Посестри. Часопис №21 / Повернемося
Юліан Корнхаузер зізнається: «Поезії / не потребую зовсім». Зізнається у вірші. Щось більше ця поезія, ніж слова на папері чи екрані, чимось суттєвішим стає вона, коли бракує слів, рецепторів болю, коли бракує страху, крику. Добірка видатного польського поета репрезентує тільки дещицю його віршів у перекладах Наталії Сидяченко, проте ці тексти показові та символічні. «А вранці напишемо все назад, визбираємо / кожну кульку ртуті з підлоги вашого доброго дому / — і повернемось»,— наголошує Остап Сливинський на визначальній ролі надії.
Тяжко втриматися від коментаря про те, що поетична проблематика Корнхаузера і Сливинського сходиться на рівні тотального антропоцентризму — йдеться лише й винятково про людину. Людина, немов древній корабель, який провадять прадавні навігатори: не корабель пливе океаном, а океан і зірки обертаються навколо нього. Нічого крім «я». Суттєва різниця — з'являється відчуття провини чи остраху, — і це могло би стати початком більшої літературознавчої розвідки.
Про відчуття страху, гніву, частково й провини говорить Катерина Бабкіна в інтерв’ю з Іриною Славінською: «Я звикла бути в позиції людини, котра допомагає. Я залишаюся такою людиною, проте тепер також мушу приймати допомогу. З іншого боку, це дуже цілюще відчуття. Тепер я знаю, що навіть якщо зникнуть усі близькі, в світі все одно знайдуться люди, котрі стануть за мене». Як вийти з цієї динамічної непевності, як перебороти себе чи як примиритися з собою, як, залишаючись людиною із ніжністю та вимогливістю, «не долічитися днів чи хвилин до кінця цієї зими»? — запитує в одному з віршів Катерина.
У випуску представляємо важливий поетичний голос Польщі — Яна Барона, лауреата премії Косцєльських, автора трьох поетичних збірок. Його текст стислий, це наче новела, що пробігає перед очима і до якої так прагнеш повернутися.
Про Крим і Донбас згадує лірична проза Юлії Ілюхи «Трамонтана»: яблука, наче доля, і доля — як яблуко. А про український хліб говорить в есеї Ольга Войтенко — він горить, випалюючи жалі та вагання, він додає сил у боротьбі, він просить захисту, він – минуле, він – майбутнє теж. Одеським досвідом війни ділиться з читачами Євгенія Завалій — у розмові з Олесею Мамчич і в есеї «Одеса, війна, десант, «ненормальні» ми й ті, хто тримає наше небо». «Що темніші часи, то прекраснішими стаємо ми», — говорить авторка. А в дитячій рубриці — вірші Олесі Мамчич та обох славетних Лучуків — Володимира й Івана: «Дикий мак / хотів підслухать, / не розчув — / почервонів». І підсумовує номер уривок з нової прози для підлітків від Ольги Купріян. Усіх персонажів цієї прози розкидала війна — хтось у Києві, хтось у Львові, а хтось у Кракові, і кожна людина мусить давати ради новим викликам, які випробовують і гартують її.
