Посестри. Часопис №199 / Велика вода

I саме тут, у горах, що сягали до небес, мене почала переслiдувати велика вода. Я чув її наближення. Коли ж стуляв бодай на хвильку повiки, то одразу ж бачив велетенську стiну каламутної води, яка з неймовiрною швидкiстю накочувалася на мене i на гори. Я бачив, як її товща трощить усе на своєму шляху, крутить у шаленому вирi повириванi з корiнням дерева, зiрванi дахи будинкiв та всiляке хатнє начиння, домашню живнiсть: корiв, свиней, курей, псiв та котiв. Мiж ними крутила й тiла людей: живих i мертвих. Живi гарячково хапалися за гiлля дерев, за дошки чи колоди, що плавали у водi, й iнстинктивно прагнули врятувати себе i своїх близьких. Та хiба вцiлiєш, придушений такою товщею води? А вона все голоснiше й голоснiше ревла, нагадуючи наближення велетенського пораненого звiра. Я навiть вiдчував холодний подих звiра-води, i тодi швидко розтуляв повiки, щоб побачити свою останню мить. Та видиво раптово зникало, i навкруги запановувала тиша. Її iнодi порушувало хiба басовите гудiння джмеля чи лагiдне бринiння бджiл. Удалинi синiли гори, у чистому небi ледь помiтною цяткою кружляв над горами орел. Напевно, лише птахи й урятуються вiд великої води, подумав я. Хоча хто знає, чи зможуть вони так довго перебувати в повiтрi – втома скує їхнi крила, i птахи камiнням попадають у водяну безодню. Бо нi для кого нема рятунку вiд великої води.

Пробую збагнути, чому не дає менi супокою, чому почала ввижатися вода, вода, яка очищує, з якою приходить у свiт людина i яка забирає її з собою? Невже й цей свiт, що народився з води, вiд неї має й загинути? Я з острахом заплющую очi i знову бачу велетенську хвилю, широку, немов стiна, у багато кiлометрiв заввишки. Вона летить, ревучи, на гори, i я згадую своїх батькiв i брата з сiм’єю, згадую свою дружину i наших дiтей, яких залишив у долинi. Я бiжу до них. Я прибiгаю. Захеканий. А вони спокiйнiсiнько сидять собi у затишнiй кiмнатi за накритим столом, весело розмовляють, їдять смачнi страви, запиваючи смачними напоями. Я кричу їм, що наближається велика вода, а вони здивовано, немов на хворого, дивляться на мене. Я бачу тiльки острах в очах моєї дружини, i то не за себе, а за наших дiтей. Я прошу батька з братом зв’язати докупи дротом i ланцюгами два штабелi дощок, якi уже не один рiк сохнуть пiд сонцем на городi. Брат запитально дивиться на батька, а той киває головою, щоб робив так, як я прошу. I тiльки ми встигли зв’язати докупи два штабелi дощок i вийти на плiт, прихопивши з собою трохи хлiба й двi сокири, як почули страшний рев великої води. Її ще нiхто не бачив, та люди, немов безумнi, заметушилися, забiгали, вiдв’язували корiв, то виносили, то заносили якесь добро, а хтось навпаки – зачинявся.

Батько прив’язав усiх нас до однiєї мотузки, вiдтак до плота, i тут ми побачили велетенську хвилю, завбiльшки з пiв неба. З нас нiчого не залишиться, як ця товща води впаде, подумав я мимоволi. Та диво: вода накриває нас, вiдтак пiдхоплює з плотом i в шаленому вирi викидує на свою поверхню, – i всi ми залишаємося живими, але захлинаємося вiд неї, брудної i солоної. О Боже! А як тут багато всього плаває! Ми бачимо у бурхливих вирах людей і перелякану худобу, але не чуємо за ревом води анi людських голосiв, анi крику тварин. Ми вiдштовхуємо вiд плота дерева, ми вiдганяємо вiд нього перелякану худобу, щоб не перекинула його. А плiт i пiд вагою наших тiл сидить доволi глибоко у водi, хвилi часто заливають його, i тiльки те, що ми прив’язанi до нього, не дозволяє їм змити нас у чорну безодню.

Вцiлiлi люди, побачивши наш плiт, почали пливти до нього звiдусiль. Їхнi очi горiли гарячково, немов у безумцiв, вони бачили в нашому плотi останнiй свiй рятунок. Ми розумiли: якщо вони пiднiмуться до нас, всi ми загинемо, бо плiт або перекинеться, або потоне. Ми дивилися одне на одного, i кожен з нас розумiв: якщо хочемо самi врятуватися, то треба вiдганяти вiд плота людей, – своїх сусiдiв, кумiв, найкращих друзiв. I без сокир тут не обiйтися, бо жердинами цього не зробиш: зiштовхнутi люди знову i знову видиратимуться на плiт. Ми розумiли: якщо пiднiмемо сокири на когось – станемо вбивцями. Чи ж варто рятуватися? Врештi, думалося менi, навiть якщо й зумiємо вижити, чи не продовжимо цим лише аґонiю своєї смертi? Адже скоро у нас закiнчиться хлiб, i ми залишимось самi серед моря великої води, каламутної та солоної. Що ж тодi чекає нас?

А нелюдськi крики наростали, мокрi руки хапалися за наш плiт, i вже першi чоловiки почали видиратися на нього.

