Посестри. Часопис №198 / То минеться
Минеться добре й погане. Забудеться, згадуватиметься, знімить кшталт і колір, якось та й існуватиме, проте ніколи не буде таким, як колись.
Мотив плинності у Віслави Шимборської – чи не найголовніший. Велика сила в її сміливості бачити свій світ настільки динамічним, і себе в ньому – справжньою:
Так, завжди був таким.
Так, того дня стояла під мурами в’язниці.
Так, чула всі ті залпи.
Пожалкувати, що нема магнітофона
і кінокамери. Так, знає те приладдя.
Останній лист його на радіо читала.
По телебаченню співала колискові.
Раз навіть грала у кіно, до сліз
засліплена софітами. Так, спогади бентежать.
Так, трохи втомлена. Так, то минеться.
Підвестися. Подякувати. Попрощатись. Вийти,
минувши в сінях чергових туристів.
У тексті Каті Новак «Літопис без назви. Бібліотека» мова про письмо в умовах війни. Чуттєва проповідь авторки висловлює думку українців, які протистоять загарбнику:
Тяжко писати про книги так, щоби це не виглядало пласким. Не як кліше. Те саме про війну. Тяжко писати в цілому, бо я постійно боюсь, що ніхто цього не читатиме. Особливо тоді, коли народ, який розуміє моє письмо і мою мову, вбивають. Я хочу просити вибачення кожного разу, коли говорю про війну. Я хочу, аби кожного разу вибачалися ті, хто про війну не говорять.
Ми живемо у часі, коли говорити й не говорити – рівноправно. Можливо лише писати. І передавати написане своїй сім'ї, друзям, спільномовцям, до того, як нас уразить російська ракета. Передавати для того, аби вона до нас не дісталась.
У віршах В’ячеслава Левицького розрозстається краєвид сучасності – також чуттєвий, але й напоєний думкою, насичений дрібними образами дійсності:
життя ішло без них усіх остерігаючись перечепитися
за навколишні
шпичаки з кочової мови ненависті
моя залізна доба
переходила у виставку скіфського золота
навіть осколки моєї любові
тепер теж історична коштовність
як ці звірі й вістря
як розмова про давні зошити
з віршами Ліни Василівни
Есей Марії Титаренко «Відлік до нуля, або Про ненароджених» доповнює непрості теми проминання та оновлення, пам'яті й перетворення реальності:
У 2011 році в Нью-Йорку ми з друзями відвідали Національний музей-меморіал 11 вересня, розташований на місці веж-близнюків Усесвітнього торговельного центру, який 2001 року зруйнували терористи. Меморіал моторошний і величний: вежі-близнюки ніби віддзеркалені, але під землею. По периметру чорних траурних квадратних басейнів нижче від рівня землі стікає ярусами вода, аж доки не зникає у квадратній чорній бездонній дірі-криниці. Діра в потойбіччя Лети. А по периметру басейнів бронзою вигравіювано імена загиблих.
