Посестри. Часопис №228 / Антек. Уривок четвертий

Відтоді діти найнижчого відділу вчилися все чотирьох перших літер, а потім ішли до кухні й на подвір’я допомагати професоровій господині. Про вітряки й мови не було.

Одного дня надворі мороз був легший, професорові також ніби серце трохи відтануло, тож захотів пояснити своїм наймолодшим вихованцям користь письма.

– Дивіться, діти, – казав, пишучи на таблиці слово «дім», – яка то мудра річ – писання. Оці три значки такі малі й так мало місця займають, а проте означають – дім. Тільки-но глянеш на це слово, то відразу бачиш перед очима цілий будинок, двері, вікна, сіни, кімнати, печі, лави, образи на стінах, коротко кажучи – бачиш дім з усім, що в ньому є.

Антек протирав очі, вихилявся, розглядав написане на таблиці слово, але дому жодним способом побачити не міг. Нарешті штовхнув свого сусіда й спитав:

– Бачиш ти ту хату, про яку професор говорять?

– Не бачу, – відповів сусід.

– Мусить то, мабуть, бути брехня! – зробив висновок Антек.

Останнє речення почув учитель і крикнув:

– Яка брехня? Що брехня?

– А те, що на таблиці є дім. Адже там тільки трохи крейди, а дому не видно, – наївно відповів Антек.

Учитель ухопив його за вухо й витяг на середину школи.

– На розігрівку його! – закричав, і знову повторилася, з найдрібнішими подробицями, добре вже хлопцеві знана церемонія.

Коли Антек повернувся додому червоний, заплаканий, і якось не міг знайти собі місця, мати знову його запитала:

– Дістав?

– А може, матуся думають, що ні? – простогнав хлопець.

– За науку?

– Не за науку, тільки на розігрівку!

Мати махнула рукою.

– Га! – сказала поміркувавши. – Мусиш іще почекати, то тобі там колись дадуть і за науку.

А потім, докладаючи дров до вогню в комині, бурмотіла сама до себе:

– Так-то завжди вдові й сироті на цім дочаснім світі! Аби я професорові мала дати з пів рубля, а не сорок грошів, то він би мені хлопця зразу взяв. А так – бавиться собі з ним, і годі.

А Антек, почувши це, думав:

– Ну, ну! Якщо він так бавиться зі мною, то що ж буде, як мене вчити почне!

На щастя чи на нещастя, побоювання хлопця ніколи не мали здійснитися.

Одного дня, було це вже десь за два місяці після вступу Антка до школи, прийшов до його матері вчитель і після звичайних привітань запитав:

– Ну як же, жінко добра, буде з вашим хлопцем? Дали ви за нього сорок грошів, але на початку, а вже третій місяць іде, а я й шелягаШеляг – це історична дрібна монета, яка протягом багатьох століть перебувала в обігу на території України та сусідніх європейських держав (1/3 польського гроша).[1] більше не бачу. Так же не годиться; платіть хоч і по сорок грошів, але щомісяця.

А вдова на це:

– Звідки ж я візьму, коли не маю! Який там гріш зароблю, то все йде до ґміни. Навіть дітям шмаття нема за що купити.

Учитель підвівся з лави, натяг шапку просто в хаті й відповів:

– Якщо так, то Анткові нема по що ходити до школи. Я собі над ним дурно рук надривати не буду. Така наука, як моя, – не для бідняків.

Зібрався й вийшов, а вдова, дивлячись йому вслід, думала:

– Авжеж, правда. Відколи світ світом, то тільки панські діти ходили до науки. А де ж простій людині на таке вистачить!..

Покликала знову кума Анджея на раду, і почали вони обоє випитувати хлопця.

– Ну, чого ж ти, шибенику, навчився за ці два місяці? – питав його Анджей. – Адже мати витратили на тебе сорок грошів…

– Ще й як! – докинула вдова.

– Та чого я там мав навчитися! – відповів хлопець. – Картоплю шкребуть у тій школі так само, як і вдома, свиням так само дається їсти. Тільки те, що я кілька разів професорові чоботи чистив. Але зате подерли на мені одежу при тих там… розігрівках…

– Ну, а з науки то ти нічого не вхопив?

– Та хто там що вхопить! – говорив Антек. – Як нас учить по-хлопському – то бреше. Напише собі на таблиці якийсь знак і каже, що то дім з кімнатою, сіньми, з образами. Людина ж має очі й бачить, що то не дім. А як нас учить по-шкільному, то кат його зрозуміє! Є там кілька старших, що по-шкільному пісні співають, але молодший то добре, як трохи лаятися навчиться…

– Тільки спробуй говорити так паскудно, то я тобі дам! – додала мати.