– Зiштовхуйте їх! Зiштовхуйте! – безгучно кричали нашi жiнки. – Рятуйте наших дiтей!

У наших руках тремтiли сокири.

– Я не можу! – кричить брат. Саме так, кричить, хоч його слiв i не чую.

– I я теж не можу! – так батько каже, заперечливо хитаючи головою.

Ми вiдштовхуємо нажаханих людей жердинами, ми мокрi вiд поту й води, а вони все пливуть i пливуть до плота. Вже втома починає сковувати нашi руки, вже сили залишають нас.

– Боже, якщо вони виберуться на плiт, то всi пропадемо! – кричать жiнки. Через рев води не чуємо їхніх голосiв, але слова читаємо на їхнiх губах та в очах, повних вiдчаю i жаху.

I ми знаємо, що саме так буде, як говорять нашi жiнки. Бо в людей, якi прагнуть врятуватися, безумнi очi, а з їхнiх горлянок видирається дикий крик i хрип. Бо вiд колишнiх наших знайомих односельчан, найкращих друзiв i сусiдiв залишилася тiльки людська подоба. Велика вода зробила їх звiрами. Зачекай-но, а ми хiба кращi? Може, то ми звiрi, бо люто вiдганяємо вiд плота людей замiсть того, щоб подати їм руку допомоги?

Та ось упав батько, i його почали тягнути у воду. Добре, що вiн прив’язаний до нас мотузкою. Ми прибiгаємо йому на помiч i обухами сокир б’ємо по руках нападникiв. Ми рятуємо батька, але вiн ледве дихає. Кров тече з його подертого лиця. Жiнки плачуть.

– Залиште наш плiт! – кричимо ми час од часу, але нашi нападники не чують, деруться догори.

Ми розумiємо, що наш плiт – непевний рятунок, але вiн залишає нам бодай крихiтну надiю. А люди все сильнiше насiдають.

Я не можу далi дивитися на це жахливе видиво i вiдкриваю очi. Воно зникає, але й далi я чую рев i шум великої води.

Не можу зрозумiти, чому вона переслiдує мене. Пробую думати про щось iнше, викинути її з голови, але вона тихо, мов вiтер, пiдкрадається i легеньким повiвом нагадує про себе, вiд чого аж душу холодить жах. Менi здавалося, що подiбнi вiдчуття я вже переживав, коли менi було п’ятнадцять. Тодi мене довго переслiдував один сон. А снилося менi, як водить мене цвинтарем дуже близька i водночас чужа людина i показує могили моїх нащадкiв, i я бачу на плитах викарбуванi прiзвища нашого роду, а пiд ними дати народження i смертi: 6500 рiк, 6900 рiк. Мене дивувало й тiшило, яким живучим виявився наш рiд, в той же час я страшенно боявся оглянутись. Бо знав, що позаду була моя могила, i лише вiд однієї думки, що побачу на могильнiй плитi рiк своєї смертi, мене сковував жах. I тодi я починав бiгти. Я бiг спочатку цвинтарем, а вiдтак мiстом. Воно було великим i порожнiм, як цвинтар. Його будинки й брукiвки були чорними, i лише тодi, коли я падав знесилений бiгом неподалiк свого дому, то бачив, що брукiвка i наш будинок iншого кольору. На цьому мiсцi я завжди прокидався i вiдчував неймовiрне полегшення й радiсть на душi, що не оглянувся i не побачив на могильнiй плитi року своєї смертi.

Аге ж, думав я, цей сон недаремно згадався менi, вiн попереджує про небезпеку. Тодi, в юностi, та чужа сила так i не змогла взяти надi мною гору, i вона залишила мене у супокої. Але тепер знову повернулася до мене i намагається змусити додивитися видиво великої води. Та я ж добре знаю, що нiчим iншим як смертю воно й не може закiнчитися, а хiба комусь хочеться побачити власну кончину, чи кончину iнших людей?

Правда, першої митi у мене виникла була думка заподiяти собi смерть, тодi я точно не додивлюся видива великої води, але подумав, що цим лише доведу свою немiч i слабкiсть, та й, врештi, цим не вiдвернути великої води. I особливо стало неприємно, що своїм учинком я б не тiльки засмутив близьких менi людей, а й залишив їх наодинцi з великою водою. Як вона прийде – я буду з ними поряд, а я все вiдчутнiше чую її наближення. У вiдчаї тру лице i очi зажмурюю – i знову бачу себе зi своєю сiм’єю, i брата з його сiм’єю, i стареньких наших батькiв на плотi, якого женуть хвилi на самiсiнький край багатокiлометрової стiни-води, i я починаю розумiти, що велика вода котить усiм живим i неживим по землi, немов колесом, перетрощуючи й розчавлюючи все на мiсиво. I невже тепер наша черга летiти в чорну прiрву? Нi-нi, струшую головою, вiдганяючи видиво, а серце прискорено калатає, i руки тремтять. I чому то менi таке випадає терпiти? Чому не залишають мене цi жахливi передчуття? I чому почало з’являтися видиво великої води саме тут, у горах, яким, здавалося б, не страшна жодна вода? Чи не вiдчувають вони першими нашу загибель i вже оплакують нашi останнi днi?

Не приходь, велика водо, шепочу тихо i здаюся собi смiшним: вона уже наближається, i її уже нiщо не спинить...