Посестри. Часопис №196 / Із книжки «Фотоспалах. сімейна сага (історико-патріотичний роман)». Глава 1: «Червона коробка»
Антрацитові хмари висять майже нерухомо й тиснуть на мозок. Вчора хлюпало й несамовито прало дощем усе місто. Гілками дерев і прапорами – біло-червоними й жовто-блакитними – розлючений вітер давав ляпаси якомусь невидимому супротивникові. Бився, здавалось, не на життя, а на смерть. Та життя завжди перемагає. І нині Нова Гута, чиста й мокра, стає навшпиньки, виглядаючи сонечко. Та де там… Окрім яскравих прапорів, всюди лише безліч відтінків безрадісного бетонно-асфальтного, а над ним – табуни сірих набундючених хмар, готових вихлюпнути на світ свою нову образу. Холодно, незатишно. Чи то березень несвідомо нехтує своїми обов’язками , чи, може, й він нині розгублений, як усі…
Звичайна трикімнатна квартира в «осєдлі» «Центр Д» Нової Гути. Старий письмовий стіл. Блокноти, візитки з адресами, що починаються з назв українських міст: Харків, Краматорськ, Донецьк, Чернігів… Ноутбук. Мейл. Недописаний лист: приїжджайте…
Потвора війни брудними кривавими пальцями знову тасує багатомільйонну людську колоду й жере, аж захлинається – смертями, страхами, безпорадністю й відчаєм. Про це невпинно думає високий літній чоловік із густо посрібленим русявим волоссям. Власне, якби не сивина, визначити вік було би доволі складно. Про тих, хто так шляхетно старіє, кажуть: порода. Так і є: пряма постава, худорлява статура, інтелігентне високочоле обличчя із вдумливим поглядом сірих очей. Очі – з червоними прожилками, і не дивно – з 24 лютого всі перманентно втомлені. І це у кращому разі…
Він стоїть біля вікна і вдивляється в темряву. Ось і дружина на стежці. Як завжди, на велосипеді. Кілька хвилин – і тендітна фігурка пірнає в під’їзд. Клацає замок – Гося увійшла.
– Привіт, люба.
Втомлений погляд великих оксамитових темно-карих очей, темні кола під ними, зморшка між бровами, бліді уста…
– Привіт. Хтось відповів?
– Ні.
– Про пані Людмилу щось є?..
З професоркою Людмилою Соколюк вони познайомилися на фотовиставці, яку Єжи й Гося привезли із Кракова до Харкова у 2009-му. Упродовж 15 років по тому вони підтримували постійний зв’язок. Тепер він обірвався.
– Тиша… Там по центру «прильот» був. Пам’ятаєш, вона говорила – у центрі живе?
– Господи… – закриває обличчя руками Гося. – Пані Людмила… Красень Харків… Як це все може бути?..
Єжи міг би зауважити, що історія людства – це історія воєн, та зараз ця фраза точно не була би сприйнята як проста констатація факту.
– Що Нора?
Золотистий ретривер Нора, старенька улюблениця родини, лежить і важко дихає. Невідворотне присмокталося до чергової жертви й висотує зі змученого тіла рештки життя. І ніхто нічим не може допомогти. У пісочному годиннику залишилася жменька піщинок життя.
– Двічі робив укол… Дзвонила Зося. Хвилюється. Білет на літак узяла.
– Знаю, знаю… Дасть Бог – застане свою Нору живою… – Гося важко зітхнула, помовчала, нахиливши голову, і раптом запитала: – Слухай, а ти не пам’ятаєш, де наші строкаті ковдри? Завтра веземо на вокзал гуманітарку, прихопили б. Подушок удосталь – Кася шиє – а ковдр не вистачає. Пам’ятаєш Касю Борисевич, подругу Болеславської Аги? Вона побачила, що українські діти на вокзалі сплять просто на валізах, і почала цю справу. Шиє день і ніч...
Єжи все знає, він щодня буває на вокзалі, та Госі про це – анічичирк. Їй доста свого клопоту. Стільки всього звалилося… А ліки із собою бере. Мобілка нагадує, коли час приймати. Скніти вдома не варіант, якщо він може допомогти біженцям. Згодилася його вільна російська. Він усміхнувся, пригадавши, як у школі часом навмисно робив помилки, адже однокласники «чмирили» тих, хто надто добре знав російську. Це був своєрідний протест проти нав’язуваного соціалізму. Єжи теж був проти, але ж навчений змалечку: або не роби, або роби якісно. Крапка. Це прописано в німецькій частині його генів як канон…Молоді сказали б – як налаштування на панелі завдань…
Він, Єжи, єдиний в родині завжди точно знає, що і де вдома лежить. Навіть якщо призабув, усе систематизовано й підписано – орієнтуватися на місцевості легше легкого. Коли дружина спокійна, він у неї «мій рятівник», а спересердя може й гачкотворцем обізвати. Або педантом. А хіба не зручно, коли всі речі на своїх місцях, на папках – опис вкладених документів, а, приміром, із кожної подорожі в окремій коробці зберігається все, з нею пов’язане, навіть квитки й рекламки? Хіба не зрозуміло – аби «приробити ноги» найгеніальнішій ідеї, потрібен ретельно продуманий план, що максимально все враховує й передбачає. Історія рясніє прикладами, коли, здавалося би, дрібниця зводить нанівець усю справу. Як ті гуси, що завадили галлам захопити Рим, бо здійняли несамовитий галас.
