустріч для українців, які опинилися в іншій країні, в іншому місті і є відірваними від своїх рідних, друзів і колег, є особливо важливою. Зустрічаючись, ми ніби повертаємося в Україну, підтримуємо одне одного, обмінюємось новинами, ділимося своїми радощами, здобутками, обговорюємо якісь негаразди і проблеми.
І направду, це навіть важливіше, ніж просто творчі вечори, адже головне смислове наповнення таких зустрічей – відчуття того, що ми є одне в одного, відчуття плеча поруч. І власне, це одна з моїх важливих цілей. Інша ціль – це популяризувати українську літературу та культуру і підтримувати українських авторів, для яких виступ за кордоном стає можливим завдяки тому, що є хтось, хто це організує, збере публіку і проведе захід.
В. Ст.: Наразі часто доводиться чути, особливо в Польщі, яка дала притулок мільйонам біженців з України, про взаємопроникнення польської та української культур. Яким ви бачите майбутнє нашої культурної інтеграції, адже перший, так би мовити, ознайомлювальний етап нашого взаємопроникнення завершується, і далі має бути розвиток у бік певної конкретики – спільних культурних і видавничих програм, поширення та обміну літературою, проведення спільних книжкових ярмарків, фестивалів, конкурсів тощо?
Ю. Б.- К.: Я гадаю, в цьому плані перспектива може бути дуже й дуже хорошою. Ми помітили, що є цікавими для поляків, але Україна також має виявляти інтерес до творчості польських письменників і митців. Я розумію, що зараз Україні не до цього, бо для неї питання номер один – це просто вижити. Але на подальше: зважаючи на те, що для мільйонів українців, які відкрили для себе Польщу, вона вже стала набагато ближчою, не знати її мову, літературу, мистецтво і загалом культуру, це буде вже не просто дурним тоном, а за великим рахунком – невіглаством. Мають бути кроки назустріч з обох боків.
Звісно, повинні бути й спільні проєкти. Національна спілка письменників України планує запровадити літературну премію для перекладачів із польської мови на українську і з української – на польську. Ми чекаємо на оприлюднення умов цієї премії, щоби залучити польських перекладачів, щоб їхні імена стали відомішими в Україні. До речі, Спілка також зібрала книжки українських авторів для Воєводської публічної бібліотеки міста Кракова, нещодавно близько 700 видань урочисто передали цьому закладу. Наступна ідея – зібрати книжки і для Ягеллонського університету. Також я розпочала збір польської літератури для польської громади в Україні, передамо їх київській бібліотеці імені Лесі Українки, де є відділ зарубіжної літератури й окрема полиця для польських авторів.
Також ми обговорювали з нашими польськими колегами потенційні спільні публікації в Україні і в Польщі. Я вже подала до друку кілька матеріалів про польських авторів, чиї твори перекладені на українську мову. Я хотіла би продовжити цю справу, і, поки перебуваю в Польщі, зробити якомога більше для такого культурального контакту між двома країнами. Це та робота, в якій вистачить місця багатьом. Коли будують храм, то роблять це усім миром, бо з однієї цеглинки його не зведеш. І ми повинні гуртом налагоджувати цей процес, адже наша вдячність полякам має виражатися не лише на словах.
Те добре ставлення до нас, яке ми відчули з боку польського народу, ми повинні закріпити якимись добрими справами на перспективу, щоб між нами вже не виникало в подальшому непорозумінь, щоб ми відчували, що цікаві одне одному і завжди підтримували одне одного. Щоби ми стали, зрештою, більш близькими і могли так само просто приїздити до Кракова, як, скажімо, з Києва до Львова, а поляки – так само приїздити до нас. Щоб вони відчували: ми для них не чужі люди, їхню мову розуміють, їхніх героїв знають, їхню літературу читають. Культура – це те, що зближує і зігріває, і ми, письменники та діячі культури, маємо на це працювати.
* Інтерв'ю подане зі скороченнями
