Посестри. Часопис №203 / «темрява, на жаль, зникне вранці...»
темрява, на жаль, зникне вранці
темрява, сформована з її вигинів
темрява, об яку стирається
відчуття провини
це її чорними буквами поети пишуть
найсокровеннішу поезію своїм ближнім
бо усі метафори – там, де колишеться
її ніжність
у цій темряві – світлодайній, вогненній
нехай палає і мій потьмянілий вірш
поки у небі стрибає сузір’я маленьке –
білий хвостатий звір
і якщо я можу загадати щось наостанок
навіть якщо це вестиме у болючу пастку
хай не приходить будь ласка світанок
не треба будь ласка
хай я горітиму полум’ям безперервним
хай від мене розходяться найгарячіші кола
щоб спопеліти і стати таким же темним
як сажа ця невиліковна
аби лише бути від неї невіддільним
аби ніколи не мати голосу і думок
все що би темрява зробити захотіла –
мені ок
все що вона буде огортати
все що було а тепер нема
називатиму так –
улюблена тьма