Єжи йде за розкладною драбиною, підставляє її до антресолей, тягне за кут ковдру, та вона, трясця, чіпляється за коробку. Один із «язичків» на її дні відкривається – і на підлогу, кружляючи, як різнобарвне осіннє листя, падають фотографії.
…І його накриває дежавю, коротке й яскраве, як фотоспалах.
Та сама кімната. Він – маленький хлопчик. Встає навшпиньки, пнеться, аби побачити, що ж там, на столі, прикуло мамину увагу... Але зась… Лише китиці оксамитового обрусу кольору стиглої вишні лоскочуть обличчя, наче пропонують погратися. А мама викладає щось із червоної коробки, котру щойно дістала з шифоньєра, і вже за мить перестає бачити те, що відбувається в неї під носом. Не помічає навіть його, свого любого хлопчика! Як так? Невже більше не любить? Невже став не потрібен? Маленьке серце стискається. Цього не можна так залишати! Терміново потрібно щось робити! Він починає шарпати фіранки, розкидати книжки, навіть притяг з коридору свій велосипедик. Кататися на ньому по кімнаті суворо заборонено, та навіть на цю граничну зухвалість мама не реагує. Мов зачарована принцеса, вона дивиться на щось очима любові. То сміється, то плаче... Єжи не розуміє, що відбувається, і вперше в житті почувається зайвим.
Вистава з червоною коробкою стає регулярною: час від часу з небуття, тобто з пітьми шифоньєра, вона виймається на світло дня – і вмить стає для центром маминого всесвіту. А Єжи поперемінно захльостують дві хвилі – страху й непереборної цікавості. Над усе він хоче побачити, що ж там, усередині коробки... Але як? Коли мама повертає коробку на місце, неодмінно замикає дверцята шифоньєра і кладе ключ на нього зверху.
Та пан Бог добрий. Якось удень тато прийшов додому перебратися. Мама допомогла йому знайти білу сорочку та краватку, потім вигукнула «ох» і побігла на кухню рятувати зупу. Тато кулею вибіг із квартири, бо запізнювався, а дверцята шифоньєра у порожній кімнаті так і залишилися відчиненими… Десь там, немов у роззявленій пащі чудовиська, лежить таємничий скарб. Напівживий від страху, Єжи лізе в ту пащу, та одразу відскакує: запах нафталіну виїдає очі, збиває з ніг. Але хлопчик навіть не думає відступати. Спроба друга: побільше повітря у груди, затамувати подих і – вперед! Наче крізь густий ліс, пробирається він крізь шати: пальта – це дуби, мамина шуба – ялина, легкі сукенки – квіти, такі ж гладенькі й так само пахнуть, а шовкова сорочка торкається обличчя, наче ніжний прохолодний вітерець.
Ось і його мета… Та в уяві Єжи це вже не якась незрозуміла червона коробка, а кована піратська скриня з незліченними скарбами... Він знайшов її, значить, він – відважний герой! Але які важкезні ці скарби! Хлопчик пихкає та, закусивши від напруги нижню губу, несе трофей поперед себе і ставить на стілець поруч зі столом. Неслухняними пальцями розв’язує бант – і, звільнені з-під кришки, звідти починають випурхувати… птахи! Білі, чорні, чорно-білі… Так багато! Він із мамою частенько їздить на площу Ринок годувати голубів. Минулого разу найсміливіший нахаба сів на його маківку й дзьобнув. Було боляче! Єжи інстинктивно зіщулився, втягуючи голову у плечі. Але ні. Ці – не дзьобнуть. Вони несправдешні. І не летять, а лише незграбно падають, зроблені з якогось блискучого товстого паперу. Ось чиїсь очі дивляться на Єжи, губи усміхаються й наче шепочуть: «Любий хлопчику, ти бачиш нас вперше в житті. Будь ласка, не роби того, що замислив. Ні-ні, не треба… Не малюй нам вусів. І поклади-но на місце ножиці». Та він уже захопився і з головою поринув у власну гру.
– Єжи, обідати! – кличе з кухні мама. Єжи не чує.