– Ну, а до господарства ніколи, хлопче, не наберешся охоти? – спитав Анджей.

Антек поцілував його в руку й сказав:

– Пошліть мене вже туди, де вчать будувати вітряки.

Старі, мов за командою, знизали плечима. Нещасний вітряк, що молов зерно по той бік Вісли, так засів у душі хлопця, що вже жодна сила не могла його звідти видобути.

Після довгої наради постановили чекати. І чекали.

Минав тиждень за тижнем, місяць за місяцем, нарешті хлопець дійшов до дванадцяти років, але в господарстві все ще мало користі приносив. Стругав свої патички, та навіть різьбив чудернацькі фігури. І тільки коли йому зіпсувався ножик, а мати не давала грошей на новий, наймався до роботи. Одному вночі коней на луці пильнував, потопаючи в сивому вечірньому тумані й задивляючись на зорі; другому волів водив при оранці; часом ішов до лісу по ягоди чи гриби й продавав шинкареві МордкуМордко – це розмовна, адаптована для слов'янських мов (української, польської) форма традиційного біблійного єврейського імені Мордехай. Наприкінці XIX – на початку XX століття у світських документах, повсякденному житті або європейській літературі це ім'я часто також записували як Марк.[2] за кілька грошів цілий кошик.

У хаті їм не велося. Господарство без чоловіка – як тіло без душі; а відомо, що батько Антка вже кілька років спочивав на тому пагорбі, звідки крізь живопліт, укритий червоними ягодами, дивляться на село сумні хрести.

Вдова для порання коло поля наймала парубка, решту грошей мусила відносити до ґміни, а вже за те, що залишалося, годувати себе й хлопців.

Їли вони щодня борщ із хліба та картоплю, іноді кашу й галушки, рідше горох, а м’ясо – хіба що на Великдень. Часом і цього в хаті не ставало, а тоді вдова, не потребуючи пильнувати комина, латала синам сукманкиСукманка або сукмана (в Польщі) – довгий чоловічий селянський каптан (зазвичай білого або синього кольору з кольоровою вишивкою чи тасьмою), який є важливою частиною польського національного строю.[3]. Малий Войтек плакав, а Антек з нудьги в обідню пору ловив мух і після такої учти знову йшов надвір стругати свої драбини, плоти, вітряки й святих. Бо також вистругував і святих, щоправда, спершу без облич і рук.

Нарешті кум Анджей, вірний приятель осиротілої родини, напитав Анткові місце у коваля, в другому селі. Одної неділі пішли туди з вдовою та хлопцем. Коваль прийняв їх не найгірше. Помацав хлопця за руки й поперек, а побачивши, що на свій вік він цілком дужий, узяв його в науку без плати й тільки на шість років.

Страшно й сумно було хлопцеві дивитися, як заплакана мати й старий Анджей, попрощавшись із ним і з ковалем, уже сховалися за садами, йдучи назад додому. Ще сумніше було йому, коли спав першу ніч під чужим дахом, у стодолці, між незнайомими хлопцями коваля, які з’їли його вечерю та ще дали йому перед сном кілька стусанів у завдаток доброї приязні.

Але коли другого дня вранці, зі світанком, пішли громадою до кузні, коли розпалили вогнище, Антек почав дути пузатим міхом, а інші, співаючи з майстром «Коли ранні встають зорі», почали кувати молотами розпечене залізо, у хлопцеві ніби пробудився новий дух. Дзвін металу, ритмічний гуркіт, пісня, якій аж ліс відповідав луною, – все це впоїло хлопця… Здавалося, що в його серці небесні ангели натягнули кілька струн, не знаних іншим селянським дітям, і що струни ті озвалися щойно нині – при сапанніСапання міха – вжите у звуконаслідувальному значенні. Коли коваль або його помічник роздмухує вогонь у горні, великий шкіряний ковальський міх стискається і розтискається. Звук повітря, яке з шумом виривається з міха, та звук його всмоктування ідеально відтворюються дієсловом «сапати» (як важке дихання живої істоти) (прим.пер.)[4] міха, гупанні молотів та бризках іскор із заліза.

Ах, який би з нього був бравий коваль, а може, й щось більше… Бо хлопець, хоч нова робота й подобалася йому страшенно, все-таки безнастанно думав про свої вітряки.