Посестри. Часопис №223 / Бути звідкись
«Звідки ти?» – незакінчене запитання. Мені потрібен новий суспільний договір, в якому я знала би, що воно означає.
Чому новий? Бо старий, як мені здається, не працює. «Звідки ти... Приїхала? Походиш?» Це дві різні відповіді, і в Україні на них так просто не відповіси: «З України». В Україні між двома відповідями на одне питання – понад тисячу кілометрів, а це ж мав бути звичайний смолток у таксі! Натомість я думаю, як умістити у просту відповідь своє кочове життя.
Звідки ти? Я зростала, як бадилина, під крейдяними пагорбами Куп'янщини під стукіт залізних коліс, бо один із найбільших залізничних вузлів степового сходу лежить саме тут.
Звідки ти? Я вісім років міряла кроками широкі вулиці Харкова, такі вітряні по весні, і вдихала жадібно прохолодний запах метро.
Звідки ти? Таке ж підступне питання, як і «де твій дім?», щоправда, дехто вже встиг здобути нерухомість і прорости корінням там, де мене ще носить вітром. У Києві я можу легко вдавати, що я зі Львова (кияни не відчувають свіжонабутості львівського акценту), але це вдавання нечесне ні щодо мене, ні щодо стариганя Львова. Він мені щирий і дбайливий прийомний батько.
Та все ж «додому» – це зараз у Львів, бо є такі місця, які відчуваються як дім з першого твого кроку їхньою лискучою бруківкою. Львів прийняв мене, як культурного сироту, із чужою мовою, тісною у плечах, та порожнечею в торбині там, де мав бути безмір традицій. Львів усе дав мені, бо я прийшла й попросила. І тепер мій акцент української не-львів'яни називають львівським.
Львів – побудоване на кістках і пагорбах місто сили. Львів – карамельна сецесія з неодмінними слідами часу. Львів завмирає щодня о дев'ятій, щоб віддати шану мертвим. Львів обіймає мене щоразу, коли я повертаюся із відрядження і на Підзамче бачу перші старі доми.
Звідки ти є? Зі Львова. Звідки ти була? Із Куп'янська. Це маленьке, але важливе уточнення для невільного кочівника. Я проросла із сухих трав'янистих пагорбів, на яких моя бабуся рвала навесні горицвіт. Я вбирала очима величезні зорі узимку над вулицею Авіаційною, а в серпні їла кавуни на дні колишнього Тріасового моря, де діти знаходили в крейді залишки давніх молюсків. Я поливала відерцями свій каштан, посаджений у десять років, бо степове літо безжальне. Я торкалася в Ізюмі скіфських кам'яних баб. Так дивно, їх грубі форми були витесані тисячі років тому, але варвари – ті, хто спробували їх зруйнувати.
Усе це не те саме, що просто «бути зі Львова», тепер ви розумієте?
Можливо, колись на запитання «звідки ти?» я зможу принаймні відповісти «з пагорбів» чи хоч махнути кудись рукою – он звідти. На русинських землях Бардейова, що в Словаччині, я знайшла кущ калини, і він простягнув мені – наче вдома – свої червоні кетяги. Мене чомусь тішить той факт, що і мій чоловік із русинів, і одна з моїх прабабусь була лемкинею із села за якихось сто кілометрів від Бардейова. Може, колись я поїду до Польщі – відвідати її село.
Так нестерпно бути в сучасному світі твариною, яка не може без землі предків. Я не бачила прабабусі, але мушу собі уявити чи заново відростити той корінь. Розказати собі історію, в якій я – звідкись.
Щоб тоді мати сили замурувати в піч майбутнього будинку знайдену в Львові й збережену сецесійну коричневу кахлю.
З кахлі чи з прабабусиного села: з чогось мусить відбудовуватися дім, навіть – чи особливо – коли дім зруйновано всередині. Може, тоді це відчуття «звідкись» і проросте.