– Синку, – мама вже на порозі кімнати розгублено розглядає немислимий гармидер.
– Мамо, я… Я хотів…
– Синку, не роби так, прошу, – мама присіла, щоб дивитися йому просто в очі. – Це фотографії моїх рідних, – вона обережно піднімає з підлоги одну зі світлин. – Оце мій брат Дмитро, йому тут майже п’ять, як тобі зараз, ви дуже схожі – тут її очі засяяли по-особливому: – А хочеш, я інколи буду розповідати тобі про нього? Про всю мою родину? І це буде наш з тобою великий-превеликий секрет. Хочеш?
– Краще нехай твій брат приїде до нас у гості!
– Він не приїде… Ти будеш дивитись на фото, а я – розповідати різні цікаві історії з нашого дитинства. Хочеш?
Єжи ствердно киває, хоча сумнівається, чи дійсно цього хоче. Хіба якщо буде розповідати без отого надзвичайного світла в очах – воно належить тільки йому, Єжи, і – крапка! І нехай не плаче, як щойно. Він же помітив, як змахнула сльозинку. Коли мама плаче – це найгірше, що може бути.
– Що тут?.. Не забився? – це Гося увійшла до кімнати й побачила чоловіка, який застиг, мов монумент, і дивиться поперед себе скляними очима. – Казала ж: половину тих коробок давно треба викинути, вони й нас скоро виселять…
Єжи змовчить. Єжи мудрий, досвідченіший, набагато старший за дружину. Любить її й жаліє. Нехай вихлюпне емоції, стане легше. Дратувати втомлену жінку – собі дорожче. І так із 24 лютого приходить додому хіба ночувати. Дім Утопії, де вона працює, приймає біженців з України. Колектив збирає гуманітарку, проводить різні акції. Та все і всіх хтось має організувати. Цим «хтосем» і є його розумна й талановита Гося, тендітна жінка із залізним стрижнем і добрим серцем. Рідкісне поєднання, як не крути. Йому неабияк пощастило. Котрийсь зі знайомих сказав про неї: «Гося – це атомна енергія в мирних цілях». Так і є!
Загорнулося в ковдру його пізнє щастя й затихло. «Спи, мила дівчинко, спи. Завтра – знову важкий день. Їх ще багато попереду», – думає він із ніжністю, аж раптом чує:
– Ти знаєш, Єжи, Бартош і Малгожата взяли на резиденцію біженців з України. Подружжя. Я їх зустрічала. Уявляєш, у вас із тим чоловіком однакова дата народження…
– Але насправді я народився десятого, то лише написано – одинадцятого.
– І ти такий не один… Він теж народився десятого, а написано одинадцятого. І теж із фотоапаратом не розлучається. І теж набагато старший від дружини. Як під копірку…
Єжи довго не міг заснути. Усе згадував. Встановлені мамою Кларою правила ніколи не порушувалися, хіба з часом «обростали» доповненнями й уточненнями. Ритуал із назвою «Секрети червоної коробки» починався так: мама прибирає зі столу все зайве і ставить коробку в центрі стола. Вдома лише вони двоє – це головна умова. Третій – зайвий. Про те, що почує, Єжи обіцяє ні пари з уст. Ця секретність вабить, немов магніт. Є й елемент гри: мама наосліп дістає з коробки кілька фотографій – і починається магія... Насправді світлина – це лише ключ для заповітних дверей пам’яті. Вони стиха прочиняються. Єжи заплющує очі тут, у теперішньому, – і починає бачити минуле, про яке розповідає мама, її очима. Ось далекий і фантастично красивий Київ: Золоті ворота, Печерська лавра, хрести на Софії, вузька, немов стрічка в дівочій косі, річка Почайна... Невже і справді князівна Либідь впала колись із гори і стала річкою?.. Велет Дніпро поважно несе свої води, лівою рукою розстеляючи на березі піщані ковдри, а правою запрошуючи киян прогулятися в лісових хащах...
Київський період життя маминої родини почався в середині ХІХ сторіччя. Тут оселилися два рідні брати – Вільгельм і Фрідріх Ріхерти. Малий Єжи чомусь уявляв їх богатирями в обладунках і з мечами в руках, хоча насправді «зброєю» цих учорашніх колоністів були хист і кошти, накопичені за сорок років важкої праці: у Кам’янець-Подільскій німецькій колонії вони вирощували льон, виробляли й фарбували тканину з нього. Один із братів у Києві став музикантом, другий – успішним і знаним підприємцем, почесним громадянином Києва.
Клара відчувала: сину цікаво. Вона дуже старанно добирала слова й інтонації, уся світилася тихим і лагідним світлом, бо й сама в цей час перебувала в раю свого дитинства. Вона нанизувала спомини, немов намистини, і боялася загубити навіть найдрібнішу – так хотіла вповні передати синові красу рідної землі, атмосферу в її родині, де вона була улюбленою принцесою. В уяві все можливо, тож малий Єжи й маленька Клара гуляли вулицями Куренівки, заглядали у вітрини магазинів, заходили до новозбудованого храму апостолів Петра і Павла, збирали польові квіти, їли духмяні кнедлики з крамниці за рогом і вдихали запаморочливі аромати акації… Разом вони сиділи на руках Олександра Ріхерта, батька Клари, і оглядали місцевість із висоти його зросту; засинали під колискову про котика, що співала няня Клариної мамусі Варі:
Котик пелехатий
Походжа по хаті.
Вхопить мишку за хвоста –
Буде забавка в кота.
Ой, люлі-люлі,
Спи, дитинко, в люлі…
Ходить котик по печі,
Погляда на калачі:
Чи усі рум’яні,
Чи усі духмяні…
Мама й наспівувала, і розповідала, петелька за петелькою плела полотно минувшини, тільки б син відчув те, що й вона, тільки б повірив, зрозумів, перейняв її велику любов, якої не буває забагато. Хоч і приходить вона до кожної людини з різними обличчями, але всередині завжди одна й та сама – «довготерпить, милосердствує, не заздрить, не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву»…
Уже дорослим Єжи зрозуміє: це спілкування для мами було не менш важливим, ніж для нього. Клара ж, обравши у співбесідники єдиного сина, не помилилася: ці розповіді не лише стали духовними скарбами, а й певною мірою визначили його подальшу долю.
Тільки Єжи знає, скільки невидимих емоційних бур переніс під час цих тихих бесід! Слухаючи, яким надзвичайно здібним був мамин брат Дмитро, як вони разом гралися, бешкетували й захищали одне одного від гніву дорослих, він спочатку несамовито ревнував: здавалося, брата мама любить більше, аніж його. Та підріс і зрозумів: любов, як апельсин, складається з багатьох часточок, але материнська – найбільша. Відчуття того, що він, Єжи, належить до славетного роду Ріхертів, було найприємнішим, надавало впевненості і спонукало дізнаватися більше.
Коли вже був підлітком, мама показала кілька листів від Дмитра. У них він писав про своє захоплення фотографією. Деякі фрагменти врізалися в пам’ять назавжди:
Фотографія – це не лише фіксація моменту буття. Якщо фотограф має художнє бачення, вона може стати не менш цінною, ніж картина справжнього художника.
У сенсі емоційному фотографія є машиною часу – вона повертає людину в той стан і час, що закарбовані на світлині.
Якщо ти уважний до деталей і при цьому дотримуєшся загального задуму, фото стає красномовнішим за слова.
Природа, гарне місто, історична будівля – все це добре, але потрібна людина, щоб зробити це все живим, дати емоцію, одухотворити.
Майбутнє – за кольоровою фотографією, але в чорно-білих є своя магія, що твориться з одкровення й недосказаності. Лише Її Величність Лінія і гра світла й тіней – а перед нами цілий світ, здатний промовляти голосніше за всі кольори!
Спалах-спомин, що вибухає в глибинах пам’яті, і фотоспалах, покликаний зупинити мить, що минає, хоча б на світлині, для мене речі якщо не одного порядку, то точно співставні. Людина дивиться вглиб себе, щоб щось згадати. Фотограф дивиться в об’єктив, щоб зафіксувати зовнішню картинку. Ключове слово – «дивиться». Думаю, зіниця ока, напряму пов'язана зі структурами мозку, таїть у собі ще багато приголомшливих відкриттів… Недарма мудрі вчать,що людина має в собі весь всесвіт.
Єжи й сам не помітив, як почав думати як фотограф. Мріяти як фотограф. Діяти як фотограф. Не просто як фотограф – як фотохудожник! Це не про професію
Найскладнішим періодом були так звані підліткові гойдалки. Розмови з мамою з часом торкалися все більш серйозних і складних тем і часто перетікали в дискусії. Неприкрита правда життя краяла серце. Це тоді він усіма фібрами душі зненавидів (добре, що ненадовго) червону коробку зі світлинами, не хотів нічого більше бачити й чути, аби лиш мама не плакала. А вона ридма ридала щоразу, як згадувала про арешт брата Дмитра у Краматорську. З розпачу Єжи придумав називати Краматорськ крематорієм, ніби плутаючи літери, а насправді навмисно. Він не хотів, не хотів, не хотів, щоб мама плакала! І захистити її від минулого теж не міг. Ненавидів СРСР і, врешті-решт, жорстоку Україну, де для чудових людей замість подяки були лише тюрми й куля в потилицю. Навіть Дніпро зненавидів, коли дізнався, що ця могутня ріка ледве не забрала колись мамине життя.
<...>
